Якось так дивним чином сталося, що люди мені довіряють всі свої секрети. Видно у мене таке порядне обличчя. Але я їх одразу попереджаю:
– Нічого мені не говоріть, бо я не вмію тримати секрети!
А вони мене не слухають, думають, що я отак кокетую. Але ні!
Люди добрі. Це просто невимовні випробування. Коли ти говориш з людиною, а вона тобі розказує якусь історію неправильно! От візьмемо приклад.
Зустріла я поштарку Ліду і вона мені каже, що Анна обіцялася спалити генделик, бо вони продають оковиту її Степанові.
Але ж, розумієте, це абсолютна неправда! Вірніше, напівправда, бо тільки я одна знаю всю історію і просто не можу її в собі втримати!
– Ой, Лідо, не розноси по селу плітки. Анна таке не говорила. Вона через Степана вже тиждень в матері ночує, а той ніяк не вгомониться. Сама знаю, бо вона мені особисто розказувала. А вона ж і залила б його сама, але ж йому їхать на роботу завтра. А хто його таким повезе? Хто сумку його буде тягнути з одягом та продуктами? Ніхто. Хлопці їй так і сказали: «Або він тверезіє, або ми їдемо без нього». То Анна й прийшла додому та добряче його водою й повідливала. А що він вже добряче знесилив, то вона його й не боялася. І отак вона його тверезила два дні, як якось він від неї утік та до Максима і на бороду. Тоді Анна пішла до Максима і сказала, що він не має ліцензії на продаж і вона докаже на нього податковій, тому ще один такий фортель і буде по його генделику. Я сама особисто бачила, як Максим віз Степана на своїй машині на потяг, щоб догнати бригаду. Так, що ти носиш по селу брехні!
І що я тут сказала хоч краплину неправди? Хіба я плітки розпустила? Ні. То Ліда пішла далі по селу і вже мене приводила, як першоджерело в цій заплутаній історії.
То хіба ж я винна? Та я тут навпаки, борець за правду!
А от з кумою вийшло недобре. Знала я, знала, що не можна їй цього розказувати, бо знаєте, чоловік з жінкою помиряться, а ти вийдеш винною – так і сталося зараз.
Сказала мені Тетяна, яка працює в магазині, що Славко зачастився до неї купувати цукерки та до цукерок, але брав то все під паху, щоб ніхто не бачив, отже, це не жінці.
Далі Максим їхав з міста і бачив, як Славко йшов до ріки, ще його погукав, але той відмахнувся. Це мені переказав мій чоловік, який теж не може генделик оминути.
Далі Марія бачила, як Софія вечором йшла за село, мовляв. корова десь пропала, пастухи не впильнували.
Я склала два плюс два і все зрозуміла. От кума моя, золота людина, то як її можна проміняти на Софію.
Я трималася тиждень, але далі вірність до подруги пересилила острах стати крайньою і я пішла до неї.
Почала здалеку, про здоров’я, дітей, господарку, чи несуться кури… Далі перейшла на Славка: чи добре заробляє, чи вчасно виплачують…
– Ой, та які гроші – сльози, – давай голосити кума, – нічого не допросишся зробити, вічно йому нема коли. Все сама і сама батрачу на ті діти і ніхто «дякую» не скаже.
Ну от, що б ви подумали? Ну все ж сходиться!!!
– Кумцю, ти хоч, що роби, але я мушу тобі сказати: Славко твій ходить до Софії Кудлатої на кавалєрку, та ще їй купує цукерки і до цукерок на твої, кумцю, гроші.
– Ти здорова?, – питає ошелешена кума.
Я їй і розказую, що бачила Тетяна, Максим і Марія, і що, як не прикро, але все сходиться.
І тут кума як не сказиться!
– Та ви ж пліткарі задрипані, нема від вас де сховатися! Та вже за село пішли аби ви нас не бачили, а ви й далі лізете як не у вікна, то в двері! Я від тебе такого не чекала, кумцю, – і виставила мене з хати!
Я не розумію, що я сказала не так, і, що взагалі діється?! Я ж всією душею…
Фото Ярослава Романюка.
