Коля сидів навпочіпки і копирсався в піску. На мить хлопчик підняв голову і знайшов маму очима. Та ходила туди-сюди дитячим майданчиком, склавши руки за спиною.
Микола завжди перевіряв, чи поруч вона, чи бачить, як він спритно крутнувся на перилах, об’їхав каміння на дорозі, розігнавшись на старенькому самокаті, що дістався від двоюрідного брата,. Це було само собою зрозуміле – бачити її поруч, мати змогу цю хвилину доторкнутися до руки, відчувши легкий аромат маминих парфумів.
– Колю! Ходімо, мені ще обід готувати! – Аня покликала сина, і вони попрямували до під’їзду.
Стара, обшарпана п’ятиповерхівка була Миколиним будинком від народження. Сюди Аня принесла загорнутого у важку, ватяну, віддану бабусею, ковдру, свого Миколу. Ігор йшов поруч, приймаючи привітання від сусідів, які зустрічаються на шляху.
Аня заколисувала дитину на руках і дивилася у вікно. Липа, міцна, гілляста, що дурманила своїм медовим ароматом, кивала в такт материнським колисковим, шелестіла листям, шепочучи старі як світ казки.
Липа засинала, загортаючись важким, шовково-іскристим сніжним пледом, потім прокидалася, потривожена грубими голосами галок, вона оберігала від сторонніх очей їх гнізда.
Коля ріс, припаявшись, зв’язавшись тонкою, але міцною ниткою з матір’ю.
– Ну, Ань, ти його від себе відпусти! В садок хоч віддай. Навіщо за своєю спідницею ховаєш пацана! – сусідка з другого поверху, Еля, швидко витерла носа своєму Ромці і підштовхнула його до пісочниці. Рома та Коля були ровесниками.
– Та він не хоче. Каже, що не любить, коли багато дітей.
Аня завжди трохи бентежилася, коли її дорікали через надмірну любов до сина. А вона інакше не могла. У Ані та Ігоря була ще старша донька, Маргарита. Коли родився Микола, їй було вже три роки. Самостійна, чи за характером, чи тому, що народження брата змусило її стати такою, але вона ніколи не тяглася до матері так, як Коля. Іноді Ані здавалося, що Рита зовсім не любить її, що між ними немає жодного зв’язку. Але це було негаразд. Два серця були зіткані на одній канві, просто Риті треба було трохи більше свободи, напившись якою вона все одно поверталася до матері.
Еля хитала головою, вважаючи, що Анна робить із сина “мамчиного улюбленця”. Аня іноді заздрила тому, як Рома легко розлучався з матір’ю, міг годинами бігати з сусідськими хлопцями, жодного разу про неї не згадавши. Може, справді, вона надто притягнула до себе Миколку, не даючи йому рости чоловіком.
Ігор, батько Миколи, рідко бував удома. Відрядження.
– Рито, Колю! Тато приїхав! – Аня, стоячи у передпокої, зустрічала чоловіка. Діти вибігли з кімнати і з вереском повисли на його шиї.
Лише два дні чоловік побуде вдома, а потім знову поїде на кілька тижнів.
– Уклала? А що це у Колі синець на лобі? – Ігор сидів на дивані, клацаючи пультом від телевізора.
– Сплять. Та, це він упав на майданчику. Все нормально.
– Гаразд. Давай теж лягати. А то завтра до мами їхати.
Ігор уже майже заснув, коли в коридорі пролунав гучний стукіт дитячих п’ят.
Коля, зляканий, з холодними ногами, пробрався до Анни та заповз під ковдру. Його голова, трохи опустившись на її плече, одразу обважніла, дихання стало рівним. Наче дотик до матері одразу руйнував усі страхи, вигнавши тривоги геть.
– Ань! Мені тісно! Скажи йому, хай собі йде. Хлопцеві п’ять років, а він усе до матері бігає! – Ігор буркнув і накрився ковдрою, притулившись до стінки.
Але Аня зволікала. Нехай сон стане глибоким і спокійним, нехай ноги, маленькі, зігнуті в колінах, стануть зовсім теплими, нехай Коля ще трошки побуде її малюком, ще кілька хвилин, а потім.
