На календарі було чотирнадцяте жовтня. Я сиділа за кухонним столом, застеленим клейонкою з візерунком у дрібну клітинку. Навпроти мене лежав старий ноутбук. За вікном було сіро, типовий осінній день з низьким небом, яке обіцяло дощ. Я поправила на плечах старий шерстяний плед — у квартирі було прохолодно, опалення ще не ввімкнули.

Дістала з верхньої полиці шафи полотняну торбинку. У ній були сушені трави: липа, трохи м’яти та суниці. Цю суміш влітку заготовила мама. Я насипала дві ложки у френч-прес і залила окропом. Скляна колба миттєво запотіла. Поки чай настоювався, я дивилася на екран ноутбука, де в кутку миготів курсор у текстовому редакторі.

— Іро, ти знову за комп’ютером? — Мама зайшла в кухню, тримаючи в руках таз із мокрою білизною. — Ти б поїла нормального чогось, а не ту воду кольорову пила. Я там суп на плиті залишила, розігрій собі.

— Мамо, мені треба доробити таблицю з витратами. Оренда офісу виросла, і я намагаюся зрозуміти, чи витягнемо ми перший наклад, — відповіла я, не повертаючи голови.

— Гроші, все гроші… — зітхнула вона. — Ти б краще відпочила.

Мама була вже старенька, худенька, її руки з випнутими венами повільно перебирали речі. Вона нагадувала мені горобця, який намагається зігрітися на вітрі. Я мовчки підійшла, забрала в неї таз і почала розвішувати білизну на мотузках, розтягнутих через усю кухню. Кожна шкарпетка, кожна наволочка потребували окремої прищіпки. Це була монотонна робота, яка зазвичай допомагала мені заспокоїти думки.

Закінчивши, я знову сіла до столу. У пам’яті виринули спогади про колишню роботу. Це було велике видавництво в центрі міста. Там завжди пахло друкарською фарбою і дешевим клеєм. Саме там я познайомилася з Ігорем.
Його привів шеф через тиждень після того, як Ігор отримав диплом.

— Іро, оце твій новий підопічний. Він по комп’ютерах спеціаліст, буде нам сітку налаштовувати та верстку пришвидшувати. Покажи йому, як у нас тут усе влаштовано, — сказав тоді директор, поплескуючи хлопця по плечу.

Ігор був високим, але дуже худим. На ньому були джинси і розтягнутий светр.

— Добрий день, — сказав він тоді, дивлячись на мій монітор. — У вас тут оперативної пам’яті замало для таких обсягів тексту. Треба буде доставити планку, якщо хочете, щоб воно не висло кожні п’ять хвилин.

Ми почали працювати разом. Ігор виявився справді тямущим. Він міг годинами копатися в системних блоках, перевстановлювати програми та чистити кулери від пилу. Нам платили небагато, враховуючи обсяг роботи. У мене тоді була сім’я, діти постійно потребували нового взуття та канцтоварів, а в Ігоря постійно з’являлися нові знайомі дівчата, на яких він витрачав свої скромні премії.

Одного разу в офісі вибило щитову. Світла не було в усьому кварталі. Керівник вийшов з кабінету, витираючи лоб хусткою.

— Все, на сьогодні розходимося. Ремонтники кажуть, що до вечора не полагодять. Ідіть по домівках.

На вулиці був такий самий холодний жовтень, як і зараз.

— Ходімо за кавою, Іро? — запропонував Ігор. — Я знаю одне місце за рогом, там автомати зерно нормально мелють.

Ми прийшли до маленького підвального приміщення. Коли дійшло до розрахунку, виявилося, що готівки в обох обмаль.

— Почекайте, я зараз, — сказала я і почала перевіряти всі внутрішні кишеньки своєї сумки.

Я діставала по дві гривні, по п’ятдесят копійок, які завалилися за підкладку. Ігор робив те саме, вивертаючи кишені куртки навиворіт.

— Дивись, ще дві копійки зайві залишилися! — засміявся він, коли ми нарешті назбирали на два паперові стаканчики.

— Це буде наша заначка на чорний день.

Ми пили ту каву, стоячи під закладом, бо всередині було занадто тісно.

— Знаєш, — сказав він тоді, — я не одружуся, поки не знайду таку, як ти. Щоб і в роботі розуміла, і копійки в кишенях не соромилася рахувати.

Зрештою він знайшов собі дівчину. Вона була донькою людей, які давно виїхали за кордон. Така ж непосидюча, як і він сам. Через рік Ігор звільнився і поїхав. Спочатку в Польщу, потім у Німеччину. Ми зрідка листувалися. Він присилав фотографії з різних міст. Фотографії були якісні, чіткі, з правильно виставленим світлом — у нього завжди був хист до техніки.

Я ж залишилася у видавництві. Отримала нову посаду, стала провідним редактором. Мені подобалося формувати плани, обирати папір, домовлятися з друкарнями про знижки. Але все змінилося, коли у відділ прийшли нові люди.

— Іро, нам треба поговорити про твої останні звіти, — сказав мені одного ранку заступник директора. Він сидів у моєму кріслі, поки я стояла в дверях.

— Що не так зі звітами? Я подала всі цифри по накладах.

— Цифри — це добре. Але ми вважаємо, що твій підхід застарів. Нам потрібна активна молодь, яка вміє працювати з алгоритмами, а не просто вичитувати коми. Ми вирішили, що твою посаду обійме інша людина.

