Лежу в лікарняній палаті вже третій день. Сім ліжок, шість чоловіків, і я – сьомий. Хто з гіпсом, хто після операції, хто зі спиною мучиться. До кожного приходять рідні: дружини, діти. Шумно тут, як на вокзалі. Хтось розповідає останні новини, хтось бурчить, що гроші витікають на лікування. А я… я мовчу. Спостерігаю.
У перший день мене відвідували дочки. З ними прийшла й Олена. Дружина. Моя дружина. Зайшла, посміхаючись, поставила пакет із фруктами на стіл. Щось лагідно сказала, але я, звично, не слухав. Доньки кинулися розповідати, як у них справи, а Олена тим часом поправила мені подушку, накрила ковдрою ноги. І все. Я навіть не глянув на неї.
Та ось сьогодні щось змінилося.
Сусід по палаті, Віктор, лежить біля вікна. До нього кожного дня приходить дружина – Людмила. Але як приходить… Бурчить без зупинки: – Ну скільки можна? Все до тебе їздити і їздити. Гроші на дорогу, на фрукти, на ці ліки… Хоч би скоріше тебе виписали.
Віктор мовчить, лише час від часу кидає коротке «дякую». Видно, йому важко.
Я не витримав і подумав: «А як Олена? Чому вона не нарікає? Я ж теж не ангел».
На четвертий день я вперше справді подивився на Олену. Не просто побачив, а саме подивився. Вона сиділа на стільці біля мого ліжка, розмовляючи з доньками. Її голос був теплим, жартівливим, і я раптом відчув, що не можу відвести погляду.
– Тату, ти їстимеш суп? – запитала донька, підсовуючи миску. – Їж, їж, – підтримала Олена. – Тобі треба набратися сил. Ти ж сильний у нас.
Я почув її слова і вкотре помітив, як вона дбайливо розкладає принесене: ось рибна котлета, яку я так люблю, ось теплий компот. Її руки працювали швидко і впевнено. Так граційно, так природно… Невже я ніколи не помічав цього раніше?
Вона нахилилася, поправила ковдру на моїх ногах, і я побачив блиск її волосся – густого, довгого, такого ж красивого, як і двадцять років тому. А її обличчя… Ніби час обходив його стороною. Як це можливо?
“Чому я цього не бачив?” – занило десь усередині. “Як я міг не помічати її краси, її турботи? Де я був усі ці десять років?”
Мені стало соромно. Дуже соромно. Я згадав, як залипав у телефоні, гортаючи соцмережі. Які ж вони були красиві, ці картинки: усміхнені дівчата, дорогі курорти, «ідеальні» сім’ї. А вдома… вдома я не бачив нічого. Тільки побут, втому, якісь дрібні сварки.
Я був впевнений, що заслужив більшого. Звертав увагу на колег-жінок, які завжди пахли парфумами, ходили на підборах. З Оленою я розмовляв мало, частіше критикував: «Чому вечеря холодна? Чому в квартирі безлад? Чому ти не така, як вона?». Я не казав це прямо, але вона розуміла. Я бачив це в її очах, бачив і… ігнорував.
А тепер дивлюся на неї – і не впізнаю. Як я міг її ігнорувати стільки років? Вона ж ніколи не сварилася зі мною, не дорікала. Завжди була поруч, навіть коли я того не заслуговував.
– Олено… – раптом сказав я. – Так? – Вона повернула до мене обличчя, тепле, усміхнене.
І я замовк. Що я міг сказати? Як попросити вибачення за десять років байдужості? Слів просто не було.
Того ж вечора я знову почув, як Людмила сварить Віктора: – Ну от, знову треба гроші. А за що? Ти знаєш, скільки це все коштує? – Людмило, я ж не винен, – тихо відповів Віктор.
Я подивився на них і відчув ще більшу вдячність до Олени. Вона жодного разу не нагадала мені про гроші. Жодного разу не натякнула на те, що я щось винен їй чи дітям. Вона просто була поруч.
– Чудова в тебе жінка, – якось сказав мені сусід з іншого ліжка. – Таких зараз мало. Тримайся за неї.
Я кивнув.
Наступного дня, коли Олена знову прийшла, я дивився на неї майже зачаровано. Дивився, як вона розмовляє з доньками, як обережно відкриває термос, як кладе мені на ліжко чисті рушники. Я наважився запитати:
– Чому ти завжди така добра до мене?
Вона здивовано подивилася: – А хіба можна інакше? Ми ж сім’я.
Ці слова вцілили в саме серце. Сім’я. Вона завжди вірила в нас, навіть тоді, коли я зраджував цій вірі своїм холодом.
