fbpx
Історії з життя
— Куди це ви причепурились? — запитала невістка насмішкувато. — Хочете зіпсувати синові репутацію? Від несподіванки Софія Трохимівна оніміла: син її соромиться? А Вадим ніби й не помітив відсутності матері за столом. Згадав про неї лише наступного ранку, коли збирався на службу до прокуратури

Будинок Задонських стояв одноосібно на певній відстані від села. Доглянута земельна ділянка збігала терасами до річки. Влітку тут майже цілодобово чмихав насос, подаючи воду на грядки, де буяла всіляка городина. Цей райський куточок Степан Задонський уподобав за часів свого головування у місцевому колгоспі. Коли ж у хаосі перебудов «Перемога» наказала довго жити, Степан Васильович не розгубився. Він, як людина завбачлива, встиг відкраяти від суспільного пирога левову частку — і земелькою, і дечим іншим. Тож зосередив всю кипучу енергію на процвітанні власного господарства. У його кишені, завдяки зв’язкам на всіх «поверхах» нової влади, кругла підприємницька копійка не переводилася.

— Для вас стараюсь, — казав Задонський синам, яких дружина Софія подарувала аж трійко.

Діти, дякувати Богу, росли мов із води, були кмітливі й беручкі, як батько. Невдовзі не без його старань старший Вадим закінчив юридичний факультет університету й одружився з донькою районного прокурора Ритою. Степан Васильович упевнено торував шлях до ситого майбутнього і середньому синові Сергію, котрий, ще навчаючись в аграрному університеті, з волі батька взяв шлюб із донькою успішного бізнесмена Лізою, до якої, щоправда, ніжними почуттями не палав. Незабаром тямущий зять уже керував виноpобним бізнесом тестя…

Тільки молодший Юрко непокоїв батька: якимсь не таким ріс. Скажімо, у приватному господарстві старого Задонського трудилось кілька місцевих безхатьків, які за чарку й сякі-такі харчі виконували всю важку роботу. Мали б дякувати, що не дає голодувати, а рідний син, можна сказати, мізинчик, якось дорікнув:

— Чому не платите, тату, людям за роботу? Вони ж у вас як дармові наймити.

— Їм скільки не дай, усе одно проп’ють… — розгнівався Степан. — Не лізь у мої справи!

Наймолодший Задонський усім відрізнявся від старших прагматичніших братів. Добре, що хоч професію обрав «нормальну» — вчився на агронома.

Софія Трохимівна, радіючи за старших синів, була спокійна і за цілеспрямованого та розважливого Юру. Вважала, що сама доля береже її родину. Але… Бiда прийшла несподівано — недуга враз забрала Степана Васильовича. Не встигла дружина виплакати за ним усіх сліз, як старші діти взялися по-своєму піклуватися про неї: мовляв, совість не дозволяє залишити наодинці з господарськими клопотами овдовілу матір.

— Продавайте хату, майно, все батькове господарство та переїздіть до когось із нас, — насідалися Сергій і Вадим.

А вона розгубилася. Нехай уже господарські клопоти перебирають на себе, але ще не така вона стара й немічна, щоб не дати собі раду. І як кинути власну хату, оцей куточок? Та й найменший Юрій казав: «Матусю, краще свій дах над головою».

Але таки «дотисли» старші сини. Вони й покупців знайшли і швидко оформили угоду.

Софія Трохимівна переїхала до Вадима. Матері виділили окрему кімнату, але вона майже відразу відчула себе не в своїй тарілці. Якось Вадим запросив додому на вечірку поважних гостей. Жінка звикла до подібних «прийомів», їх часто влаштовував і покійний Степан Васильович, тож і тепер готувалася, як колись, клопотатися біля гостей. Перепинила Рита.

— Куди це ви причепурились? — запитала насмішкувато. — Хочете зіпсувати синові репутацію?

