Коли з кухні долинув легкий стук, а за ним гуркіт падаючої полиці та дзвін розбитого посуду, Соломія навіть не здригнулася. Дівчина лише ледь усміхнулася й похитала головою. Усмішка, щоправда, вийшла якоюсь журливою.
– Остапе, ти як там? – гучно запитала вона, повернувши голову в бік коридору. Почулися поспішні кроки, а потім у дверях з’явилося веснянкувате, налякане обличчя.
– Ти чула, правда? – з жалісною усмішкою запитав кремезний хлопець, заходячи до кімнати. Соломія кивнула й легенько поплескала долонею по краю дивана, запрошуючи його сісти поруч.
– Чула, – підтвердила дівчина, скуйовдивши Остапові волосся. – Полиця впала?
– Шафка… – прошепотів хлопець, боячись підвести очі на Соломію. – Та, що над мийкою була.
– Та й нехай собі, – втомлено зітхнула дівчина і з розумінням усміхнулася, коли Остап притулився до її плеча. Як можна гніватися на рідного брата?
– Чесно, Соломіє. Я до неї навіть не торкався, – тихо буркнув хлопець. – Усього лише забив цвях у стіну, як ти просила. А вона… вона як гримне. Я навіть злякатися не встиг.
– Усе гаразд, – хмикнула Соломія, розсіяно погладжуючи Остапа по голові. – Я вже звикла.
Остапові було двадцять п’ять років. Кожен день із цих двадцяти п’яти років із ним щось та ставалося. Остап погано пам’ятав, із чого все почалося, зате пам’ятали батьки та старша сестра Соломія.
Коли маленькому Остапові не було й року, він якось примудрився вивалитися з ліжечка й гепнутися на підлогу з півметрової висоти, заодно зламавши пластмасовий стільчик, що стояв поруч. У чотири роки він ледь не спалив хату, знайшовши під ліжком стару запальничку. Остап покрутив коліщатко, а коли йому це набридло, жбурнув запальничку в бік вікна, не помітивши слабенького блакитного вогника, від якого миттю спалахнули штори.
У шість років, сівши на свій перший велосипед, Остап протаранив батьківську «ластівку» і вивихнув три пальці на руці. Батько ще довго хитаючи головою, задумливо дивився на зламаний гальмівний тросик, що хитався сам по собі.
У вісім років, розігріваючи борщ після школи, Остап посковзнувся на підлозі й зачепив ліктем велику каструлю, яка гримнула з плити, ледь не зачепивши сліпого кота Мишка, що вижив у тисячах бійок із приблудними котами, але ледве не поліг від каструлі з борщем.
У одинадцять років Остап зламав важку шкільну дошку в класі, коли витирав її вологою ганчіркою. Того ж року, посковзнувшись на іншій мокрій ганчірці, він розтрощив скелет у кабінеті біології. Малу гомілкову кістку Пилипа, як називав скелет учитель, не могли знайти й досі.
Згодом Остапа намагалися не допускати до прибирання класу, практичних робіт на уроках хімії та фізики, а також до обов’язкової літньої практики. Навіть батьки всіляко оберігали Остапа від будь-якої роботи. Досить було одного разу, коли він захотів зробити сюрприз і зварити всім згущене молоко. У підсумку родина провела вихідні в клопотах, роблячи незапланований і терміновий ремонт на кухні, яка найбільше постраждала від невдалого кулінарного експерименту Остапа.
Навіть Мишкові дісталося, і кіт, відчуваючи наближення молодшого члена сім’ї, то постійно шипів і ховався під ліжко, то накивав лапами врізаючись у дверні одвірки. Друзів у Остапа було небагато. Мало хто погоджувався брати його в команду для гри у футбол чи захопливих ігор. Дворові хлопці ховалися на деревах, щойно незграбна постать Остапа з’являлася на обрії. Лише Соломія інколи брала молодшого брата з собою, коли йшла гуляти зі своїми друзями.
Старші хлопці з реготом і задоволенням слухали Остапові історії, коли той розповідав, як ледь не обшпарив кота борщем і ненароком пофарбував стелю згущеним молоком. Остап не ображався на них і сам із задоволенням сміявся, згадуючи власну невдачливість.
