Спочатку думаєш, що треба просто перечекати. Як зливу. Так, блискає, гримить, сипле градом, але потім буде веселка… у нашому домі має бути веселка.
Я спочатку так раділа, що Вадим ходить на батьківські збори, це ж таке полегшення, що не треба дві години сидіти і вислуховувати, в кого які успіхи у навчанні та поведінці, щоб на твою дитину виділили два речення:
«Гарно вчиться. Зауважень щодо поведінки немає».
Спочатку насторожило, що вчителька зовсім молоденька, лиш після інституту. Але ж діти люблять молодих, тому заспокоїлася.
Почав Вадим пізніше з роботи приходити? То й що? Ми ж вже десять років разом живемо, то має людина право побути з друзями? Я теж он до куми ходжу, щоб душу вилити та зрозуміти, що в інших сім’ях теж не з медом, бо як одне добре, то інше – погано.
Коли ж почали мені на хвості приносити, що він до вчительки частить, то я не повірила Брешуть, такі-сякі, брешуть, бо заздрять, що він і господар добрий, і міру має в усьому. Але ж диму без вогню не буває – от старшенька Марічка почала оцінки гарні приносити та віршики на виступи великі отримувати, хвалять мою дитину вже не двома реченнями.
Але ж дитина моя, яка була, така і є.
Коли ж він уже почав під ранок приходити, то вже не сила було якось себе дурити.
– Вона не така, як ти, вона інша. Ти лиш про кролів та свині, покіс та буряки.
– А вона про що, – питаю.
– А вона про те, що тобі й не зрозуміти!
– А ти, Вадиме, не думаєш, що ти теж про свиней?
Не відповів. Зібрав в сумку свої речі та пішов.
Я ще чекала. Знову. Та ж діти! Двоє дітей.
Може й я про свиней та картоплю, може. Он руки, які в мене від роботи, ще й на ніч набрякають. Де талія моя? Колись була тоненька, що Вадим долонями міг обійняти, де ж воно все ділося?
Здиміло.
Раз здиміло, то хай вже й хата горить.
Вадим вже місяць жив зі своєю вчителькою в кімнаті, яку надало село. Думаю, було їм як в раю.
Але ж я теж маю мати шанс на інше життя, може, мені теж колись захочеться привести в хату чоловіка. а хто піде на двоє дітей?
Хата моя, ще батьки побудували, тому Вадим на неї і не претендував.
А от діти – про них він взагалі забув, що має, то я йому нагадаю.
Я все Марійці розповіла, вона ж розуміла, що тато не приходить до нас, та й діти на вулиці просвітили.
Пояснила, що поки буде так, хай приходить до мене, коли хоче, але Артемко, син, він маленький, тому буде з мамою.
Ввечері прийшла до них, щоб люди не бачили. Парочка аж завмерла, коли мене побачила, особливо вчителька, думала, що я буду скандалити, я ж бо, не така освічена як дехто, можу й коси на міцність випробувати.
А я так собі спокійненько кажу:
– Доброго вечора. Раз така справа, Вадиме, що кожен будує собі нове життя, то маємо поділити й дітей.
Справедливо, якщо ти візьмеш Марійку, вона вже старша і розумніша, з Артемком ще можуть бути клопоти, тому він буде зі мною. На жінку з двома дітьми не дуже хтось і полакомиться, тому буде так. Я Марічці все склала, ту одяг, тут книжки. Сподіваюся, Анно Вікторівно, ви як цивілізована жінка сприймете це належним чином.
І пішла. Вадим догнав мене аж за поворотом, мовляв, чи я при доброму здоров’ї?
– Я при чудовому, чого й тобі бажаю. Як будеш упиратися, то я й через суд цю справу проверну, тому думай добре.
Отак і почалося моє нове життя: Марійка прибіжить після школи, поїсть, побавиться з Артемком і назад ночувати до новоспеченої родини.
Вчителька трималася не довго, а почала вимагати в Вадима і хату більшу, і грошей на прожиття. Марічка переказувала. Що вимагала аби вони поїхали в місто і там жили. Але ж Вадим тракторист і вся його робота тут, у селі.
Потім вже й педагогічний колектив нашої школи її дотиснув, що мусила звільнитися, бо кожна розуміла, що спершу мій чоловік, а там як Бог дасть…
Отак через пів року прийшов до нас Вадим, ведучи Марічку за руку та несучи речі.
А я вже тепер і сама не знаю – забути і пробачити, чи хай йде звідки прийшов?
Фото Ярослава Романюка
