Коли я пригадую ті події, то завжди перед очима велетенська татова сумка. Вона стояла посеред залу, а батько закидав туди джинси, якісь светри, а мама стояла біля вікна й крутила в руках кухонний рушник. Руки в неї тремтіли.
— Ти ж розумієш, що це кінець? — вона говорила це не йому, а наче стіні. — Куди ти зібрався? Кому ти там треба в тому своєму Запоріжжі чи де там?
— Я поїду туди, де мені не будуть брехати в очі, Світлано, — батько навіть не підняв голови. — Квартира лишається Ксені. Вона тут прописана. Ти живеш, доки вона мала, але власність — її. Не твоя. Ти тут права не маєш.
Він підійшов до мене, присів на одне коліно, і я побачила, які в нього червоні очі. Наче він не спав тиждень.
— Ксюш, послухай. Я їду далеко, там поки не маю де жити. Але кожні канікули ми будемо разом. Я все зроблю, щоб ти відчувала, що в тебе є дім. Ти ні в чому не винна, чуєш? Це дорослі справи, вони іноді дуже складні.
Минуло заледве два тижні. Я ще не звикла, що тата немає за сніданком, як у двері ввалився якийсь чоловік з величезними картатими сумками і малим хлопчиком на руках. Хлопчик плакав, у нього з носа текло, а мама заметушилася, почала ставити чайник, нарізати ковбасу.
— Знайомся, Ксюшо, це Микола. А це — Павлик. Вони трохи у нас поживуть, — сказала вона, не дивлячись мені в очі.
Микола виявився шумним. Він розкидав свої шкарпетки по коридору, а Павлик постійно ламав мої олівці. Мені було прикро до сліз, але мама на мої скарги тільки відмахувалася: «Потерпи, чоловіку треба десь приткнутися, у нього проблеми з роботою».
Якось увечері я почула їхню сварку. Микола кричав, що йому потрібна прописка, бо без неї його нікуди не беруть.
— Свєт, ну що тобі вартує? Ми ж одна сім’я тепер! — він гупав кулаком по столу.
— Я не можу, Колю! Ти не розумієш? Господар квартири — мій колишній. Він не дозволить це зробити.
— Тоді нащо ти мені здалася з цією квартирою, якщо я тут на пташиних правах? — Микола вихопив сумку, забрав сина, який спав на моєму дивані, і просто пішов. Мама ридала на підлозі в кухні, розмазуючи туш по щоках. Вона кричала, що тато зіпсував їй життя, що через нього вона тепер нікому не потрібна.
Мені було дванадцять, і я готувала собі макарони, бо мама третій день не виходила з кімнати. Вона почала «лікувати нерви». Спочатку потроху, потім з подругами, які зʼявлялися в нас під вечір з пляшками й дешевими закусками.
— Ксюхо, — гукала вона мене з вітальні, — йди-но сюди. Дивись, яка в тебе мати красуня. Чого ти кисла така? Вся у батька, той теж вічно з незадоволеним лицем ходив.
Я мовчки йшла до своєї кімнати й зачинялася. Гроші, які тато надсилав мені, я ховала. Купувала на них продукти, мийні засоби, зошити. Мама свою зарплату (доки її ще не звільнили) витрачала на косметику, посиденьки та нові сукні. Вона наче намагалася комусь щось довести.
— Ти розумієш, — казала вона мені, коли була в особливо «веселому» настрої, — що ця квартира — це і моя теж? Я тут кращі роки залишила. А твій батько… він же спеціально так зробив, щоб я перед тобою на задніх лапках ходила?
Я не розуміла. Мені здавалося логічним, що тато хоче захистити моє майбутнє. А вона бачила в цьому лише образу себе.
Коли мені виповнилося вісімнадцять, почалися вже «ягідки». Мама вирішила, що тепер я маю переписати на неї частину житла.
— Тобі навіщо стільки? — вона сиділа в халаті, який вже давно треба було випрати. — Ти молода, вийдеш заміж, підеш до чоловіка. А я? Я залишуся на вулиці? Твій батько напевно вже там озолотився, а я тут рахую копійки. Давай зробимо дарчу. Це буде справедливо. Я ж тебе ростила.
— Мам, ти мене ростила на татові аліменти, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло. — І ти живеш тут безкоштовно. Хто тебе виганяє?
— Що ти мені очі колеш? — вона почала картинно хапатися за серце. — О боже, я народила егоїстку!
Якось я прийшла з пар і застала вдома компанію якихось незнайомих чоловіків. Мама сміялася так голосно, що було чути у всьому підʼїзді. Один з гостей, якийсь розхристаний тип, спробував приобійняти мене за талію: «О, яка доця виросла! Свєтуль, познайомиш?»
Мене накрила така лють, якої я ніколи не відчувала. Я виставила їх усіх за пʼять хвилин. Просто відчинила двері й сказала, що викликаю поліцію. Мама бігала за мною і кричала, що я її ганьблю.
