Перше вересня для мене завжди час спогадів, не завжди приємних, а як взяти до уваги, що мене в школу збирала бабуся, то зрозуміло чому.
Мама ніяк не може зрозуміти, чому я не кланяюся їй до ніг за те, що вона всім мене забезпечила. Це на її думку, але моя з цього приводу геть інша.
Я хочу вас спитати – чи дала мені мама, чи, навпаки, забрала?
Ми жили в невеликому селі, маленька школа, всі один одного знають, тому про те, що у нашій сім’ї негаразди знали всі.
Як тепер можу судити, то мама вийшла заміж за тата, хоч бабуся її дуже просила цього не робити, кажучи, що він з такої родини, де ніколи не було ладу в господі. Але мама вже чекала мене, тому й мови не було аби не женитися.
На світ з’явилася я, як називала мене бабуся, втіха і радість. Я впевнена, що мама мене любила, у нас багато чорно-білих фото, де я то з великим бантом, то на руках у неї. Тоді такі фото багато коштували, але молодиці кидали всі справи по господарці та чепурилися аби було гарне фото, бо фотограф як приїде через рік, то й добре.
Але потім тато почав вже дуже веселитися і так, що вже треба було щось вирішувати. Мама ходила до свекрухи, просила якось вплинути на сина, але та сказала, що це мама його таким зробила.
А далі тата не стало і з грошима стало геть прикро.
То були дев’яності і мама подалася чи не перша в Італію аби мені забезпечити майбутнє, так вона казала бабусі.
– Дитино, ми тримаємо корову, город, ми виживемо.
– Я жити хочу, мамо, а не виживати на вашім городі.
І з такими словами вона поїхала.
Бабуся вела мене в перший клас, заплела мені коси, нарвала айстри, на саме свято вона не прийшла, бо була робота, та й чого йти, вона мене відправила до школи з сусідським хлопчиком, він був вже в другому класі, все там знав.
Мені було дуже страшно одній, діти прийшли з батьками, а я одна, бабуся ж не полишить господарку.
Коли нас запросили до класу та посадовили за парти, то один хлопчик поруч зі мною раптом вигукнув:
– По Тані якась комаха скаче.
Далі сміх і вчителька веде мене до бабусі та строго каже аби обстригти волосся.
Як бабуся плакала над моїми кісками, але що було робити, підстригла, як уміла, тоді перукарів не було.
І так я стала назавжди тією дівчинкою, яка на перше вересня подарувала вчительці не букет квітів.
Я переживала це по-своєму, уявляла, що це все не по-справжньому, що насправді, мене мама вела в перший клас, у мене завжди така стрижка, бо мама таке бачила в світі, то так модно.
В ті часи вона не передавала нічого, хіба звістку, що жива і здорова.
Звичайно, що вчителька часто писала і про комірці, щоб перешили, і про гігієну, а як це було зробити, коли бабуся мене купала в тазику в неділю, бо тільки тоді мала трохи часу.
І знову я уявляла, що це все не зі мною, а з кимось іншим.
Коли підросла, то сама вчилася і прати комірці, пришивати ґудзики, і давати відпір надто язикатим дітлахам.
Мама приїхала, коли я вже йшла в п’ятий клас, навезла мені джинсів, гарних кофт, іграшок.
Я була дуже щаслива, думала, що ось моє реальне життя – мама поруч і все у мене буде так, як в уяві.
Але вона не хотіла більше тут працювати, казала, що там заробляє дуже багато грошей, хай і їде ще на років п’ять.
– Якраз приїду на твій випускний, – казала вона мені.
Вона дотримала слова, привезла мені гарне плаття, тільки от це нічого не виправило.
У мене не було друзів, хай були й такі самі бідні родини, але ж трималися в чистоті і порядку, а не отак капарно.
Бабуся не відзначалася чистотою, адже мала поганий зір, окулярів не носила, бо соромилася і на її думку все в хаті було чисто, вона ж не бачила ні павутини, ні сміття на верітках.
Коли ще до мене приходили дівчатка з класу, то вони прибирали у мене, бо я сама не була навчена ні замести підлогу, ні помити, бабуся це робила раз в тиждень і все, навіщо мити, коли брудно?
– Таню, яке плаття, дивно, що воно чисте, – отак мене оцінили на випускному, наче завершили весь етап мого життя.
Мені було прикро за бабусю, що вона така добра, але не вистачає часу, та й я не все можу прибрати, бо так само біля господарки помагаю і вже й байдуже, чи ноги миті, бо й так паду на ліжко.
Мамині гроші бабуся надійно берегла в трилітрових банках в погребі, вона всім казала, що грошей нема, і ніколи й не міняла ні купюри, щоб ніхто не дізнався.
Я не знала, що таке бути голубленою, обійняти когось при зустрічі чи на прощання, втішати, коли смутний. Мене ніхто цього не вчив, навіть, коли приїжджала мама, то не прийнято було міцно обійнятися.
В такі моменти бабуся кивала на мамине привітання та запрошувала до хати. Все.
Ні слова про сум, про те, як чекали.
Як ще мала була, то обіймала мене при зустрічі, але далі вже я соромилася таких виявів почуттів.
А далі почала розуміти, що якби мама була поруч, то зі мною в школі б дружили, вчителька хвалила б за охайність, я б мала хлопця з села, а не як на нас казали.
Мама купила квартиру, як приїхала і дала мені гроші на навчання, я тоді їх тринькала, бо дуже хотіла сподобатися новим подругам. Наробила всі можливі дурниці, єдине, що вищі сили змилосердилися наді мною та дали доброго чоловіка.
Коля мене одразу попередив, що на компаніях крапка, далі ми тільки двоє.
І я така йому вдячна за це, бо він навчив мене обійматися, розраджував мене, коли я була засмучена, допомагав, коли я не справлялася чи сумнівалася в своїх силах.
Я стала така чистюля, ви не повірите, у мене вдома все сяє і я не скажу, що ніде не працюю, бо я зранку до вечора не розгинаюся. Коля не заробляє багато, але нам вистачає, бо є де жити, а ще з села у бабусі ми беремо продукти.
З мамою у мене холодні стосунки, я бачу, як мої діти потребують уваги і поради, які вони вразливі і мене накриває жаль, що мене ніхто так не підтримував.
Але на родинні свята я її кличу, тоді вона може годинами розповідати, як їй було важко заробити на квартиру, в якій ми живемо, але щось подяки вона не бачить.
– Я роки на чужині і дякую ніхто не каже, рідна донька заради якої я так старалася, не має до мене прихильності, уявляєте?, – розповідає всім охочим.
Це правда, я не відчуваю вдячності за те, скільки мені помилок довелося наробити в житті, бо мати мене не попередила, не навчила, не убезпечила.
То чи вартує та квартира того, що мені довелося пройти? Як ви гадаєте?
Автор Ксеня Ропота
