— Стасе, ти не бачив ключі від моєї машини? Я вже всю тумбочку перевернула, навіть у кишенях твого плаща дивилася, — мій голос звучав глухо й напружено з коридору.
Я з зусиллям випрямилася, спираючись долонею на стіну. Останній місяць очікування малюка давався взнаки не лише великим животом, який, здавалося, жив своїм окремим життям, а й постійним відчуттям важкості.
Кожен рух вимагав неймовірної концентрації, навіть звичайне взування чобіт перетворювалося на складний квест.
Я змахнула з лоба піт і важко видихнула. До прийому в жіночій консультації лишалося зовсім трохи, а їхати через ранкові затори — мінімум пів години.
Запізнюватися було не можна: сьогодні на мене чекав важливий моніторинг і черговий аналіз, заради якого я не їла з вечора.
На кухні панував спокійний аромат свіжої кави та підсмаженого хліба. Стас сидів за столом, занурений у смартфон, і методично жував свій сніданок.
Він був абсолютно розслаблений, у домашній футболці, і явно нікуди не поспішав.
— Стасе! — гучніше покликала я, повільно переступаючи порог кухні. — Ти мене чуєш? Де ключі від авто? Я дуже запізнююся.
Чоловік неквапливо відпив із великої чашки, гортаючи стрічку новин, і лише потім підняв на мене спокійний, трохи відсторонений погляд.
— А, ключі… — протягнув він так буденно, ніби йшлося про пачку серветок. — Я їх Олені віддав вранці.
Я заніміла у дверному отворі. Мені здалося, що я помилилася, що це якийсь невдалий жарт.
— Кому ти їх віддав? — перепитала я, відчуваючи, як усередині починає підійматися хвиля нерозуміння. — Своїй колишній? Мої ключі? Навіщо?
Стас відклав телефон екраном донизу і подивився на мене з тим особливим відтінком поблажливості, яким пояснюють очевидні речі нерозумним дітям.
— Валю, ну не починай, а? У неї авто заглохло прямо на виїзді з подвір’я. Вона в тому нічого не тямить. Зателефонувала о сьомій ранку, ледь не плаче. Хлопців у школу везти треба, у старшого сьогодні важлива контрольна, у молодшого — басейн одразу після уроків. А на вулиці дощ, багнюка. Я вийшов, глянув — машина «не жилець». Ну не лишати ж їх так. Я і дав твій транспорт, щоб вона дітей розвезла і по справах встигла.
Я стояла, притиснувши руку до живота, і намагалася усвідомити почуте. Моя машина. Мій білий кросовер, на який я збирала три роки ще до нашого знайомства, працюючи на двох проєктах одночасно.
Машина, де лежала моя медична карта, змінне взуття для лікарні та тека з усіма документами.
— Ти віддав мою власність жінці, з якою розлучився, бо в неї виникли труднощі, а мені навіть слова не сказав? — повільно, виділяючи кожне слово, промовила я. — Стасе, ти при собі? Мені за двадцять хвилин треба бути у лікаря.
— Та годі тобі драматизувати, — чоловік поморщився, — Вона поверне ввечері, як забере дітей із секцій. А тобі яка різниця? Ну, замов таксі. Зараз цих сервісів повно, за три хвилини приїдуть. Або взагалі на метро проїдься. Тут до консультації всього дві зупинки по прямій. Тобі ж лікарка сама казала — рухатися корисно, дихати повітрям. А Олені через усе місто мотатися з двома дітьми. Увійди в положення.
Він знову потягнувся до чашки, вважаючи розмову вичерпаною.
Я відчула, як гаряча хвиля підступає до обличчя. Справа була не в залізі. Справа була в тій легкості, з якою Стас розпорядився моїм комфортом заради зручності своєї минулої родини.
— Корисно ходити? — тихо перепитала я. — Стасе, у мене ноги набрякли так, що я в чоботи ледь втиснулася. У мене задишка навіть від прогулянки кімнатою. Яке метро? Там тиснява, година пік, віруси. Ти хочеш, щоб я з животом штовхалася у вагоні, поки твоя Олена з комфортом роз’їжджає на моєму авто?
— Навіщо так грубо? — Стас нахмурився. — Вона взагалі-то твоїх пасинків везе. Моїх синів. Вони що, по-твоєму, мають під дощем мокнути на зупинці, поки ти тут принципи свої показуєш? Ти ж удома сидиш, у декреті. Перепишися до лікаря на завтра або виклич найдешевший тариф таксі, справ-то на кілька гривень.