— Це мої друзі! Це моє життя! Май повагу до матері! — вона замахнулася на мене, але рука впала. — Я матір! Матір!
— Ти — доросла жінка, яка перетворює дім на генделик, — відрізала я. — Більше тут нікого не буде. Або ти заспокоюєшся, або я забираю ключі.
Минуло ще пів року. Я познайомилася з Максимом. Він був спокійним, надійним, працював програмістом і зовсім не був схожий на тих випадкових пасажирів, яких мама тягала додому. Коли він вперше прийшов до нас, мама була «у формі».
Вона вийшла в коридор, підфарбована, але з тим специфічним блиском в очах, який нічим не сховаєш.
— О, зятьок! — вигукнула вона. — А ти знаєш, що Ксюша у нас багата наречена? Квартира — во! Тільки от матір вона випхати хоче. Дякую, доню.
Максим тоді нічого не сказав, просто міцніше стиснув мою руку. Пізніше він запропонував мені одружитися, і ми вирішили, що будемо жити в мене. Квартира велика, місця всім вистачить.
Але мама мала свій план. Вона привела Андрія. Це був такий собі «солідний» чоловік у дешевому костюмі, який відразу почав по-господарськи оглядати стіни.
— Свєта каже, тут треба ремонт зробити, перепланування, — заявив він мені за вечерею. — Я можу взятися, але самі розумієте, треба якісь гарантії. Щоб я не в чуже вкладався.
Я засміялася. Це було так передбачувано, що навіть не злило.
— Андрію, вибачте, але ви тут нічого робити не будете. Ми з чоловіком самі розберемося. І жити ви тут не будете теж.
Мама спалахнула:
— Та як ти смієш! Андрій — мій майбутній чоловік! Він хоче сімʼю!
— То хай веде тебе у свою сімʼю, — я подивилася їй прямо в очі. — У бабусі є квартира в іншому районі. Вона порожня, бабуся ж доживає віку в селі у родичів. Чому ти не хочеш туди?
— Бо там однокімнатна хрущовка! — викрикнула мама. — А тут центр! Тут три кімнати! Я заслуговую на це!
— Ти заслуговуєш на те, що сама собі збудувала, — сказала я. — Тато приїжджає на весілля. Він оформить дарчу офіційно. І він сказав, що більше не дозволить тобі тут влаштовувати цей цирк. У тебе є прописка у бабусі, от туди й переїжджай.
Вона пішла. Зібрала речі за один вечір, кидала їх у сумки, плакала, проклинала мене. Казала, що я «недодочка», що мені повернеться. Я стояла в коридорі й відчувала дивну порожнечу.
Весілля було невеликим. Приїхав батько. Він дуже постарів, але очі лишилися тими ж самими. Він привіз документи, ми сходили до нотаріуса.
— Замки зміни відразу, Ксюш, — сказав він, коли ми сиділи на кухні. — Мати… вона не зміниться. Вона завжди буде шукати винних у тому, що в неї життя не склалося. Але ти не винна. Запам’ятай це.
Через рік я дізналася від знайомих, що бабусі не стало. Мама успадкувала ту саму однокімнатну квартиру. Я думала — ну ось, нарешті в неї буде свій кут, вона заспокоїться. Може, почне нормальне життя.
Я помилялася. Через два роки мені подзвонили з банку. Виявилося, що мама взяла кредит під заставу житла. Вона хотіла «бізнес» з якимось черговим Андрієм чи Миколою. Звісно, все прогоріло. Квартиру забрали за борги. Мама кудись зникла — хтось казав, що бачив її в іншому місті, хтось — що вона живе у якихось знайомих.
Зараз я сиджу у своїй кухні. Максим у дитячій читає казку нашому синові. У нас тепло, пахне випічкою і чистим одягом.
На столі стоїть фотографія — ми з татом на моєму випуску.
Я часто думаю про маму. Я згадую її молоду, гарну, як вона колись заплітала мені коси. Чому вона так знецінила все, що мала? Чому квартира для неї була не домом, а просто розмінною монетою для примарного щастя з випадковими людьми?
Вона мала все для щасливого життя — житло, здоров’я, доньку, яка була готова її підтримувати. Але вона вибрала інше життя.
Цікаво, вона хоч раз за ці роки згадала про ту маленьку Любу, яка сиділа в кімнаті і чекала її? Чи в її пам’яті залишилася тільки «невдячна донька», яка не віддала їй квадратні метри в центрі міста?
Я дивлюся на свого сина і розумію — я ніколи не скажу йому, що він мені щось винен. Ніколи. Дім — це не стіни, які можна продати чи закласти. Це місце, куди ти повертаєшся, бо там тебе люблять, а не тому, що там твоє прізвище у паспорті.
А як ви думаєте, чому моя мати так побудувала собі життя? Бо я не знаю відповіді на це запитання.
