Зоя поспішала на роботу. Від її дому до невеличкої міської аптеки, де вона працювала фармацевтом, було рукою подати.
Тож жінка прямувала вулицею, кутаючись у свій благенький плащ, стараючись обминати калюжі. На душі у неї було смутно й тривожно. Численні буденні клопоти та проблеми не давали спокою ні на хвилину. Не дозволяли розслабитися й хоч на мить відчути себе щасливою. Занурена в свої життєві негаразди жінка не зважила на автомобіль, який промайнув повз неї. Тільки феєрверк брудних бризок, що облив її ледь не з ніг до голови, змусив Зою відволіктися від своїх невеселих дум. Вона стріпонулася й люто зиркнула на свого кривдника. Величезний чорний позашляховик нагадував доісторичного динозавра. М’яко похитуючись на колесах, він пронісся ще кілька метрів, а потім, невдоволено вискнувши гальмами, зупинився. Дверцята відчинилися і з авто вигулькнула голова в шкіряній кепці. Водій джипу виявився доволі симпатичним чоловіком середнього віку. Винувато глипнувши на жінку, добродій приємним басом гучно запитав:
За матеріалами –“Є”.
– З вами все гаразд?
– Дякуючи вам, уже ні, – в’їдливо відстрочила Зоя.
– Вибачте, – примирливо промовив шофер. Я чесно не хотів заподіяти вам такого. Просто поспішаю дуже. Не помітив вас. Чим можу спокутувати свою вину?
– Нічим, – сердито відповіла жінка. Вона стояла мокра й брудна, відчуваючи як сльози мимоволі починають застеляти їй очі.
– Гаразд. Може, вас хоча б підвезти?
– Але ж я забрудню вам автомобіль, – здивуванню жінки не було меж. Я ж вся мокра і в болоті.
– Нічого, не хвилюйтеся. Мені все одно потрібно сьогодні на мийку. Заодно і салон почищу. Ну сідайте ж швидше.
Пропозиція несподівано видалася Зої вельми привабливою. Приїхати на роботу на такому шикарному авто, щоб позаздрили подружки. А чому б і ні? Хіба вона не може побути хоч на мить «крутою» леді, яку підвозять на таких дорогих машинах? Хай позаздрять. Подумки посміхнувшись від таких підступних думок, Зоя згідно кивнула головою на пропозицію водія навіть і на секундочку не задумуючи про можливу двозначність такої ситуації. Та й чого було боятися? Що могло трапитися з нею цього весняного ранку серед велелюдного міста? Тож спритно прошмигнувши у салон позашляховика, Зоя зручно влаштувалася на широкому сидінні поряд з чоловіком. В авто було затишно й тепло. З динаміків аудіо-системи приглушено лунала якась закордонна музика. Пахло натуральною шкірою, кокосовою стружкою й свіжою ялинкою. Автомобіль, тихо замуркотівши потужним двигуном, вдоволено зірвався з місця, м’яко підстрибуючи на розбитій дорозі. На душі чомусь стало так легко і безтурботно, наче вона потрапила у казкову, чарівну карету, що везе її на бал до прекрасного принца. Відігнавши приємні марева, Зоя наважилася заговорити з чоловіком. До цього вона лише сказала, куди їй потрібно потрапити, а тепер вирішила поближче з ним познайомитися.
– Мене звуть Зоя, – промовила жінка і чомусь зашарілася, мов підліток.
Водій на мить відірвався від дороги, окинув її швидким чіпким поглядом і коротко представився:
– Костянтин.
Всю подальшу дорогу вони мовчали і тільки біля її роботи, коли Зоя вже виходила з машини, шофер промовив: «Я після роботи заїду за вами. Сходимо кудись на філіжанку кави. Треба ж мені якось загладити свою провину». Вони домовилися, на яку годину він за на нею заїде, після чого позашляховик, фиркнувши двигуном, помчав у своїх справах. У підсобці вона переодяглася у халат і на робочому місці з’явилася у цілком пристойному виді з радісною усмішкою на вустах. Оцей вдоволений вигляд жінки не залишився непоміченим серед її колег. Вони намагалися розпитати Зою про причини такого піднесеного настрою, однак у відповідь було лише її загадкове мовчання.