Вони обоє засинали. Потім Коля сам йшов до себе, накривався ковдрою і поринав у ніжні, оповиті маминим ароматом дитячі сни.
Липа плескала у вікно розпатланими гілками. Осінь вирувала за склом проливним дощем.
– Ні, Колю! Іди до себе! – суворий голос батька змусив хлопчика застигнути в темряві. Потім Аня почула, як маленькі ступні застукали, несучи свого власника назад, до дитячої. Хлопчик заліз під ковдру, обійняв плюшеву пухнасту мавпу, що подарували йому два роки тому, і заплакав. Від чогось було страшно і незрозуміло, за що так суворо говорив батько, чому не можна сховатися в маминих руках від всього того темного, тривожного, що причаїлося в темряві.
– Навіщо ти? Він злякався, мабуть! – Аня хотіла встати, але Коля притягнув її до себе та обійняв. Сьогодні вона мала бути тільки його.
Коля йшов зі школи, доїдаючи морозиво. Аня побачила його здалеку, швидко розвісила білизну на мотузках, витерла руки об фартух і підійшла до тротуару.
Вона поцілувала сина в чорну, трохи зарослу маківку, як у батька. Коля дав матері скуштувати морозива, і вони разом пішли додому.
Рома, сидячи на лавці, з усмішкою дивився їм услід.
– Які ніжності! Морозивце, поцілунки. Мамин синок!
Колю ніколи не дражнили відкрито, але багато хто думав саме так. Рома був у цьому певний. Він до матері нічого такого не відчував. Йому завжди було ніяково поруч з нею, а ще була образа. Глибоко схована, тліюча, вона не давала Ромці спокою.
Коли хлопчику було років шість, у часто часто діймав животик. Мамі порекомендували покласти сина до на обстеження. Еля побоялася, що Ромка не погодиться лежати в стаціонарі без неї, і, нічого йому до ладу не пояснивши, відвела сина до приймального покою. Рома зрозумів усе вже надто пізно.
Стільки років минуло, а та злість на спину, що йде по доріжці, в пісочного кольору пальто, досі жила, змушуючи називати матір у колі друзів “мамашею”, недоброзичливо відштовхувати її руку.
Коля мужів. Настав час, коли він почав соромитись любові своєї матері. Аня відчувала це і лише рідко, вечорами, сідала поруч, проводячи рукою по красивому, густому волоссю сина і насолоджувалася тим, що він просто поруч.
Микола соромився, але ніколи не соромився Ані. Вона не давала приводу, а він, вважаючи матір невід’ємною частиною свого, вже дорослого життя, повністю довіряв їй. Йому досі потрібно було зловити її погляд, усмішку, відчути, як вона скуйовдила його волосся, думаючи, що син уже спить.
Скільки календарів змінилося на стіні у вітальні.
Поряд із старою липою посадили нові дерева.
– Що? Що в тебе знову сталося? Пульт не працює? Який пульт? Знову впустила?! – Рома, морщачись і відсторонюючи від вуха телефон, розмовляв з мамою. – Гаразд, заїду. Не знаю коли. Завтра чи сьогодні. Не знаю. Зайнятий я поки що!
Коля стояв осторонь, відчуваючи незручність від почутого. З Ромкою вони іноді разом їздили з роботи. На той час друзі жили своїми, окремими життями, залишивши матерів чекати на дзвінки по телефонах.
– Сталося щось? Ти чого так репетував? – Микола підняв комір куртки і глянув на приятеля.
– Та зламала пульт від телевізора! Знову їхати, час витрачати. Набридла! То одне, то інше.
– Я сьогодні ввечері до своїх заїду. Хочеш, і до твоєї мами зайду?
– А давай! Спасибі! – Рома ляснув Миколу по плечі. Справа раптом так швидко залагодилася! “Мамаші” тільки треба зателефонувати, попередити!
