— Сергію, чому додаток пише «недостатньо коштів»? Я щойно спробувала перевести аванс за коляску. Там же все було готово, ми ж планували заздалегідь.

Я стояла посеред кухні, тримаючи телефон у руці, а друга долоня лежала на животі — великий, важкий, на восьмому місяці він уже не давав мені нормально нахилитися чи швидко ходити.

Вечеря на столі пахла смаженим м’ясом і картоплею, але апетит зник миттєво, коли на екрані спалахнуло червоне повідомлення про відмову операції.

Світло від лампи над столом падало на моє обличчя, і я відчула, як усе всередині стискається від тривоги.
Сергій сидів навпроти, повільно жуючи шматок м’яса.

Він не підвів очей, лише продовжив різати наступний кусень, ніби нічого не сталося. Його рухи були спокійними, навіть надто спокійними, і це мене насторожило ще більше.

— Сергію, ти мене чуєш? — я підійшла ближче, голос став твердішим. — Ми відкладали ці гроші з п’ятого місяця. Там мала бути пристойна сума. Де вона?

Він нарешті відкладав виделку, витер губи серветкою і підвів на мене погляд. У його очах не було ні сорому, ні страху — лише якась вперта впевненість, наче він заздалегідь знав, що я влаштую сцену, і вже приготував відповідь.

— Ольго, сядь, будь ласка, — сказав він тихо, ніби говорив із дитиною. — Тобі зараз не можна хвилюватися.

— Я не хвилююся, — відповіла я, хоча всередині все кипіло. — Я просто хочу зрозуміти. Де гроші на пологи, на ліжечко для сина, на все, що ми планували?

Він зітхнув, відкинувся на спинку стільця і промовив:

— Їх немає. Я зняв усе сьогодні вдень.

Я відчула, як підлога під ногами ніби трохи просіла. Малюк у животі ворухнувся, ніби відчув мою напругу, і я інстинктивно погладила живіт, намагаючись заспокоїти його.

Але серце калатало так сильно, що я ледве трималася на ногах.

— Зняв? — перепитала я, намагаючись говорити спокійно. — Куди? На що?

— Павло, — коротко відповів Сергій, і це ім’я повисло між нами важким каменем.

Павло. Його молодший брат. Тридцятирічний вічний мрійник, який змінював ідеї швидше, ніж роботи, завжди мав «геніальний план», але ніколи не доводив нічого до кінця. Жив із мамою, позичив у всіх, кого знав, і завжди знаходив, кому перекласти відповідальність.

— Що цього разу? — запитала я, вже передбачаючи відповідь. — Знову якийсь «стартап»? Чи новий «проєкт», який мав принести мільйони за місяць?

Сергій потер долонею чоло, ніби йому було важко пояснювати очевидне.

— Гірше, Оль. Він відкрив маленьке кафе з друзями. Вклав усе, що мав, взяв позики в знайомих. Думав, що за сезон окупиться. Але відвідувачів мало, постачальники тиснуть, оренда росте. Сказав, що якщо не закрити хоча б частину, то кафе закриють, а він залишиться ні з чим.

Я слухала і не могла повірити своїм вухам. Наші гроші. Гроші, які ми відкладали на найважливіше в житті — на безпечні пологи, на перші речі для нашого сина — пішли на чергову авантюру його брата.

— І ти… просто віддав усе? — мій голос затремтів. — Без слова зі мною? Без думки про те, що мені народжувати за місяць?

— А що мені було робити? — раптом підвищив він тон, ніби я була винна. — Павло — мій брат! Ми з ним разом росли, він завжди на мене розраховував. Я старший, я маю допомагати. Я зібрав усе, що було, позичив трохи в колеги і відвіз. Тепер він може хоч частину боргів закрити, кафе врятувати. Все буде добре.

Він говорив це з такою впевненістю, ніби щойно вчинив подвиг. А я стояла і відчувала, як усе всередині мене руйнується. Цей чоловік, з яким я прожила чотири роки, який тримав мою руку на УЗД, коли ми вперше побачили серцебиття сина, який обіцяв, що все буде ідеально — він щойно вибрав брата замість нас.

— Ти віддав гроші, які ми відкладали на окрему палату, на ліжечко й коляску — своєму брату, щоб він і далі мріяв про свій ресторанчик? — я говорила повільно, намагаючись не зірватися. — Мені рожати скоро, Сергію. У нас нічого не лишилося. Твій брат знову взявся за своє, а ми маємо розплачуватися?

— Гроші — справа наживна, — відмахнувся він. — Заробимо ще. Головне — сім’я тримається разом. Павло зараз у скруті, а ти думаєш тільки про комфорт.