Зрештою, а що вона могла розказати їм? Вона й сама не знала, чому така радісна, чому серце схвильовано тріпоче, чому в душі забуяло передчуття чогось прекрасного. Адже ж нічого такого особливого цього ранку не сталося. Випадок, звичайний чоловік, банальне запрошення на каву…
Однак з наближенням вечора, Зоя хвилювалася все більше й більше. Коли робочий день наблизився до завершення, Зоя першою з продавчинь зняла уніформу. Її одяг хоч і просох, та вигляд мав неприглядний. Це неабияк засмутило жінку. Вона подумала, що перед відвідуванням кафе доведеться ще заскочити додому, щоб переодягнутися. Але як на це відреагує Костянтин? Треба ж було домовитися на пізніший час, щоб вона встигла все це зробити – картала себе жінка. Зоя вийшла на вулицю і побачила біля аптеки знайомий позашляховик. З нього вискочив Костянтин, галантно відчинивши перед нею дверцята машини. Він приязно усміхнувся й поцікавився: «Куди поїдемо?». Жінка знічено опустила очі і тихо відповіла: «Мабуть, додому. Мені треба переодягнутися». Чоловік ляснув себе долонею по чолу і винуватим тоном промовив: «Вибачте, я й забув, що вранці забруднив ваш одяг. Нічого. Зараз загладимо цю провину». Позашляховик прудко рвонув з місця. Кілька кварталів, і вони зупинилися біля крамниці з модним одягом. Костянтин, не говорячи й слова, зник за її дверима і за декілька хвилин повернувся з великим пакетом у руках. Віддавши його жінці, він лукаво підморгнув й весело сказав: «Оце буде невеличка компенсація за вранішній інцидент».
Зоя заглянула у пакет і ледь не скрикнула від здивування. Там був одяг. Дорога кофтинка, фірмові джинси, красиві туфельки. Вражена таким щедрим подарунком ненавмисного кривдника, жінка й слова промовити не могла. А він, зауваживши її ошелешеність, швидко додав: «Підбирав усе на око, але здається з розмірами не помилився. Зараз ми ще заскочимо в одне місце, там ви зможете переодягнутися, а вже потім і в кав’ярню.
Зоя тільки те й змогла, що кивнути головою у відповідь. Звісно, як порядна жінка, вона б мала відмовитися від такого дорогого сюрпризу малознайомого чоловіка. Та молодичка відчувала, що Костя зробив його від душі, щиро, без будь-якого підтексту. Вони знову вирушили в дорогу і хвилин за тридцять, на чималеньке здивування Зої, зупинилися біля дитячого садочка. Там жінка переодягнулася, а коли у всьому новому, повернулася до машини, побачила Костянтина з маленькою дівчинкою на руках. Лагідно усміхнувшись дитині, чоловік з особливою ніжністю промовив: «Софійко, познайомся. Це тітка Зоя. Вона сьогодні вечерятиме з нами». Дівчинці було не більше п’яти рочків. Навіть з першого погляду можна було помітити схожість їхніх рис обличчя. Ті ж карі очі, форма носика, вигнуті дугою брови і підняті кінчики вуст. Маля привіталося. Сумнівів не залишалося дівчинка – донька чоловіка. Відразу серце зрадницьки тьохнуло і занило.
Як і всі жінки, Зоя давно вже мріяла про свою дитинку. Однак не судилося. Незважаючи на звертання по допомогу до численних спеціалістів, знахарів і травників, вона так і не змогла зазнати цього щастя. Саме через це вони й розлучилися з чоловіком кілька років тому. Щоб відволіктися від невеселих роздумів, Зоя завела розмову з дівчинкою. Мала виявилася доволі кмітливою, приязною й говіркою дитиною. Нетривалої дороги до затишної кав’ярні їм вистачило, щоб стати добрими подружками, а жінці дізнатися чимало подробиць з життя дівчинки. Єдине, що залишилося загадкою для Зої – це те, чому дитина не згадує про свою маму.
Авто зупинилося біля невеличкої кав’ярні на околиці містечка. Коли вони вибралися з машини, Софійка раптом потягнулася до Зої, і жінка у відповідь інстинктивно підхопила малу й притисла до себе. Дівчинка обвила рученятками навколо її шиї, від неї повіяло таким теплом та затишком, що у Зої подих перехопило від хвилювання. В кав’ярню вони увійшли, мов справжня сім’я. Костянтин замовив легку вечерю і тільки, коли всі вмостилися за столом, повідомив, що сьогодні у нього день народження.