Попри все, він залишався позитивною і доброю людиною, готовою прийти на допомогу кожному. Але кликали його рідко. Хіба що Соломія, яка телефонувала братові й просила, наприклад, забити цвях у стіну на кухні чи повісити кілька нових картин. Дівчина сумно зітхала, коли з кухні долинав черговий гуркіт і ображений шепіт Остапа, але потім, напустивши на обличчя незграбну усмішку, втішала молодшого брата, який дуже ображався, якщо вона відмовлялася від його допомоги. Ось і зараз Остап ішов додому з почуттям виконаного обов’язку, намагаючись забути про шафку з посудом, що впала.
Увійшовши до своєї квартири, Остап витер ноги об вологу ганчірку перед входом і різко відскочив убік, коли зверху почувся слабкий скрип. Він хмикнув і, погрозивши кулаком хиткому плафону на стелі, швидко зняв куртку й пішов на кухню.
На кухні Остап увімкнув електричний чайник у розетку, попередньо надягнувши гумові рукавички, і посунув його в кут, щоб унеможливити падіння на підлогу. Чайник був старий, і коли вода починала кипіти, він сильно розгойдувався, поки не падав на підлогу, заливаючи все кип’ятком. Остап переконався, що чайник не впаде, і відчинив холодильник, діставши звідти варену ковбасу та сир.
З великою обережністю він змінив гумові рукавички на щільні рукавиці, обмотані клейкою стрічкою, і зробив собі два простенькі бутерброди. Після цих маніпуляцій Остап полегшено зітхнув і, відклавши ніж убік, сів на стілець, у якого раптово від’їхала ніжка, через що Остап гримнувся на підлогу.
Підвівшись, він уважно оглянув стілець і, побачивши гайку, що валялася на підлозі, скривився, а потім погрозив кулаком стільцеві.
– Ну ніяк без цього, еге ж? – буркнув він і розсміявся, коли в кишені штанів задзвонив телефон. – Дожився. Зі стільцем розмовляю.
Остап усміхнувся і, похитавши головою, дістав із кишені дивний пристрій, який лише умовно можна було назвати мобільним телефоном. Так, це був телефон, але затиснутий у міцний прозорий чохол, а поверх нього ще один чохол, через що було погано видно, хто так наполегливо дзвонить.
– Алло, мамо, – радісно вигукнув Остап, натиснувши на іконку із зеленою трубкою. – Як справи?
– Це ти мені скажи, – пролунав із того кінця втомлений голос матері. – Мені Соломія подзвонила.
– Ем… так. Шафка там упала, – скривився хлопець, згадуючи невдалий досвід забивания цвяха в стіну. – Вібрація, мабуть. Сильно вдарив молотком, от шафка й зіскочила з кріплень. А що? Соломія скаржилася?
– Ні, – заспокоїла його мати. – За тебе хвилюється.
– Усе нормально. Звик уже, – розсміявся він, підходячи до чайника. – Я чаю вирішив попити. Зачекай секунду.
– Ой, синочку. Обережніше тільки, – відгукнулася вона, але Остап і сам знав, що треба бути обережним. Він міцно вчепився в пластмасову ручку і, витягнувши руку якнайдалі, акуратно налив окріп у горнятко.
– Готово, – доповів він, але вирішив дати чаю охолонути. Був уже сумний досвід, коли горнятко вислизнуло з пальців і впало на підлогу. Лише неймовірна реакція врятувала Остапа від опіку. – Як справи у вас? Як тато? Може, допомогти чимось треба?
– Звісно, допомогти. Мені тут сусідка з дачі три відра яблук привезе. Треба б перебрати і варення на зиму закрутити. Допоможеш?
– Допоможу, мамо. Ніколи ще варення не крутив.
– А тобі й не доведеться, – охолодила його запал мати. – Ти з татом яблука перебиратимеш.
– Ну от.
– Я можу й Соломію попросити, – розсміялася вона в трубку, викликавши у Остапа усмішку.
– Та годі. Допоможу, звісно.
– А в тебе як справи? Давно не дзвонив, – хитро запитала мама, змусивши хлопця почервоніти. – Дівчина там не з’явилася?
– Дівчина, – сумно відповів Остап. – Якби ж то. Після того разу я якось побоююся, та й в офісі хлопці косо дивляться.
– Не переймайся. Таке з кожним може статися.
– Сумніваюся, – хмикнув він. – Не кожен пчихне на дівчину салатом, а потім ще й водою обіллє, коли вирішить подати їй серветки.
– Остапе… я хвилююся, – тихо відповіла мама, коли він замовк.