— Я думаю про нашого сина! — відповіла я, і голос мій став гучнішим, ніж хотіла. — Про те, щоб він народився в нормальних умовах, щоб я знала, що все під контролем!

Він закотив очі.

— Та ну, Ольго, не перебільшуй. Мільйони жінок народжують за звичайною програмою і все добре. Світлана, дружина мого друга, народила в державному пологовому — і нічого, син здоровий, бігає. А ти хочеш розкоші. Зараз не час для розкоші. У Павла справжня проблема, а ти про кольори простирадл думаєш.

Я відчула, як у горлі стоїть ком. Він справді щойно назвав безпеку мого і дитини комфортом? Ніби ми якісь забаганки вигадуємо, а не плануємо найважливіший момент у житті.

— Тобто, на твою думку, нормально, що наш син спатиме в старому ліжечку з чужого оголошення, а я буду перейматись куди потраплю, бо твій брат не вміє рахувати гроші? — запитала я тихо.

— Та які там ризики! — він роздратовано махнув рукою. — Ти все драматизуєш. У колеги на дачі є коляска, трохи потерта, але нормальна. Помиєш — як нова. Ліжечко теж знайдемо. Люди так живуть роками і не скаржаться.

Я дивилася на нього і не впізнавала. Колись він був турботливим, планував із мною кожну дрібницю, радів кожному руху малюка. А тепер сидить і пояснює, що мої побоювання — це примхи, а його брат — головніше.

— Ти справді вважаєш, що я маю погодитися на таке? — запитала я. — Щоб наш син починав життя з чужих речей, бо ти вирішив рятувати чергову ідею Павла?

— Ти просто не розумієш, — відповів він із ноткою зверхності. — Павло — моя родина. Ми з ним завжди разом. А ці твої «нові речі»… Та що в них такого? Ти стала надто матеріальною, Ольго. Думаєш тільки про гроші та комфорт. А я думаю про родину.

Родина. Для нього родина — це Павло, який ніколи не відповідав за свої вчинки. А ми з сином — просто додаток, який має терпіти.

— Тоді живи з тією родиною, — сказала я спокійно, хоча всередині все горіло. — Збирай речі і йди до Павла. Нехай він тобі й дитину допомагає утримувати. Я замки зміню завтра вранці.

Він розсміявся — коротко, нервово.

— Та ну тебе, Оль. Не починай. Перебісишься. Гормони грають. Давай краще вечеряти, їжа холоне.

Він знову взяв виделку, ніби розмова закінчена. Для нього це була просто чергова суперечка, яку можна зам’яти смачною вечерею й серіалом. Він не розумів, що я вже все вирішила.

Я розвернулася і пішла в коридор. Руки не тремтіли. Я взяла телефон і набрала номер, який завжди був у швидкому наборі: «Тато».

— Тату, привіт, — сказала я, коли він відповів. — Можна ти приїдеш? Зараз. Так, додому. І візьми з собою хлопців із роботи, будь ласка. Ні, все спокійно. Просто… мені треба вивезти великогабаритний непотріб.

Я вимкнула телефон і сіла на пуфик у коридорі. З кухні долинув голос Сергія, сповнений самовпевненості:

— Кому ти дзвонила? Мамі поскаржитися? Ну дзвони, дзвони. Грошей вона тобі все одно не дасть, у них ремонт на дачі.

Він увімкнув телевізор, додав гучності. Сміх із екрану лунав так безглуздо в цій тиші, що мені стало моторошно. Він був упевнений, що я повернуся, вибачуся, бо куди мені йти на такому терміні? До батьків у тісну квартиру? Ні, я ж звикла до комфорту.

Але я сиділа і чекала. Двадцять хвилин. Дверний дзвінок пролунав різко, наполегливо.

— Кого там несе? — буркнув Сергій, виходячи в коридор. — Якщо сусідка знову про шум…

Я вже стояла біля дверей. Обличчя моє було спокійним, хоч усередині вирував шторм.

— Відійди, — тихо сказала я йому.

Він усміхнувся здивовано.

— Ти кого чекаєш? Кур’єра? Грошей же немає, ти сама казала.

Я відчинила двері.

На порозі стояв мій тато — Володимир Іванович. Великий, широкоплечий, у теплій куртці, з сивиною на скронях і суворим виразом обличчя. Він завжди був стриманим, але коли треба — його слово важило більше за будь-які аргументи.

За ним — двоє його давніх працівників, міцні хлопці, які допомагали йому на складі.

