Все почалося в Тернополі. Я тоді вчився у військовому училищі. Дисципліна, форма, ранні підйоми – все за статутом. На вихідні нас відпускали в місто, і я зазвичай їздив до батьків у селище. Але одного разу затримався. Зайшов до знайомої, Наталки, вона вчилася в педінституті й жила в гуртожитку. Хотів позичити в неї касети, бо музика була єдиним порятунком від муштри.

Наталка відчинила двері, витираючи руки рушником.

– О, Віталік! Заходь, ми якраз чай п’ємо. Познайомся, це Настя, моя одногрупниця.

Настя сиділа за столом над розгорнутою книжкою. Вона просто кивнула, навіть не відірвавши погляду від сторінки. Я сів на краєчок стільця.

– Ти що, цілий день вчитимешся? – запитав я, щоб бодай щось сказати.

– Сесія скоро, – відповіла вона тихо. – Треба все встигнути.

Я дивився на її пальці, якими вона перегортала сторінки. Тонкі, зі слідами від кулькової ручки. В той вечір ми майже не говорили. Я просто сидів поруч і слухав, як Наталка розповідає про новини з нашого селища. Але коли я йшов, Настя підняла голову й усміхнулася.

– Приходь ще, – сказала вона. – Музику принось, а то у Наталі одні старі записи.

Наступні вихідні я вже не поїхав додому. Я пішов на ринок, купив касету з новими піснями й попрямував до гуртожитку.

Ми гуляли парком біля озера. Вітер дув із води, було досить холодно, але ніхто з нас не хотів заходити всередину.

– Чому ти не їздиш додому на вихідні? – запитав я її.

– Немає куди, – Настя знизала плечима. – Я з дитбудинку. Є тільки одна жінка в селі, вона мене на літо брала раніше. От і все моє «додому».

Я тоді відчув такий дивний колючий біль у грудях. Мені хотілося сказати, що тепер вона не сама, що я буду поруч. Але я просто взяв її за руку. Рука була холодна, і вона не намагалася її забрати.

Минуло кілька місяців. Навчання добігало кінця. Я розумів, що скоро буде розподіл, і мене можуть відправити куди завгодно. Треба було вирішувати щось із документами, щоб поїхати разом.

– Мамо, тату, я хочу одружитися, – сказав я за вечерею, коли таки приїхав додому.

Батько відклав газету. Мама завмерла з тарілкою в руках.

– Хто вона? Звідки? Хто батьки? – питання посипалися градом.

Я розповів правду. Про Настю, про інститут, про те, що вона сирота. Мама сіла на стілець і почала часто дихати.

– Ти з глузду з’їхав? Ми тебе вчили, ночей не спали, щоб ти майбутнє мав. А ти хочеш на собі тягнути дівчину без нічого? Хто знає, що там за родина була? Які там гени? Ти подумав, які діти у вас будуть?

– Вона хороша людина, мамо. Вона вчиться краще за мене, – намагався я пояснити.

– Краще за тебе? – батько нарешті заговорив, його голос був низьким і важким. – Ти молодий і наївний. Тобі треба кар’єру робити, а не благодійністю займатися. Знайдеш собі нормальну дівчину з сім’ї, яка тобі допоможе, а не гирею на ногах висітиме.

Я мовчав. Весь вечір у хаті панувала тиша, яку порушувало лише цокання годинника. Батьки не хотіли слухати жодних аргументів. Вони бачили моє життя, де Насті не було місця.

Через тиждень я привіз Настю знайомитися. Я надіявся, що коли вони побачать її – таку скромну, спокійну – вони змінять думку. Ми зайшли в коридор. Настя міцно стискала мою долоню.

– Проходьте, – сухо сказав батько. – Матері погано, вона в спальні лежить. Настю, зайдіть до неї, вона хоче поговорити тет-а-тет.

Я хотів піти з нею, але батько заступив мені дорогу.

– Хай жінки самі розберуться. Ходімо на кухню.

Ми сиділи на кухні. Батько мовчав, дивився у вікно. Я чув лише приглушені голоси зі спальні. Потім двері відчинилися.

Настя вийшла швидким кроком, вона навіть не дивилася в мій бік. Очі були червоні, обличчя біле, як папір.

– Я йду, – кинула вона коротко і потягнулася до дверей.

– Настю, чекай! – я схопив своє пальто з вішака.

– Куди? – батько вхопив мене за плече. – Матері знову зле стало, ти її кидаєш? Іди, але в цей дім не повертайся. Вона сама дійде до станції, не маленька.

