“Коня кують, а жаба й собі лапу суне” – ніби як у порожнечу сказала мама з невдоволеним обличчям. “Чого тобі, Нелю? Не бачиш, ми сукню Настусі приміряємо”. Дівчинка стояла ні в сих ні в тих. Випускний завтра у них із сестрою разом, а мама чомусь придбала лиш одну сукню.
— Яка красуня, – щиро захоплювались виховательки дивлячись на Анастасію. – Одразу видно, тато грошей не шкодував. – а потім, коли зрозуміли, що Неля без святкового вбрання, забули про її сестру. – Донечко, а де твоя сукенка? Ну не плач, не плач, все буде.
На випускних фото із садочку Неля і її сестра Настуся були в об’ємних сукенках, просто виблискували красою. Але в сімейних альбомах майоріли лиш фото Анастасії, а от Нелі ніби й не було на тому святі.
— Оце принесли казна що, – невдоволена повернулась зі свята мама дівчаток. – Я такий гарний сарафан Насті одягла, чистенький, охайний, а вони з своїх запасів витягли ту сукню. Кажуть, що вона така як усі повинна бути. От тільки вона не така, як усі.
Мама не надто любила свою другу доньку. На той час не кожен спеціаліст міг розпізнати, що буде двійня, тож вийшло так, що появи Насті мама чекала, а от Неля стала неприємним сюрпризом.
Та ще й дітьми жінка сама займалась, бо чоловік радо пропадав з самого ранку і до ночі на роботі. Його не цікавила ні сім’я, ні те, як жінка виховує дітей.
Повертався додому і лягав перед телевізором. У такі хвилини тата чіпати не можна було, лиш кликали на вечерю, які з’їдали мовчки і швидко. Такі порядки він у своєму домі встановив.
Звісно, Неля відчувала оту мамину не любов. Спочатку намагалась заслужити такого ж ставлення, як до сестри, але лиш дратувала тим свою маму.
Вже коли стала старшою то й капості робила різні, але не значні, через що ще більше віддалилась від сім’ї.
— Вона якась не така. – ото було улюбленими словами матері дівчинки.
Коли заміж виходила Анастасія – гуляло все село. – Мама запросила чи не всіх викладачів із інституту, де навчалась Настя, дві групи приїхало і купа рідні і просто друзів із села.
Витратились так, що рік ще на хлібові і воді сиділи, але Настя була королевою і отримала заслужене свято. Коли ж Неля у дім привела свого нареченого мама і на поріг їх не пустила.
— Чого вам тут? Чи хто кликав? У вас женячка на умі, так а я до чого? Не діти, чого до нас іти?
Розписались скромно, на гроші, які дали батьки Нелиного чоловіка придбали невеликий дім у містечку. Зажили скромно у труді і злагоді.
Неля вирощувала квіти на продаж. Чоловік поглянув, що дружині те сподобалось і в неї виходить, на ділянці три теплиці отоплювані зробив, допомагав. Згодом, вони чи не першими відкрили квіткову крамничку у містечку. Тут і букети, і фіалки, і іграшки м’які на подарунок.
Про те, що у Нелі діти з’явились, чи про те, як вона із чоловіком живе, ні тато ні ні мама знати не хотіли. В них одне сонце у вікні – Анастасія.
Придбали їй дім у селі, зробили ремонт такий, що люди головами хитали – нащо ж скільки грошей на вітер? Тримали для своєї Анастасії купу городів, худобу і птицю. Все що могли і мали – любій доні.
Спершу не стало батька. Мама ще деякий час трималась, однак непосильна праця далась взнаки, все менше і менше старенька встигала. Вже їй самій поміч потрібна була, однак від Анастасії вона її не отримала.
— Нелю, – телефонує жінці сусідка, – ти мене пробач, але ж сил немає на це дивитись. – Я теж людина, всього не встигаю. Скоро ж зима, а у твоєї мами ні дровинки на подвір’ї. Та що там, я її годую. Сестра твоя взагалі про маму чути не має бажання. Каже що стара вже не від світу цього, і вона не має наміру з нею спілкуватись.
Того ж дня Неля із чоловіком рушила у рідне село по маму. Забрала стареньку, аж прозору бабусю до себе. Довго водила спеціалістами, відвезла у санаторій, ніби як та і кращою. сильнішою стала.
Ходить мама Нелиним подвір’ям, ціпає курочок, тішиться онукам і першим правнукам. Неля біля неї ходить і годить. Все “Мамочко і мамусю”.
А у тієї справді щось сталось, бо Нелю все Анастасією кличе. Горне до себе, обійме і все повторює, що гарну доньку виховала, не даремно все життя так важко трудидась.
А вже коли у прозорі очі її дивилась вічність, накрила своєю рукою Нелину і мовила тихо:
— Пробач мене, доцю. За все пробач. Я дуже завинила перед тобою, Нелю. Але я люблю тебе, доню. – і відійшла у вічність.
Автор Анна К.
Головна картинка ілюстратвина.
