Коли зять поїхав на заробітки, то була мова про те, що він зароблятиме на окреме житло для родини. Вони ж у мене жили усі п’ятеро і то було випробуванням – троє дітей і двоє дорослих у двох кімнатках моєї квартирки. Та вже за рік заробітків на нас чекала новина, та така, що змінила наше життя повністю.
Моя доня на першому курсі інституту зі своїм Вадимом познайомилась. Він старий від неї, симпатичний і самодостатній. На той час він уже працював і їздив на власному авто.
Я була рада за доньку, думала хоч вона вибереться із бідноти у якій ми жили. Я мала роботу, та грошей не бачили – усе з’їдала комуналка, одяг і їжа. Ми жили дуже економно завжди і рахували кожну гривню.
Коли ж донька повідомила, що при надії, її Вадим покликав заміж. Жили вони на орендованій квартирі, зять працював, усе було добре, аж доки не з’явились мої онучатка.
Саме тоді Вадим занедужав. Тут діток двоє, саме потреби такі великі, а він зліг. Перевезла я їх усіх до себе. З донькою працювали позмінно, майже не спали, бо і біля зятя і біля діток треба було ходити.
Та Бог милував, бо вже за рік зять пішов на поправку, а потім і на роботу вийшов. Звісно, не міг уже працювати важко фізично, але посаду реалізатора на ринку мав.
Саме у той період ми дізнались, що наша родина стане ще більшою. Я за голову ухопилась, а молоді щасливі. Де двоє, кажуть, там і третє. Та так воно і є, але не на сорока квадратах.
Онук на світ з’явився, а зять майже одразу на заробітки подався із другом. Ми його відмовляли, бо ж був ще не повністю здоровим, та де він нас слухав, таки поїхав. “Хоч на хату у селі, а заробити мушу” – так він говорив.
Та от рік минув і у зятя з’явилась нова ціль у житті – розлучення і створення нової родини. Зустрів він там і гарну, і молоду, і не обтяжену негараздами панну, яка мала все, про що мріяти зять міг. От і забув він і про дітей і про дружину.
Нужда обсіла нас з усіх сторін і єдиним виходом було мені їхати на заробітки. Донька вдома із дітками, а я поїхала нам на життя заробити, хай і вік був поважним.
От так десять років я й пробула в Італії. Коли ж відзначила свій 65 день народження, то вирішила, що з мене досить і сказала доньці, що повернусь:
— Мамо, тут усе таке дороге і чим далі, тим дорожче. Яка там у тебе пенсія, заощадження за рік підуть за водою. Лишайся ще, може роботу легшу знайди, бо тут ми знову будемо на мілині усі разом.
Та от я стояла на своєму. Я добре знала, що вдома у мене є гарні заощадження, які склала за роки роботи, і що я зможу ті гроші правильно розприділити так, що не буду рахувати копійки і тягнути буханку хліба на три дні. Коли сказала доньці що беру квиток додому, вона в сльози:
— Ти не можеш зараз приїхати, хіба через рік, мамо. Нема там тих заощаджень, бо я мусила за щось жити і навчатись. Курси знаєш які дорогі, а одяг, а утримати трьох діток? Та й машина мені потрібна була. Я справу свою розпочати хочу, закупила обладнання для пекарні, я ж завжди пекти любила. Так що з рік ще попрацюй мамо, допоможи мені, а потім я тебе утримуватиму.
Я мало не розплакалась коли те почула. Стільки років працювати і заради чого? аби приїхати на те саме, що мала до від’їзду, бо ж нічого не змінилось, хіба борги більші стали?
От як мені тепер бути? Підкажіть, бо руки опустились і голова не думає зовсім.