Аня та Еля потрапили до стаціонару практично одночасно. Бродила їх районом болячка, дісталася і до старенької п’ятиповерхівки. Липа тривожно плескала гілками. Вона все чекала, коли ж засвітиться світло на кухні, коли Аня, вже літня, втомлена, з коротко стриженим волоссям, прийде підігрівати чайник. Але господині квартири все не було. Забрала швидка прямо із роботи. Як і Елю…
– Микольцю! Я не встигаю, – Рита, яка регулярно відвідувала матір, коли тій полегшало, тривожно дихала в слухавку. – Ніяк не відпускають сьогодні. Сходиш до мами?
Микола також приходив до матері. Але рідше. В основному, вони зустрічалися на вулиці, у сквері, коли Аню відпускали погуляти. Ходити до палати Коля соромився.
– Так, Ритусю, не питання, напиши, що купити!
І ось уже Коля стоїть на першому поверсі, чекаючи, коли молоденький адміністратор випише йому перепустку. За спиною пролунав знайомий голос.
– І ти тут? – Коля обернувся і побачив Ромку з сумками. – Маму скоро виписують. Ось, наказала принести. Та я вже йду.
Рома закотив очі.
– Це ж добре! Мою тільки наступного тижня, є ще додаткові проблеми, кажуть, — Коля непевно знизав плечима і, взявши перепустку, почав підніматися сходами. — Бувай, поки що!
Біля дверей палати він зупинився і, вийнявши телефон, набрав номер матері.
– Мамо, я тут у вас під дверима. Можна зайти? Ти сусідок своїх попередь.
– Так, синку, заходь. Все добре.
Коля обережно відчинив двері і зайшов усередину. Зніяковіло привітавшись із п’ятьма жінками, що лежали в палаті, він підійшов до матері.
Хлопець спиною відчував чужі погляди. Але йому вже раптом стало байдуже. Мама, бліда, з синцями під очима, лежала й усміхалася.
– Мам, ну, щр? Як сьогодні? – син уже наливав компот у мамину чашку, поправляв їй подушки.
Аня щось відповідала йому, він кивав.
“Мама”, “мамочка”, “мамусю”! Ласкаві, дитячі, безглуздо-ніжні слова з легкістю злітали з губ Колі, йому було не соромно за свою любов до тієї, що гріла його колись, п’ятирічного, що прибіг серед ночі, до тієї, що була йому необхідна, як повітря.
– Іди, Колюсику, йди! – За годину Аня мало не силою виштовхувала сина в коридор. – Іди! В нас вже відвідування закінчуються.
А сама посміхалася. Усередині все зігрілося, розтануло, лікарняні стіни здалися вже не такими тьмяними та похмурими. І не було їй соромно, тільки гордість співала всередині.
– Добре, мам! Побіжу, а ти, давай, не засмучуй нас із Риткою! – нахилився, поцілував у щоку, посміхнувся і пішов.
Аня вийшла проводити його до ліфта. Жінка, що лежала біля вікна, обернулася до сусідок і посміхнулася.
– Оце син!
– Та годі вам! Він мамин синочок! Все життя вона з ним сюсюкала, за спідницю свою ховала. Він від неї ні на крок. Як у школу відпустила, ціла історія була. Він плакав, вона плакала! – Заперечила голосно Еля. – Донька має до неї ходити. Не чоловіча ця справа-компотики варити!
Еля чомусь зло дивилася на двері, за якими зникли Коля та Аня. Всі промовчали, тільки та, що біля вікна, спершись на лікоть, сміливо заперечила.
– Зате не кидає їй сумки, як тобі твій. Ласкала, мабуть, Анька сина свого, милувала, ніжила. І правильно! Балувала, кажеш? І виріс чоловік. Справжній. І дружину свою в такій же ніжності триматиме, і матері все сповна віддасть. Тому що бачив з дитинства, як гарна жіноча ласка, запала вона йому в душу, вросла, пустила коріння, а зараз Аня плоди пожинає! Щаслива! І дружина Коліна теж такою буде.
Еля, зітхнувши, відвернулася, вдавши, що втомилася і хоче подрімати. Чомусь стало сумно.
Zyuzynsʹki istoriyi.
Фото ілюстративне.
