fbpx

Кожного разу, коли Світлана Василівна заходить до нас поміряти тиск чи купити щось за рецептом, як у мене терпнуть ноги. Я відчуваю, що й дихаю через раз і інколи ще й глухну, бо сподіваюся почути не «Дайте мені будь ласка», а «Ти коли відчепишся від мого сина?!!»

Але слава Богу, вона нічого не здогадується! Поки що!

Я не можу уявити, що вона мені скаже, бо насправді я мало розумію, чому я з Ярком, адже між нами різниця в тринадцять років! Так, він від мене молодший на тринадцять років.

Моя історія дуже банальна – стукнуло тридцять п’ять і я почала себе питати навіщо мені це заміжжя. От стала і спитала – навіщо мені поруч ця людина?

Ні підтримки, ні доброго ставлення, ні любові – нічого нема, але я й далі уперто продовжую виконувати контракт, хоч та сторона давно збанкрутіла і не планує нічого з цим робити.

Мене не зупинили ні охкання мами і свекрухи, ні те, що доведеться тягнути на собі дитину, ні те, що прийдеться жити самій.

Я уявила, що приходжу додому, де немає Василя. Немає його акуратно розкиданих по хаті речей, немає піднятого обідка унітазу, немає десять кросівок під ногами, немає його речей в шафі!

І мені стало так легко! Це ж просто мрія!

Сказала йому, що залишимося друзями аби не травмувати дитину і я дихнула вільно.

Знаєте, я не розумію, чому в заміжжі у мене не було часу на салон краси? Здається ж чоловік заробляв і в мене з зарплатні щось та й мало лишатися, але ні – було голо.

А він на салони мені не давав гроші, бо казав, що у мене є мої.

Де ж дівалися мої гроші – питала я себе і якось навіть вирішила збирати чеки та записувати витрати. Як не дивно, виявилося, що загалом все йшло на дитину, далі на їжу і далі на квартиру. Я залишалася десь далеко позаду в моїх же пріоритетах.

А тепер у мене і сотня знайдеться, щоб зачіску зробити і на манікюр є з чого відкласти і капрони нові купити.

І ось я така собі квітуча жінка ходжу на роботу та радію тому, що таки наважилася себе визволити, як у нас з’явився постійний клієнт в аптеці – то за ліками, то за вітамінами, то так щось спитати.

Ярко почав розказувати, що недавно переїхав з мамою в цей район, а вона має проблеми зі здоров’ям.

Чесно вам кажу – і в думках не було щось з таким молодим крутити. Але вже як пішло, то я геть втратила голову, як школярка.

І так, знаєте, і хочеться, і колеться!

Але тепер бачу, що це надто далеко зайшло, бо хлопець вирішив, що хоче зі мною одружитися! А я ж тільки три роки як звільнилася з того полону! Як згадаю, то аж мороз по шкірі – знову баняки, прання, прасування та намагання сподобатися.

Я геть цього не хочу! Мені отак цілком зручно зустрітися кілька разів в тиждень і жити своїм життям.

Але Ярко наполягає. А я йому кажу:

– Через десять років тобі захочеться молоду дівчину, що я тоді робитиму? Чіплятимуся за тебе та перешкоджатиму? Ти такою хочеш мене бачити? Та й сам бачиш, що кохання минає швидко, коли воно прикуте до кухні.

Але він мене не розуміє. Вперше бачу чоловіка. Що так прагне одруження, зазвичай, вони геть інші.

Я розумію головою, що мені це не потрібно, але, коли він поруч, то хочеться аби це щастя тривало вічно, аби ранки були такими і дні, і вечори. Щоб триматися за руки і гуляти, а не оглядатися чи не побачать спільні знайомі чи мати.

А інколи не хочеться думати, а просто зробити і все. Хоч трохи, але бути шалено щасливою і коханою.

Не знаю, як це вирішити правильно і для мене, і для нього.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page