— Я не можу переписатися, це плановий огляд, на який чекають тижнями! — мій голос затремтів, але я взяла себе в руки. — І мої документи лишилися в бардачку. Ти хоч їх забрав?
Стас завмер із бутербродом біля рота. На його обличчі відобразилася напружена робота думки.
— Ой… Документи, — він винувато знизав плечима, але в цьому жесті не було щирого каяття. — Забув. Ну, Валю, вона ж туди не полізе. Лежить папка і лежить. Увечері забереш. Чого ти завелася на рівному місці? Я просто допоміг людині у скруті. Ти б на її місці теж хотіла допомоги.
— Я зараз на своєму місці, Стасе. І мені потрібна підтримка, — я дивилася на чоловіка і бачила його ніби вперше. — Але ти вирішив, що мої потреби — це дрібниці, а проблеми Олени — це катастрофа. Чому ти не запитав мене? Я спала у сусідній кімнаті. Чому ти просто забрав моє?
— Та тому що ти б почала нити! — розходився Стас, з гуркотом ставлячи чашку на стіл. — «Моя машина», «мені треба», «я не хочу»… Я знав, що ти влаштуєш цей егоїстичний концерт. А там діти чекали. Я прийняв рішення. Все, питання закрите. Викликай таксі, я перекажу тобі кошти, якщо ти така принципова.
Він демонстративно розблокував телефон і занурився у банківський додаток. Телефон на столі коротко пискнув.
— Я тобі скинув суму на таксі, — повідомив він із набитим ротом. — На економ-клас до консультації вистачить. Назад автобусом доїдеш або прогуляєшся, погода наче розгулялася.
Я дивилася на екран смартфона і відчувала, як усередині щось остаточно обривається. Це була ціна моєї безпеки та спокою.
Я стояла у передпокої, намагаючись опанувати себе. Але найгірше було чути голос чоловіка, що долинав з кухні.
Його тон змінився — зникло роздратування, з’явилася м’якість, якої я не чула вже давно.
— Оленко, та не хвилюйся ти так, — говорив він у слухавку. — Їздь скільки потрібно. Поки деталі прийдуть, поки майстер звільниться… Тиждень, два — неважливо. У Валі авто все одно стоїть без діла, їй зараз особливого нікуди їздити. Головне, щоб хлопці скрізь встигали. Так, звісно. Повний бак, як домовлялися.
Я випрямилася так різко, як тільки дозволяв мій стан. «Тиждень чи два»? «Стоїть без діла»?
У цей момент мій телефон знову завібрував. Повідомлення від банку: списання коштів з нашого спільного рахунку. Чимала сума за пальне на заправці в іншому кінці міста.
Я повернулася на кухню. Стас усміхався, допиваючи каву. Побачивши мене, він насупився.
— Ти ще не поїхала?
— Ти сказав їй, що вона може користуватися моїм авто два тижні? — мій голос був неприродно рівним. — Ти оплатив їй повний бак із нашого бюджету? Це гроші, які ми відкладали на дитяче ліжко, Стасе.
— Знову те саме! — вигукнув він. — Валю, у неї складний ремонт. Що я мав сказати? «Ходи пішки»? Я проявив шляхетність. А щодо пального… Ну вибач, віддавати авто з порожнім баком — це дріб’язковість. Я чоловік, я маю дбати про комфорт.
— Комфорт кому? Ти дбаєш про колишню дружину моїм коштом. Ти віддав мою власність жінці, яка мені ніхто. І ти навіть не спромігся запитати!
— Та хоч на місяць! — гаркнув Стас. — Машина має їздити. Ти при надії, тобі взагалі за кермо не варто сідати, реакція не та. Я про тебе ж дбаю, щоб ти в неприємності не потрапила.
— Про мене? Ти дбаєш лише про те, щоб Олена не напружувалася. Ти скинув мені мізер на таксі, де водії не сплять добами, а їй забезпечив повний люкс.
— Я вважаю це раціональним підходом! — Стас грюкнув долонею по столу. — Там діти! Це важливо! А твої поїздки до лікаря — це те, що можна вирішити громадським транспортом. Не роби з мухи слона. Подумаєш, залізяка.
Я дивилася на нього і бачила абсолютно чужу людину. Того, хто колись обіцяв бути опорою, зараз холоднокровно пояснював, чому я і наша майбутня дитина стоїмо нижче в його списку пріоритетів, ніж його минуле життя.
— Для тебе це залізяка, а для мене — незалежність, — тихо сказала я. — Я на останніх тижнях, Стасе. У мене спина розривається, ноги набрякають. А ти пропонуєш мені тиснутися в маршрутках, поки твоя колишня роз’їжджає на моєму шкіряному салоні?
