Не траплялося на вашому шляху бабці Марці, то як ви в цьому світі виживете.
Марця приходила до хати, коли ще бабуся несла від корови відро з молоком.
– Дуже вже любою з піною, Ганю, аби аж шуміло. А ти потім водички підлий та на молочарню неси.
Бабця кивала головою, бо ж вона добре знала, що варто їй це зробити, то саме сусідка перша буде дзвонити по селу, чого це жирність молока так впала.
– Чого ви її приваджуєте до хати, – бурчала мама.
– Сусіди ми, дитино, не гоже відмовляти, та й хіба мені шкода пів літри молока?
– Ага, а вона потім буде казати, яке у вас було відро і цідилко, мені вже кажуть, що не будуть у нас сметану брати, бо ми молоко не накриваємо і мухи сідають. А хто то роздзвонив?
– Та ми сусіди, – знову відказувала бабуся.
Мені здавалося, що сусідка ніколи не спить, бо в якій би годині я не прийшла з кавалєрки, а вона вже знала з ким я була і з самого ранку, коли бабуся йшла від корови, то вона вже казала, що мене за хлопець вів, хто в їхньому роду мав які вади, скільки у них поля, грошей і де б мули молоді жити.
– То шалапут, – казала вона бабусі, – ти за дівкою дивися, бо сама знаєш.
Марця знала, в кого що на сніданок чи обід по всій вулиці, бо вона приходила до будь-кого в будь-яку пору і мала таку здатність чути те, що люди самі від себе ховали. Місіс Марпл відпочиває, будьте певні.
А оскільки в селі всі пристрасті стандартні, то бабусі було дуже нудно і вона могла для власної розваги пускати якусь плітку, а потім радіти з того, якою вона приходить вже до неї.
Найбільшим для неї джерелом інформації були мексиканські серіали. Всі збиралися в бабусі Орисі, бо тільки їй син купив кольоровий телевізор. В визначену годину, сільські жінки, старі і малі, кидали всі справи і йшли дивитися кІно, так, наголос на другому складі.
До того часу мала бути перероблена вся робота, бо й після кіна треба було обговорити серію, як були одягнені актори, як вони дивилися, як сміялися, що буде далі. А потім звичні починали говорити, як то такі кіна впливають на молодь, бо ніколи такого в селі не було, а тут сталося…
І далі починалися сільські вісті, від яких у нас у всіх горіли очі від зацікавленості.
Коли я вже стала доросліша, то зрозуміла, що ховатися треба не від мами з татом, а від Марці, яка мов те всюдисуще око, бачить, не лише хто мене веде до воріт, але й те, як біля нас коптиться.
В той період я мріяла аби ніколи цю настирливу жінку й не знала.
– Чому вона своїми справами не займається?, – питала я бабусю, – у неї ж є діти, хай до них ходить.
– Характер такий, – спокійно казала бабуся.
Мені здається, що такого спокою і прийняття неминучого у вигляді сусідки, як у бабусі, я не бачила ні у кого. Її не виводила навіть розповідь Марці про те, що й картопля у неї краще вродила, ніж у бабці. А ви собі й не уявляєте, яка це образа для сільської господині.
– Та й часник у тебе дрібонький, а у мене як голови, морква яка покручена, буряки не зродили, – перелічувала Марця і все пильно дивилася на бабусю, але та мовчала.
Через багато років я встигла спитати бабусю про те, чому вона ніколи не ставила ту жінку на місце.
– Бо то би була для неї найбільше радість, що мене зачепило. Щаслива людина не дивиться на інших, якби ти знала Марцю замолоду, що з нею сталося, то ти б так само була більш привітна до неї. А так вона нам всім робила тонус, ніхто не хотів аби Марця бачила чи в хаті безлад, чи на городі бур’яни.
Добра була жінка.
Може, й справді, так і було?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
