fbpx

Купити можу не тільки хустку бабусі, але і по квартирі всім сільським родичам. Але не буду. Допомагаю тільки мамі. І не телефончиком або новими чобітьми. А по дорослому. У моєї мами немає проблем матеріальних, вона у мене сама на «мерсі» по району ганяє

«Навіть хусточки мені не привезла, внучка називається»

– Я звикла до подібних скарг, і мені начхатиати, що вони за моєю спиною говорять. У село я їжджу до мами. Там багато рідні, але приїжджаю тільки до мами. Ніяк її не переконала ближче до нас перебратися.

Я давно виросла, живу у великому місті, у мене своя дружна сім’я, діти. Зуміла так піднятися, що ніхто з рідних і не очікував. Сама піднімала бізнес, зуміла його утримати на плаву, коли успішніші загиналися.

І купити можу не тільки хустку бабусі, але і по квартирі всім сільським родичам. Але не буду. Допомагаю тільки мамі. І не телефончиком або новими чобітьми. А по дорослому. У моєї мами немає проблем матеріальних, вона у мене сама на «мерсі» по району ганяє.

І це не перша її машина в подарунок від мене. І на права я змусила її вивчитися.

А 25 років тому, коли мій татусь після хвороби проходив реабілітацію в санаторії, мамі заманулося заступитися за сусідку. Чоловік у тої був «буйний» під градусом. Та тільки після цього мама потрапила до стаціонар. У районну лікарню, своєї у нас не було.

А було тоді у нас велике господарство, включаючи дійну корову і теличку. Все це господарство і маленький брат залишилися на мені. А мені 15 років.

Вставала вдосвіта. Потрібно було нагодувати всю худобу, зібрати яйця, подоїти корову, прибрати гній в стійлі. Потім вже готувала сніданок, будила братика і збиралися в школу. Вдень прибирання, уроки, обід. Наносити води, запарити корм худобі, вечірнє доїння…

Ще дворовий собака на ланцюгу, з яким у мене не дуже-то і контакт був. Його потрібно теж годувати і прибирати за ним. Немислиме навантаження, по суті, на дитину. Та дитиною я і була. Плакала ночами від втоми і тремтіння в руках, плечах. Сумувала за батьками.

У школу ходила напівсонною. Іноді засинала на уроках. Пам’ятаю, як одного разу заснула на літературі. А вчителька майже пошепки вела урок і всіх обсмикувала, хто підвищував голос – шкодувала.

А ось з рідні ніхто не пошкодував. Бабуся приходила провідувати – як ми справляємося. Та краще б і не приходила. Вона з інспекцією навідувалася і вишукувала огріхи, щоб мене носом ткнути.

То в корівнику погано прибрано, то посуд в тазику не митий або води не натискати.

Коли батько їхав, виписали довіреність дядькові на машину – хіба мало що. Мама тоді ще і прав не мала. Так я попросила його до мами мене звозити в лікарню, він відмовив. Сказав немає бензину.

А сам дівок своїх щовечора розкочував. Я потім дізналася, що він в хвіст і гриву нашу машину використовував, поки ми з братиком без батьків соплі на кулак мотали.

Мені самій себе шкода – ту дівчинку підлітка, що опинилася сам на сам з усіма проблемами. 25 років минуло, а я не пробачила нікого!

Пам’ятаю, як жоден з тих, хто сподівається на мої подарунки зараз, тоді не прийшов нам на допомогу. Навіть не корівник чистити, а просто морально підтримати не прийшли. І прощати їх не збираюся, хоча це та ситуація зробила мене сильною і навіть жорсткої часом.

Зараз бабусі хусточки та інших гостинців від «багатої» внучки хочеться, а згадати не хочеться, як мало не з зубною щіткою перевіряла, як я гній вичистила, як підлоги на кухні помиті?

Жодного разу не покликала пообідати чи взяти з собою в лікарню до мами. Не запитала – а як ти все на собі тягнеш? Не страшно вам одним, дітки?

А мені було страшно, але старалася, щоб братик цього не помітив. Сокира у мене під рукою була завжди вночі і коли по темряві з господарством управлялася. У дівчинки, у дитини… Дулю вам, а не хусточку. І не соромно.

Автор: Тетяна Бро.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page