– Не треба. Я вже звик до своєї незграбності, – усміхнувся Остап. Гарний настрій знову до нього повернувся. – Але я тренуюся, мамо.
– У чому? – у голосі матері почулися тривожні нотки.
– Тренуюся бути не таким незграбним. Я поставив на балконі дошку, і щодня забиваю в неї по цвяху. Смішно, звісно, але мені допомагає. За цей місяць я лише двічі влучив собі по пальцю. Та й під ноги навчився дивитися. Картоплю чищу без рукавичок. Суп сам варю, а не Соломію прошу.
– А розетки вдома досі закриті? – допитливо запитала мама. Остап кивнув, забувши, що говорить по телефону.
– Так. З розетками поки не виходить. Так і хочуть бахнути, коли я наближаюся.
– Ох, синочку. Не знаю, за що тобі так… – Остап хмикнув, перебивши матір. Він знав, що буде далі за цими словами.
Невідоме прокляття, лихо, порча і ще тисячі причин, що пояснюють його незграбність.
– Ніхто в цьому не винен, мамо, – усміхнувся він. – Тільки я сам. Але це не страшно. До всього можна пристосуватися. Коли яблука перебирати будемо?
– Післязавтра, в обід, – відповіла мама.
– Добре. Бувай, мамо. Татові привіт.
– Бувай, синочку, – Остап зітхнув і натиснув відбій, після чого сховав телефон у кишеню.
– Гаразд. Пора мити підлогу, – сказав він сам собі й попрямував до ванної, як завжди, спіткнувшись на порозі.
День був точно таким, як завжди. Помивши підлогу, Остап ледь не перекинув відро з брудною водою, коли, задумавшись, поніс ганчірку на балкон. Потім трохи попрацював над звітом, який завтра треба було здати, і з почуттям задоволення ліг на диван, щоб почитати улюблену книжку.
Тихо працював телевізор, де йшли новини, надворі накрапав дощик, і Остап, умиротворений теплом, мирно задрімав на диванчику. Йому снилися яблука, салат, який пчихнув на нього водою, Соломія, що сидить біля зламаної шафки, і Пилип, який марно шукає малу гомілкову кістку.
*****
– Може, досить його випробовувати? – насупившись, запитав високий вродливий чоловік у довгому білому пальто. Він звертався до старенької, яка з лукавою усмішкою спостерігала за сплячим Остапом. Бабуся підтисла губи і, струшуючи пилинки з чорної мантії, байдуже знизала плечима.
– Ніхто його не випробовує, – буркнула вона. – Дивись, спить, як немовля. І вві сні усміхається.
– Ти зрозуміла, про що я кажу, – тактовно відповів чоловік. – Не ухиляйся.
– Такі правила, – парирувала старенька. – І тобі це відомо.
– Відомо. Але двадцять п’ять років минуло. Пора закінчувати з випробуванням, – чоловік обережно вкрив Остапа ковдрою і вимкнув у кімнаті світло та телевізор.
– У правилах сказано про повну впевненість. Ти впевнений? – допитливо запитала вона, зазираючи в обличчя чоловікові. Той лагідно усміхнувся і кивнув. – А чому ти такий впевнений?
– Двадцять п’ять років не зламали його. Подивися. Він пристосувався жити з цим. Воно не завдає йому того дискомфорту, що раніше. Він не озлобився, не звинувачував Всесвіт у своїх бідах, навіть деміургів не лаяв, – усміхнувся чоловік. – Мало хто на таке здатен.
– Я розумію, до чого ти хилиш, – кивнула старенька. – І в твоїх аргументах багато розумного. Рідко коли на світі з’являється унікальна душа, здатна зробити її власника великим. Тому й було вирішено випробовувати кожну душу, щоб не повторювалися помилки минулого.
– Так, – здригнувся чоловік, пригадавши інших власників видатних душ. – Усі пам’ятають про ці помилки. Але не двадцять п’ять років?
– Рівновага мусить дотримуватися, – тихо додала вона, пильно дивлячись на сплячого Остапа. – Якщо людина не витримує випробувань, починає шукати вину в інших, а не в собі, то швидко озлоблюється і чорніє. Чорніє її душа – душа. Досить однієї краплі чорного, щоб біле перестало бути кришталево білим.
