Краплинка вашої доброти комусь освітить шлях на все життя. Я не перебільшую, адже саме така історія трапилася у моєму житті.
Моя матір не звертала на мене уваги, їй здавалося, що я вже доросла в свої сім років, можу й їсти собі приготувати, і вкластися спати. Нема чого на мене зайвий час витрачати.
Я пригадую, як був тато, то мама була доброю. Вона могла мені читати, сидіти біля мене, коли я нездужала, приносила смаколики і виноград без кісточок. Мені й досі солодко від цих спогадів.
Коли ж тато пішов, то я вирішила, що занедужаю і мама знову буде біля мене, а не пропадатиме вечорами.
– Знову? Та що це таке, – тільки сплеснула вона руками, – Бабуся Марта з тобою посидить, мені ніколи.
Бабуся Марта була нашою сусідкою і вона часто сиділа зі мною, коли я хворіла, коли мами довго не було на вихідних, вона приносила мені дешеві шоколадки і вишневий компот.
– Сестра передала, але мені надто солодкий, – казала вона, а я ласувала вишнями і кісточки закопувала на клумбу аби вродила своя власна вишня.
Я говорила з бабусею Мартою про все на світі, як я хочу стати актрисою, вона усміхалася і гладила мене по голові.
Мама на мої мрії лишень рукою махала:
– Пусте, головне вдало вийти заміж.
А одного дня вона привела до нас дядька Сашу, сказала, що він відтепер буде моїм татом. Дядько Саша приніс ляльку і я була дуже рада, що у мене нарешті є лялька, яку я хотіла і тато. Нарешті мама буде вдома і буде біля мене, коли я хворітиму.
Першу пору все було так чудово, що я й не думала хворіти, дядько Саша водив мене на атракціони, купував солодку вату, а мамі морозиво. Ми трималися за руки і я перескакувала калюжі, виснучи на їхніх руках.
Я зізналася вітчиму, що хочу стати актрисою і він наполіг аби я ходила в театральний гурток.
– Для чого? Тільки клопоти з костюмами, – відказувала мама.
– Дитина має розвиватися, – відказував він і сам мене водив на гурток, і забирав.
Але потім мама знову почала довго затримуватися на роботі, Саші це не подобалося.
– Я маю працювати, де ж я думала, що ти так мало зароблятимеш?
Саша пішов, просив мене не кидати заняття і сказав, що вірить в мій талант, і хоче обов’язково побачити мене по телебаченню.
– Обіцяєш?, – спитав мене.
– Обіцяю, – відказала я.
Моє життя вернулося в звичне русло, я сама ходила на гурток, доки мені не стали пропонувати помогти з реквізитами.
– Ілоно, – сказав наш керівник гуртка, – я ж не можу за тебе робити костюми, якщо тобі ніхто не помагає, то й роль твоєю не буде.
Ось так я опинилася за кулісами.
А потім мама сказала, що познайомилася з чоловіком. Але він нічого про мене не знає, тому я маю поки пожити в бабусі, вона буде мене навідувати.
– Зрозумій, доню, я хочу бути щасливою. Ти як виростеш, то мене зрозумієш, повір.
Бабуся нас зустріла не привітно.
– Я тебе попереджала, щоб ти за голову бралася, а ти мені дитину лишаєш.
– Мамо, це не надовго, я влаштую своє життя і вернуся по Ілону.
Бабуся Юля геть не була схожа на бабусю Марту, у неї були правила і вимоги тиші. Коли я говорила в її хаті, то мені аж не по собі було від відлуння, згодом я за краще воліла кивати.
Хоч у мене й були гарні оцінки, але бабуся мені сказала, що грошей на моє навчання у неї немає, тому після дев’ятого класу я маю піти вчитися, щоб працювати і від неї поїхати.
Я так і зробила. Пішла вчитися на швачку і у мене виявився талант. Я дуже добре роблю костюми на вистави, любов до театру у мене й досі є, тільки на сцені не я, а мої вироби.
У мене все добре в житті, бо є й діти, і чоловік. Ми живемо в столиці, тому я не навідуюся ні до мами, ні до бабусі. Вони в моєму минулому і я закрила туди двері. Мати так ні разу мене не відвідала за ті роки, що я жила в бабусі. У неї була нова родина, але потім чоловік її покинув з дитиною. Більше я не знаю про неї нічого і дуже рідко згадую.
Але от що часто у мене перед очима – то Саша, його віра в мене і обіцянка бути на видноті. Він був так мало в моєму житті, проте, зробив більше, ніж найрідніші. А у вашому житті були такі люди?
Автор Ксеня Ропота