Я зупинився. Одне це коротке вагання – і Настя вже була на вулиці. Я бачив через скло дверей, як вона йде до хвіртки, не озираючись.

– Я завтра приїду! – крикнув я їй навздогін, але вона не сповільнила крок.

Наступного дня я не поїхав. Мама плакала, батько проводив зі мною «чоловічі розмови» про обов’язок. Потім почалася біганина з документами, направлення на службу в іншу область. Я написав Наталі коротку записку, щоб передала Насті: «Вибач, багато справ, приїду пізніше».

Це «пізніше» не настало ні через тиждень, ні через місяць. Я поїхав на місце служби. Потім була можливість поїхати в миротворчу місію за кордон. Я погодився, не замислюючись. Хотів втекти від усього: від батьківських настанов, від свого сорому, від спогадів про сірі очі Насті.

Роки служби в тропіках, постійна напруга, важка робота – все це далося взнаки. Коли я повернувся, мене відправили на обстеження. Лікар довго вивчав мої папери, хмикав, щось писав у картці.

– Ну що я вам скажу, Віталію, – промовив він, знімаючи окуляри. – Жити будете довго, але про спадкоємців можете забути. Можливо, у вас вже є діти від минулого життя? Було б добре.

Я вийшов з кабінету і сів на лавку. В голові крутилися слова матері: «Вона тобі хворих дітей народить». А вийшло, що я не матиму дітей.

Мама тепер часто питала по телефону, чому я не одружуюся, казала, що хоче онуків. Я нічого не розповідав про висновок лікаря. Просто мовчав.

Після звільнення я пішов у бізнес. Було важко, доводилося працювати по двадцять годин на добу, їздити за кордон, домовлятися. Гроші з’явилися, але в квартирі було порожньо. Якісь жінки з’являлися, жили тиждень-два і зникали, бо я не міг дати їм нічого, крім грошей.

Одного разу я зустрів старого товариша з училища. Він запропонував мені посаду в своїй фірмі. Я погодився. Хотів повернутися туди, де все почалося. Оформив документи, почав приймати справи. Мені сказали, що треба зайти в бухгалтерію, підписати якісь папери у головбуха.

Я відчинив двері кабінету. За столом сиділа жінка. Вона підняла голову, і я впізнав ці очі. Настя. Тільки тепер це була впевнена в собі жінка з акуратною зачіскою і в строгому костюмі.

– Віталій? – вона не здивувалася. Її голос був рівним, ніби ми розійшлися вчора.

– Настю… Я стільки разів хотів тебе знайти.

Вона зупинила мене жестом руки.

– Не треба. Папери на столі, підпиши тут і тут.

– Настю, послухай, я тоді не міг… Батьки…

– Твої батьки мені все чітко пояснили, – вона нарешті подивилася мені прямо в очі. – Що я для розваги. Що я зіпсую тобі життя. Я їх почула.

Я помітив на її столі фотографію в рамці. На фоні моря стояли двоє підлітків, хлопець і дівчина, і Настя між ними. Вони сміялися.

– Хто це? – запитав я, хоча серце вже знало відповідь.

– Це мої діти. У нас буде поповнення в сім’ї, казав ти колись… Пам’ятаєш? Син і донька. Двійнята. Їм уже по вісімнадцять. Минулого літа ми вперше разом були на морі. Я сама їх виростила.

Я дивився на фото. Хлопець був копією мене в юності. Ті самі плечі, той самий розріз очей.

– Чому ти не сказала? Чому не відповіла на листи?

– Твої «куці» записки? «Вибач, пізніше»? Віталію, я чекала біля вікна місяць. Потім Наталя розповіла, що ти вже поїхав на нове місце. Тоді мені допомогла та сама жінка з села, пам’ятаєш? Вона мене прийняла, коли я приїхала до неї з речами. Діти її бабусею називають.

Я хотів щось сказати, запропонувати допомогу, гроші, хоч що-небудь.

– Нам нічого не треба, – відрізала вона. – У дітей навчання оплачене, у мене робота. Просто підпиши папери і виходь.

Вона мене не прощає. Я бачу її щодня на роботі. Вітаюся, вона відповідає. Намагався передати подарунки дітям через третіх осіб – повертає назад. Вона сильна. Набагато сильніша за мене. Я все життя чогось добивався, кудись біг, а в результаті залишився на пероні, коли мій поїзд давно пішов.

Хоча, знаєте… Вона так і не вийшла заміж. Я дізнавався. Може, колись вона дозволить мені просто посидіти поруч. Не як батькові, не як коханому, а просто як людині, яка зрозуміла все занадто пізно.