Від несподіванки Софія Трохимівна оніміла: син її соромиться? А Вадим ніби й не помітив відсутності матері за столом. Згадав про неї лише наступного ранку, коли збирався на службу до прокуратури.

— Мамо, — покликав, — випрасуйте мені сорочку, бо Рита ще не відійшла від шaмпaнського…

Погасивши в собі образу, всміхнулася синові. Ладна була годити йому в усьому, аби відчути бодай трішки уваги.

Наступного тижня були синові іменини. Рита недвозначно натякнула про подарунок для нього:

— Вадим давно мріє про нову машину. На жаль, грошей на неї у нас не вистачає…

Мати зрозуміла її правильно. Сподівалася, що, задобривши сина й невістку кругленькою сумою, відчуватиме хоч якусь увагу і ласку від них. Та одного разу почула, як Вадим по телефону сварився із Сергієм за якісь гроші і… через неї. Вранці за сніданком, ніби між іншим, Вадим повідомив, що перевезе матір до Сергія.

— Хіба я річ, щоб мене возити туди-сюди? — не стрималася Софія Трохимівна.

—Тепер черга Сергія та Лізи вам догоджати, — грубо обірвала невістка.

— Надовго до нас? — нещиро всміхаючись, запитала Ліза, щойно свекруха переступила поріг.

Так почався новий етап у її житті. Сергій цілими днями крутивсь у справах: його бізнес переживав не найкращі часи. Йому потрібні були гроші, й Софія Трохимівна сама запропонувала все, що залишилось від заощаджень та продажу майна. Син сприйняв це як належне. Софія Трохимівна намагалася не відповідати на невістчині кривди, не діймала докорами сина. Щоб не поринути в розпуку, згадувала, якою щасливою почувалася замолоду, як любила Степана, молодого, вродливого, хоча й не завжди схвалювала його вчинки: іноді їй було соромно, що чоловік так запопадливо стелиться перед начальством. Тішилася спогадами, як купала синочків у любистку, як раділа їхнім першим крокам, як проводжала до школи, потім до інститутів… Часто думала: пішла б світ за очі, але куди? Дуже шкодувала, що продала хату, фактично залишивши бездомним свого найменшого. Грошей, які йому вділили брати після продажу господарства, на нову хату не вистачило.

А Юрко якось приїхав по неї із нареченою:

— Познайомтеся, мамо, це Катруся. Благословіть нас, ми вирішили одружитись…

Навесні в селі Зелений Гай, куди молодий агроном приїхав за розподілом, справляли весілля Юрка з місцевою бібліотекаркою Катрусею, а заодно й новосілля у щойно спорудженому маленькому, але надзвичайно гарному будинку. Софія Трохимівна дивилася на молодят і ніби поверталась у власну молодість.

Водночас її радість гірчила від того, як поводилися на весіллі старші сини. Вадим і Сергій з дружинами трималися спогорда, з гостями та сватами майже не спілкувалися — не рівня їм, бачте. Серце стискалось од болю за розбрат у її колись дружній родині. Не полишало гнітюче передчуття чогось неприємного. І таки сталося. Скориставшись моментом, її невістки, підігріті cпиpтним, почали чіплятися до свекрухи з якимись дрібницями, надуманими образами… Софію Трохимівну просто з весілля забрала «швидка»…

…Катруся щодня навідувалася до свекрухи.

— Що вдома? Як Юра? — розпитувала Софія Трохимівна.

— Не хвилюйтеся, мамо, одужуйте швидше…

Катруся несподівано для себе вперше назвала свекруху мамою, і жінки, не стримуючи теплу повінь в очах, розчулено пригорнулись одна до одної. «Спасибі, донечко, спасибі…» — шепотіла старша. І від душі відступало все оте гірке й колюче, що не дозволяло радіти сонцю, небу, квітці всі останні роки її життя.

За матеріалами – Вербиченька.

Автор – Анатолій АНАСТАСЬЄВ.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!