— Та що ти заладила про свій затишок! Егоїстка! Тільки про себе й думаєш. А те, що я намагаюся бути гарним батьком, тебе не обходить? Я маю розірватися?
— Ти мав запитати! Це моя власність! Ти привласнив ключі, поки я спала!
— Я не привласнив, я взяв! — загарчав він у відповідь, підводячись і нависаючи над мною. — Бо я твій чоловік! І я вирішую, як нам жити. Якщо ти така жадібна, що тобі шкода майна для дітей, то мені соромно за тебе. Соромно, що я живу з такою дріб’язковою жінкою.
У кухні запала важка тиша. Слова були сказані. Вони отруювали повітря. Я відчула, як остання нитка, що єднала нас, розірвалася з сухим тріском.
Я випрямилася, дивлячись йому прямо в очі. Страх зник. Лишилася тільки крижана ясність.
— Ти поставив комфорт чужої жінки вище за безпеку своєї сім’ї. І що з того, що вона возить твоїх дітей? Це не дає тобі права розпоряджатися моїм життям. Я і наш малюк для тебе — на другому плані?! Збирай свої речі й іди до неї пішки! — я вимовила це так твердо, що посуд у шафі ледь чутно задзвенів. — Геть звідси!
— Що? — Стас остовпів. — Ти мене виганяєш? Через машину? Ти серйозно?
— Цілком. У тебе є небагато часу, щоб зібрати сумку. Якщо не підеш сам, твої речі опиняться в під’їзді.
Стас почав хаотично кидати свої сорочки у спортивну сумку, навіть не намагаючись їх скласти.
— Ах так? Чудово! — кинув він. — Хочеш лишитися сама перед пологами? Будь ласка! Тільки потім не дзвони й не проси допомоги, коли почнеться. Я до тебе не прибіжу. Буду там, де мене цінують.
— Ось і добре. Там тобі й місце. Ти там потрібніший. А тут ти — зайвий.
Стас застебнув блискавку на сумці з таким звуком, ніби розривав тканину. Він підійшов до мене, намагаючись налякати своїм виглядом, змусити відступити.
— Ти пошкодуєш, Валю. Кому ти потрібна сама? Думаєш, упораєшся без моєї підтримки?
— Краще найняти фахівців за гроші, ніж жити з тим, хто мене знецінює. І до речі, — я дістала телефон. — Якщо за годину моє авто не стоятиме під цим будинком, а ключі не будуть у моїй поштовій скриньці, я повідомляю про незаконне заволодіння майном.
Стас розсміявся, але сміх вийшов нервовим.
— Ти цього не зробиш. Це мати моїх дітей.
— Я заявлю, що авто забрали невідомі особи. Документів у неї немає, страховки на її ім’я немає. Перша ж перевірка — і в неї будуть величезні проблеми. І в тебе також. У тебе рівно шістдесят хвилин. Час пішов.
Усмішка зникла з його обличчя. Він побачив у моїх очах те, чого боявся найбільше — повну байдужість до його подальшої долі.
— Ти просто нестерпна, — видихнув він, хапаючи сумку. — Я прижену твій транспорт. Але більше до мене не звертайся.
— Ключі від квартири на стіл. Зараз.
Стас із люттю витяг зв’язку з кишені й кинув її. Метал дзенькнув об плитку. Він вилетів на сходи, навіть не озирнувшись. Я м’яко зачинила двері й повернула замок. Двічі.
У квартирі запала тиша. Не було бажання наздоганяти чи плакати. Я повільно сіла, витягнувши ноги. Малюк усередині штовхнувся — впевнено, ніби підтримуючи моє рішення.
Зайшовши у банківський додаток, я заблокувала спільний доступ до рахунків. Потім знайшла номер майстра з заміни замків.
— Алло, доброго дня. Мені потрібно терміново змінити серцевину замка. Так, прямо зараз. Я заплачу за терміновість.
Через сорок хвилин телефон сповістив: «Двигун вимкнено. Охорона активована. Локація: ваше подвір’я». Пригнав. Злякався. Уся його «лицарська» виправданість зникла перед реальною відповідальністю.
Я підійшла до вікна. Внизу, під дрібним дощем, стояв мій білий кросовер. Стас швидко йшов геть, згорбившись під вагою сумки, прямуючи до метро — туди, куди він так легко відправляв мене вранці.
Я опустила жалюзі. Тепер тут панував спокій. Попереду було нове життя, де ніхто не забиратиме моє право на безпеку та повагу. Повітря в оселі нарешті стало дивовижно чистим.
Головна картинка ілюстративна.
