Я кохала свого чоловіка, але…
Але він був абсолютно ніяким батьком. От від слова зовсім – ні тобі ніжності, ні тобі прив’язаності, ні спільно проведеного часу, ні зацікавленість життям дітей.
Звістку про першу дитину Дмитро сприйняв дуже прохолодно.
– Я думав, що ми чекаємо з дітьми. Ми мали ще пожити для себе. А ти мене такою звісткою ошелешуєш. Мені тепер прийдеться повністю міняти своє життя!
Зазначу, що мій чоловік не мільйонер зі щільним графіком, а звичайний будівельник, який любить зависати перед телевізором та їздити з друзями на рибалку. Яким тут боком зміна його життєвих планів – я не розуміла.
Пригадую, що він сильно дратувався, коли я не готувала на ранок сніданок, бо просто не могла вилізти з туалету, чи занадто рано засинала, чи просила щось для себе зробити елементарне, як от щось мені купити – це все викликало невдоволення.
З появою дитини наче все налагодилося, бо я вже почувалася цілісною, а не ось цим слоником. Але Дмитра дратувало, що дитина капризує, спить біля мене і забирає всю мою увагу.
Коли я просила чоловіка погуляти з коляскою, то це було просто щось грандіозне:
– Я цілий день працюю, то замість того, щоб відпочити маю ще й з дитиною гуляти?
Мені не було кому допомогти з малям, бо я рано осиротіла, а Дмитрові батьки жили далеко.
І ось в один з таких днів до нас приїхав Ігор. Він тоді влаштовувався на роботу і жив у нас.
– Ти сподіваюся маєш міцний сон, бо Леся у нас така плаксуна, – сказала я йому.
А потім взагалі сталося чудо – Ігор брав на руки Лесю, підкидував, сміявся до неї, залюбки гуляв і сам пропонував, що вийде!
– Мені тісно у вас в квартирі, – сказав якось, – я би з радістю погуляв по місту. А Леся мені складе компанію.
Я плакала від радості. Чесно вам скажу.
Я навіть нічого не зробила просто сиділа і дивилася в одну точку, а в голові була одна думка: «Чому Дмитро не має й каплі тієї людяності, що Ігор?».
Коли я сказала Дмитрові, що знову при надії, то це знову було грандіозно:
– Мені з головою вистачає однієї Лесі! Ти чим думала???
– Але ж в родині треба й хлопчика…
– Кому?
– Тобі?
– Мені взагалі нічого не треба!, – говорив Дмитро.
Далі все повторилося вдруге, просто непорозуміння були ще частішими, бо я не могла просто розриватися між Лесею, Дмитром і малюком.
Ігор вже з нами не жив, а знімав квартиру доволі далеко від нас.
Але знаєте що?
Він приходив.
Ігор гуляв з дітьми, залюбки відпрошувався з роботи, коли треба було відвезти дітей в поліклініку. Лишався, коли я мала кудись піти, навіть в перукарню.
Я почала розуміти, що всі свої плани узгоджую саме з ним і надіюся лише на нього. Коли планую піти на манікюр, на шопінг чи на зустріч з подругами.
Так, Дмитро гарний і такий чуттєвий, але зараз це мене лиш обтяжує, бо я не хочу знову побачити дві смужки на тесті.
Мені набагато комфортніше бути біля Ігоря, мені з ним настільки добре, що я починаю цього лякатися.
Я дуже не хочу переплутати свою безмежну вдячність за все, що він для мене робить з коханням. Що мені взагалі робити з цим всім? Відмовити Ігорю до нас приходити я точно не можу і не хочу, бо він єдиний мій порятунок.
Фото Ярослава Романюка.