— Добрий вечір, тату, — сказала я і відчула, як ноги трохи підкосилися від полегшення.

Тато навіть не глянув на мене одразу. Його погляд зупинився на Сергії, який стояв у домашніх штанях і футболці, миттєво втративши всю свою самовпевненість.

— Добрий вечір, Володимире Івановичу, — пробурмотів Сергій. — Проходьте, ми тут… чай пили.

— Не треба, — спокійно відповів тато. — Ми ненадовго.

Він увійшов, і хлопці за ним тихо зачинили двері. Запах холодного повітря поширився коридором.

— Ольга сказала, що ти вирішив, що чужі мрії важливіші за власну дитину, — проговорив тато, знімаючи куртку. — У дружини вагітної гроші забрав, щоб братові бізнес рятувати. Я правильно зрозумів?

Сергій спробував усміхнутися.

— Володимире Івановичу, це сімейні справи, ми самі розберемося. Це був форс-мажор. Я все поверну, зароблю…

— Заробиш, — кивнув тато. — Обов’язково. Але не тут.

Він кивнув хлопцям. Один пішов у спальню, другий залишився біля дверей.

— Що ви робите? — голос Сергія став вищим. — Це моя квартира!

— Квартира куплена на мої гроші, коли Ольга виходила заміж, — відповів тато. — Ти тут тимчасово жив. Час вийшов.

Із спальні долинули звуки: шафа відчинилася, ящики висувалися. Хлопець акуратно, але швидко збирав речі.

— Ольго! — майже благально вигукнув Сергій. — Ти ж не дозволиш? Це мої речі!

Я стояла, тримаючись за стінку, і дивилася на нього. Уперше за довгий час я бачила його справжнього — людину, яка легко зраджує тих, хто поруч, заради тих, хто далеко.

— Ти перестав бути моїм чоловіком, коли поставив Павла вище за нашого сина, — тихо відповіла я.

Тато підійшов до Сергія ближче.

— Рюкзак є?

— Є… — пробурмотів той.

— Сашко, — гукнув тато в бік спальні. — Усе в рюкзак. Що не влізе — у пакет.

Сергій спробував піти до спальні, але тато просто став на дорозі — не торкався, просто стояв. І цього вистачило.

— Ти сам обрав правила, — відповів тато. — Коли без дозволу сімейні заощадження витратив. Тепер живи за наслідками.

Сашко вийшов із спальні з набитим рюкзаком і кількома речами в руках.

— Документи в кишені, — сказав він і поклав рюкзак біля дверей.

Сергій дивився на свій рюкзак, ніби не вірив. Усе його життя вмістилося в одну сумку за п’ять хвилин.

— Одягайся, — сказав тато. — І на вихід.

— Я нікуди не піду, — уперто відповів Сергій.

Тато зітхнув.

— Хлопці, проведіть пана до ліфта. Він, здається, забув дорогу.

Хлопці підійшли з двох боків. Без зайвих слів, просто взяли під лікті й повели до дверей. Сергій намагався опиратися, але марно.

— Ольго! — гукнув він востаннє. — Ти пошкодуєш!

Я не відповіла. Просто дивилася, як двері зачиняються за ним.

Тато повернувся до мене, обійняв обережно, щоб не торкнутися живота.

— Усе, доню. Тепер спокійно. Я залишусь на ніч, якщо треба.

— Дякую, тату, — прошепотіла я.

Він поцілував мене в чоло і пішов на кухню заварювати чай. А я сіла на диван, поклала руку на живіт і відчула, як малюк ворушиться — спокійно, ніби знав, що тепер усе буде добре.

Через годину я вже лежала в ліжку, а тато спав у вітальні. Телефон задзвонив — невідомий номер. Я не взяла трубку. Потім прийшло повідомлення від Сергія: «Оль, ну ти що, серйозно? Я ж за брата переживав. Давай миритися».

Я не відповіла.

Наступного дня я дізналася решту. Сергій подзвонив Павлу, розповів усе. А той… той був із подругою в барі, святкував «новий етап». Сказав: «Так не зараз, ну ти ж розумієш, зараз не зручно. У мене гості. І взагалі, ти сам із дружиною не впорався. До мами не їдь, їй нерви не треба. А гроші… ну, я ж тобі потім віддам».

Сергій залишився сам. На лавці в парку, із рюкзаком. Без ключів, без дому, без тих, кого вважав своєю «справжньою» родиною.

А я… я вперше за довгий час відчула спокій. Бо зрозуміла: справжня родина — це ми з сином. І ніхто не має права це зруйнувати.

Головна картинка ідюстративна.