А що ти жила? Хоч раз в ресторані була чи в дорогому одязі? Тепер іншим не даєш? Часи змінилися чи всі мають в твоєму селі мохом обростати?, – я це просто мамі в очі кажу, бо набридло.
Моя донька Світлана вирішила виїхати з України і вже собі знайшла нареченого. Буде жити в цивілізованій країні і горя не знатиме, а не місити болото до села пішки, бо бабі треба компанії.
Сама не жила і іншим не дає.
Моя мама все життя прожила в селі, працювала дояркою на фермі до старості, ще й свою господарку тримала та ні мені, ні моєму чоловікові з тою господаркою спокою: приїдь-поможи.
Ви б бачили, як мені було соромно, коли вона в магазині почала з чобота витягувати гроші! З чобота, з халяви!
Це що за дикість взагалі?
Вона ніколи не мала якогось гарного одягу чи взуття, бо все було їй незручне.
То не дивно, адже при такій важкій роботі ноги набрякали, руки трудоватіли. Але ще раз – для кого було так себе не жаліти?
Ми її просили, щоб вона зосередилася вже на качках і гусях, але хіба це виправиш?
А потім жаліється, що єдиний перстень не налазить на палець.
– Ніно, ану помили, бо ніяк не налазить, – каже мені мама, як прийшла до нас на хрестини Світланки.
Той перстень був геть недоречним та згрубілих руках.
Не скажу, що я сильно розкошувала – ні, теж на всьому економила, бо з такою матір’ю інакше просто бути не могло.
Але вже потрохи привчала хоч доньку до якісного одягу, їжі, послуг. Не дивно, що моя дитина вибирає дорогий одяг, бо він якісний, а не облазить після першого ж прання!
Світланка вчилася на факультеті іноземних мов і стажувалася спочатку в Польщі. А далі й в Лондон їздила.
– Мамо, то просто інша планета! Я хочу так жити!
І я тому тішуся. То й що, що не в Україні?
– Кому хата моя буде в селі, – бідкається мама, а мені аж з того смішно.
– Мамо, кому ваше село треба? Ні дороги до нього, ні умов ніяких. Яка ваша хата? Через кілька років розсиплеться і все.
– І ти не будеш жити, – питає мама.
– А я чого буду жити? Я мало в селі нажилася і не знаю тої «романтики». Мені й в місті добре.
Але ота звістка, що Світланка таки думає виходити туди заміж, то вона просто геть матір підкосила.
Ну ніхто зараз не хоче в селі жити! ну що тут такого незрозумілого?
Навіть в тих селах, які більш багаті, то всі так само по своїх коробках сидять та ніхто ніякими краєвидами не милується і запах свіжого повітря – ну це взагалі що за безглуздя? Яке свіже повітря? Це такий скарб?
Дихаєш собі і дихаєш.
А вона он сидить і плаче, бо її батьківщина пропаде.
Ну за чим там плакати? За чим? За старою яблунею і криницею в колючих трояндах? Це так дорого коштує?
Ось там невеличка вибалка, де ми косили сіно і везли додому. Думаєте – як гарно… Та зараз!
Це треба було те сіно обертати, скидати на віз, а він завжди на одному й тому ж місці перевертався! Це було якесь прокляття: комарі з оводами кружляли над тобою хмарою, далі насувалася дощова хмара і підганяла тебе до праці, і ти вже з останніх сил кидаєш останній пласт сіна.
Проте вдома над тобою і тим сіном проривається злива і вся твоя праця починається з початку.
Нічого визначеного і стабільного, а ні – стабільна лиш фізична важка праця.
Ось вам і село з романтикою та чистим повітрям.
Може, я дещо була різка, але все це-правда, життя змінюється і треба ним насолоджуватися, всім життям треба нажитися, а не намучитися!І не треба нікого заставляти жити так, як ти собі уявляєш.
Фото Ярослава Романюка.