– Правильно, – кивнув чоловік, схрестивши руки. – Але цей юнак не такий. Я бачу його думки, бачу вчинки, бачу його боротьбу. Ти запитала, чи впевнений я? Повторю. Впевнений. Він довів, що гідний. Гідний нашої допомоги.
– Я вірю тобі, Світло, – трохи подумавши, відповіла вона і, повагавшись, торкнулася зморшкуватою рукою до голови Остапа. – І йому я теж вірю.
– Правильний вибір, Темряво, – усміхнувся вродливий чоловік, подаючи супутниці руку. Старенька лукаво усміхнулася у відповідь.
*****
Соломія здригнулася, коли хтось обрушив на двері град ударів. Дівчина насупилася і, підійшовши до дверей, притулилася до вічка, після чого зітхнула і двічі повернула ключ.
– Остапе, ти чого як ненормальний? – запитала вона, побачивши захеканого і розхристаного брата, на обличчі якого сяяла шалена і щаслива усмішка. – Усе гаразд?
– Соломіє, ти не повіриш, – вигукнув він, обіймаючи сестру. Потім, скинувши черевики, Остап кинувся на кухню, змусивши дівчину зойкнути.
– Стій, Остапе!
– Не бійся. Дивись, – Соломія здивовано застигла в дверях, коли побачила, як Остап стоїть на стільці на одній нозі і водночас чистить яблуко гострим ножем. – Бачила?
– Та невже, – видихнула вона і відступила вбік, коли Остап зістрибнув зі стільця і підбіг до неї. – Що це означає?
– Поняття не маю. Але це так круто, – сяяв він. – Уявляєш, сьогодні зі мною нічого не сталося. Зовсім нічого. Я сьогодні вперше поголився без порізів. Без пригод доїхав до роботи. Мені навіть якась дівчина посміхнулася в автобусі.
– Класно, – розсміялася Соломія, заразившись настроєм брата. А той почав захоплено розповідати далі.
– Я вперше потрапив на борщ у їдальні, а не на горохове пюре. А ще… ще мене люблять розетки, – усміхнувся він.
Остап дістав із шафки тонке шило і, не роздумуючи, сунув його в найближчу розетку. Соломія, побачивши це, роззявила рота від подиву, а потім зайшлася несамовитим реготом, коли Остапа добряче трусонуло і відкинуло вбік. Хлопець почухав брову і, насупившись, подивився спершу на розетку, а потім на Соломію, що сміялася. – Дивно. А вдома все було нормально.
– Ти з якою розеткою експериментував? – запитала сестра, досхочу насміявшись.
– З тією, що біля ліжка. Вона мене струмом сьогодні не вдарила. Спеціально перевіряв.
– Остапе, бідо моя. Цю розетку тато відключив, коли ми тобі ремонт допомагали робити, – зітхнула вона, допомагаючи братові піднятися.
– А я й здивувався, чому мене не тріснуло, коли я туди виделку двозубу засунув.
– І вистачило ж розуму, – похитала головою дівчина. Остап ніяково всміхнувся і ніяково знизав плечима.
– Але решта – чиста правда, Соломіє. Ти мені віриш?
– Вірю, Остапе. Звикай тепер до нормального життя. І це… не встромляй більше нічого в розетку.
– Добре, – розсміявся він.
– Дивись у мені. Чай будеш?
– А можна я сам зроблю?
– Упевнений?
– Так. Я вдома вісім разів перевіряв, наливаючи окріп у горнятко. І чайник працював, – насупився він, побачивши на губах Соломії лукаву посмішку.
– Гаразд. Роби. Мені чорний чай, дві ложки цукру. Дивина.
– Дивина, – погодився брат, не помічаючи, як вправно у нього все виходить.
*****
– Без крайнощів нікуди, – резюмував гарний чоловік, з’явившись за спиною у бабусі. Та здригнулася, але впоравшись з емоціями, показала чоловікові язик. – Навіщо ти так зробила?
– Ну, день він заслужив, – сварливо відповіла вона. – Хай потішиться. Бачив би ти, як він радів, наливаючи у восьму чашку окропу. До речі, шило та розетка твоя робота?
– Моя, – кивнув чоловік, посміхнувшись. – Безмежне везіння псує людину. Потрібно іноді на землю опускатися та про самозбереження думати.
– Тепер точно буде, – відповіла бабуся, спостерігаючи за тим, як Остап акуратно ставить перед сестрою чашку з гарячим чаєм. – У цьому я точно впевнена.