Я дивилася на нього і не вірила своїм вухам. Люди, з якими я працювала п’ять років, з якими ми ділили обіди та обговорювали проблеми, просто відводили очі в коридорі. Вони вже знали про моє звільнення і вже ділили мої обов’язки.

Я почала збирати речі. Канцелярський ніж, степлер, улюблена чашка з тріщиною на ручці. Все помістилося в один пакет.

На виході з видавництва я ледь не збила з ніг дівчину. Це була Оксана. Вона вже кілька разів приходила до нас, приносила свої папки з текстами.

— Ірина Миколаївна! Я якраз до вас. Подивіться, я тут дописала ту частину про місто, — вона простягнула мені аркуші, скріплені звичайною скріпкою.

— Оксано, я вже не працюю тут. Йдіть у 402-й кабінет, там тепер новий редактор.

— Я була там, — дівчина опустила голову. — Мені сказали, що зараз такий час, коли нікому не цікаві вірші початківців. Сказали, що я ще надто молода, щоб щось видавати.

Я подивилася на її взуття. Старі кеди були мокрі від калюж.

— Ходімо, сядемо на лавку, — сказала я.

Ми сіли під пошарпаним навісом. Я взяла її аркуші. Тексти були прості, без складних слів, про життя в гуртожитку, про розбите дзеркало в коридорі, про місячне світло на підлозі.

У той момент я зрозуміла, що не хочу йти в нікуди.

— Оксано, ми видамо твою збірку. Я відкриваю власну справу. Тільки треба буде почекати, поки я знайду гроші на друкарню.

Я прийшла додому і весь вечір рахувала. Цифри не сходилися. Оренда приміщення під офіс навіть на околиці коштувала дорого. Ліцензія, податки, обладнання. Я відкрила ноутбук і почала писати листа Ігорю. Це була адреса, з якої він писав востаннє, пів року тому.

“Привіт, Ігоре. Не знаю, де ти зараз і чи користуєшся ще цією скринькою. У мене новини — я тепер сама собі господарка. Відкрила видавництво. З колишньої роботи пішла. Я вирішила не триматися за той стілець.

Зараз зі мною працює двоє людей. Ми знімаємо кімнату в підвалі, де постійно вогко, але там є інтернет. Ми ризикуємо всім. Це нагадує мені нашу каву за останні копійки. Пам’ятаєш, як мама привозила нам пиріжки з капустою в офіс? Вона і зараз їх пече, хоча вже зовсім слабка. Часто запитує про тебе.

У нас уже холодно. Я вкриваюся пледом і п’ю чай. Хвилююся за свої квіти на підвіконні, бо вночі обіцяють приморозки. Треба буде їх переставити ближче до кухні, там тепліше від плити. Пиши, як у тебе справи. Чи не набридло тобі ще їздити світом?”

Я натиснула кнопку “Відправити”. Лист полетів у мережу. Я не знала, чи дійде він, чи просто осяде десь на серверах.

— Іро, йди вечеряти! — гукнула мати. — Картопля вже холоне.

Я закрила кришку ноутбука. У кухні пахло вареною картоплею і сушеними травами. Я встала, відчуваючи, як затерпла спина від довгого сидіння.

Ми сіли вечеряти. Мама поклала мені на тарілку два шматки хліба.

— Завтра треба піти в реєстратуру, — сказала вона. — Мені треба картку поновити, бо записи старі вже.

— Добре, мамо, я забіжу після того, як віддам макети в друкарню.

За вікном знову почався дощ. Жовтий листок прилип до скла, закриваючи частину огляду. Я дивилася на нього і думала про те, що завтра мені треба буде купити три пачки паперу А4 і перевірити рівень тонера в принтері. Роботи було багато.

На екрані з’явилося сповіщення про новий лист. Я натиснула на іконку, не сподіваючись на швидку відповідь, але в полі відправника побачила знайому адресу. Ігор відписав.

“Іро, привіт. Прочитав твій лист. Добре, що ти пішла, ти давно їх переросла. Я зараз у Гданську, працюю на великий логістичний хаб, займаюся автоматизацією складів. Роботи багато, платять стабільно. Слухай, щодо твого видавництва. Я тут трохи відклав за ці пів року. Мені ці гроші зараз без потреби, а тобі на папір і оренду точно знадобляться.

Переслав тобі на картку три тисячі доларів. Це не в борг, це інвестиція в твою справу.

І ще — я в наступному місяці беру відпустку. Купив уже квиток на автобус до України. Приїду, подивлюся на твій офіс у підвалі. Може, треба буде сітку налаштувати чи сервери підключити. Мамі привіт, скажи, щоб готувала пиріжки, бо я тут зовсім змарнів”.

Я перечитала текст тричі. Потім зайшла в додаток банку. На рахунку справді висіла сума, яка перекривала оренду офісу і дозволяла замовити якісний офсетний папір.

— Мамо! — гукнула я в сусідню кімнату. — Ігор відповів. Приїде наступного місяця. Каже, щоб пиріжків напекла.

— Оце так новина, — озвалася мати, виходячи в коридор. Вона витирала руки об фартух. — То треба буде мішок борошна купити і капусти свіжої на ринку. А гроші… то добре, що допоміг. Хороший він хлопець.

Попереду було багато роботи, але тепер у нас був ресурс. Я закрила ноутбук, встала і пішла допомагати матері на кухні.