Привітавши іменинника, розгублена Зоя виголосила на його честь коротку здравицю, зі здивуванням відзначаючи, як її прості побажання щиро зворушили Костянтина. За частуваннями, розмовами й жартами незчулися, як пролетіло кілька годин. Отямилися, коли вечірні сутінки вже спустилися на місто. Час був пізній, і, захоплені спілкуванням, Костя та Зоя й не примітили, коли дівчинка заснула. Зручно примостившись у жінки на колінах, мала мирно сопіла, пригорнувшись до неї, як до рідної матері. Костянтин безпорадно дивився на цю картину, вочевидь не знаючи як йому бути. Зоя заспокійливо усміхнулась йому і запропонувала: «Не хвилюйтеся. Давайте я допоможу вам відвезти дівчинку додому. – І спохватившись додала: Якщо не буде проблем з вашою дружиною». «Не переймайтеся, проблем не буде. У мене немає дружини. Її не стало, коли Софійці було два рочки, – ледь чутно відповів Костянтин. Всю дорогу до дому Костянтина вони мовчали. Він був зосереджений на дорозі, вона тулила до себе сплячу дитину. В дворі свого будинку чоловік хотів забрати доньку до себе на руки, та жінка своїм рішучим видом переконала його, що цього робити не варто, що краще не будити маленьку, що вона в змозі сама віднести дитину в квартиру і вкласти її в ліжечко. Костя не став заперечувати. Він поставив на сигналізацію свого позашляховика, і провів Зою з сонною дівчинкою у свою квартиру. Зоя пройшла в дитячу, а чоловік, скинувши піджак, направився до бару. Коли вона повернулася, він стояв з бокалом та відсутнім поглядом дивився крізь вікно на нічне місто.
“Я піду”, – тихо мовила Зоя. “Куди ви підете? Надворі ніч, а я уже випив і за кермо не сяду”, – заперечив.
– Пусте. Останні «маршрутки» ще їздять.
Чоловік поставив бокал, підійшов до неї, взяв за руку й благально, сказав:
– Не йди… Залишися… Ти нам дуже потрібна… Побудь зі мною цей вечір… Просто посидь поряд…
Зоя не змогла відмовити йому. Вона залишилася. Він налив їй випити. Вони всілися на канапі і почалася довга задушевна бесіда. Більше говорив чоловік. Розказував про своє минуле життя. Як в юності закохався в одну дівчину. Як потім побралися. Як разом започатковували спільний бізнес. Як довго чекали на появу дитини. Як потім раділи появі Софійки. А потім була біль від втрати дружини, котрої не стало раптово, випадок, але він не хоче про це. Були нескінченні дні й ночі в тузі за коханою, відчай і спустошення. Та він віднайшов в собі сили повернутися до звичного життя, адже на руках залишилася маленька донечка. От тільки заміну колишній судженій знайти не вдалось. Не те, щоб чоловік абсолютно перестав цікавитися. Просто Софійка не сприймала інших жінок і варто було з’явитися хоча б одній з його подруг в їхній квартирі, як влаштовувала неймовірні плачі.
Чому маленька так поводилася, чоловік не знав. Чи то не могла забути свою рідну маму, чи це був своєрідний психологічний захист від її втрати, чи давалися взнаки впертий та імпульсивний характер, що передався від батька. Костянтин цього не відав. Реакція дівчинки була такою бурхливою, що вона не дозволила йому навіть найняти няньку для неї. Змушений змиритися з поведінкою донечки, чоловік практично перестав спілкуватися з представниками жіноцтва й увесь свій вільний час приділяв їй. Сьогодні ж був просто ошелешений тим, як маленька сприйняла жінку.
Зворушена почутим, жінка не стрималася і почала розказувати про себе. Вона ділилася наболілим — про безуспішні спроби стати матір’ю, про черствість чоловіка, котрий покинув її через цю проблему, про самоту й відчай, які тепер терзали її серце. Він слухав і невміло старався заспокоїти її. Зоя розповіла й про світлі сторінки свого минулого, про дитинство та юність, студентські роки, і навіть про те, що тоді обожнювала смакувати зефіром, через що одногрупники дали їй жартівливе прізвисько – Зефірка. Ледь на світанку, коли втомлені, але з дивним умиротворенням в душі вони піднялися з канапи, Костянтин обережно поцікавився:
– Так залишишся у нас? Софійці ти потрібна. Якщо хочеш, я буду платити тобі зарплату як няньці.
Зоя невдоволено насупилася й сердито зиркнула на чоловіка. Той усміхнувся у відповідь, притягнув її до себе. Вона миттєво відповіла взаємністю. Без вагань і сумнівів. Сповна довірившись своїй жіночій інтуїції, впевнена в тому, що чинить правильно і ніколи не пошкодує за свій вчинок. Вона звідкись знала, що цей день – її перший крок до щастя…
Зоя швидко ввійшла в його сім’ю рідною та близькою людиною. Для Софійки як друга мама, для її батька – як «моя Зефірка». За місяць чоловік запропонував їй руку і серце. Жінка, не замислюючись, відповіла «так». Вони побралися і через півроку сталося чудо – Зоя повідомила Костику неймовірну новину – вона при надії. Та це вже, як то кажуть, зовсім інша історія.
Автор – Роман ОЛІЙНИК.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
