– Квартира куплена на мої гроші, тож, вибачте, але жити тут ви не будете, – твердо сказала Олена, дивлячись прямо у вічі свекрусі.
Ця фраза прозвучала як грім. На кухні запанувала тиша: Галина Петрівна застигла з чашкою чаю, а Андрій, опустивши голову, явно не наважувався втрутитися.
А все почалося всього кілька днів тому. Свекруха приїхала без попередження, з двома валізами, сяючи радістю:
– Діти, я тепер із вами! Квартиру вирішила здавати, а гроші хай накопичуються для майбутнього онука.
Олена тоді ледве не втратила дар мови. Вони з Андрієм були одружені лише пів року, і в їхні плани точно не входило сусідство з його матір’ю. Тим більше, квартира була її гордістю: власний куток, куплений ще до заміжжя, оплачений важкою працею і роками економії. Це був її простір, її результат.
– Галино Петрівно, ми ж про це не домовлялися… – обережно почала Олена.
Та свекруха тільки відмахнулася:
– Та що тут обговорювати! Ми ж сім’я. Андрійку, допоможи-но мамі речі в спальню занести.
«У спальню». Не в іншу кімнату, не у вітальню – саме в їхню спальню.
Андрій промимрив щось про диван у залі, але мати ображено сплеснула руками:
– Ти ж знаєш, у мене спина. На дивані я не витримаю. Ну хіба так годиться із рідною мамою?
Андрій, як завжди, здався. За годину їхні з Оленою речі вже стояли у вітальні, а свекруха зручно розмістилася в спальні.
Того вечора Олена, готуючи вечерю, намагалася не дивитися на чоловіка. Він метушився біля матері, пояснюючи, де що лежить. А коли вечеря була готова, свекруха сіла на чолі столу й невдоволено скривилася:
– Паста з морепродуктами? А не можна було зварити картоплю з котлетами?
Кожна її репліка наче навмисно зачіпала Олену. Ранок теж почався «по-новому»: гуркіт каструлями о шостій ранку, запах млинців і каші на весь дім.
– Оце справжній сніданок! А не ваші бутерброди, – гордо сказала свекруха. – Не дивно, що ви ще не замислюєтесь про поповнення в родині.
Ці слова зачепили. Вони з Андрієм вирішили почекати, але це було їхнє особисте рішення. Та Галина Петрівна не зупинялася. Більше того, Олена випадково дізналася, що та рилася в її документах.
– А чому квартира оформлена тільки на тебе, Оленко? – з удаваним здивуванням запитала вона. – Тепер усе має бути спільним, адже ви сім’я.
Усередині Олени все стиснулося від обурення.
– Ця квартира моя. Я купила її задовго до весілля.
– Тепер треба ділитися, – вигукнула свекруха. – Чи ти Андрія за людину не рахуєш?
Кожен день перетворювався на боротьбу. Галина Петрівна критикувала все: меблі, штори, порядок на кухні. Навіть білизну Олени перебирала, а частину просто викинула.
Олена намагалася стримуватися, але терпіння тануло. Вона відчувала, що втрачає не тільки спокій, а й власний дім, який будувала роками.
І тоді прозвучала та сама фраза:
– Квартира куплена на мої гроші, тому жити тут ви не будете.
Після цих слів у кімнаті запанувала така тиша, що чути було, як на стіні цокає годинники.
Галина Петрівна першою порушила мовчанку:
– Ось як ти заговорила, – її голос тремтів, але в очах спалахнула холодна сталь. – Значить, я тут не потрібна? Після того, як сина одна ростила, ночей не досипала, здоров’я поклала?
– Ніхто не сперечається, що ви зробили багато для Андрія, – стримано відповіла Олена. – Але в кожної сім’ї має бути свій простір.
– Простір? – з гіркою усмішкою перепитала свекруха. – То це я у власному домі чужа?
– У нашому домі, який я створювала багато років, – підкреслила Олена.
Андрій здригнувся, Він метався поглядом від матері до дружини й нарешті промовив:
– Мам… може, ти поки повернешся у свою квартиру? У нас і справді тісно…
Галина Петрівна підскочила, ледве не перекинувши стілець:
– А-а, ось воно що! Значить, і ти проти матері? Заради неї? Ну гаразд, час покаже.
З цими словами вона пішла в спальню, гучно грюкнувши дверима.
Олена опустила обличчя в долоні.
– Я більше так не можу, Андрію. Це мій дім. І я не віддам його нікому. Ні твоїй матері, ні комусь іншому.
Він сів поруч, довго мовчав, а тоді сказав:
– Я розумію… Але якщо я виберу тебе, вона цього не пробачить.
Олена підняла голову:
– А якщо вибереш її – між нами може виникнути відстань.
Ці слова прозвучали тихіше, ніж перша фраза, але значно сильніше.
Наступного ранку Олена підготувала документи й поставила їх на стіл. Галина Петрівна, почувши, заявила:
– Думаєш, папірці тобі допоможуть? Без мого сина ти не впораєшся.
Олена спокійно відповіла:
– Це його вибір. Але тут ви жити не будете.
І тоді Андрій нарешті твердо сказав:
– Мам… пробач. Але Олена права. Нам потрібне своє життя. Ти маєш повернутися у свою квартиру.
Галина Петрівна зблідла:
– Значить, ти вибрав її?
– Я вибрав свою сім’ю, – твердо відповів він.
Свекруха ще намагалася сперечатися, але швидко зібрала речі й пішла, залишивши за собою тінь образи.
Олена вперше за кілька днів дихала вільно.
– Дякую.
Андрій обійняв її. Вони обоє знали: випробування минуло, але слід від нього ще довго житиме в їхньому домі.
Минуло кілька місяців. Життя увійшло в нормальне русло. Галина Петрівна більше не приходила без дзвінка, але дзвонила щодня – з легкими докорами й образами. Та Андрій навчився ставити межі:
– Мам, досить. Я тебе люблю, але у нас тепер своя сім’я.
Це стало для Олени полегшенням: він перестав ховати голову в пісок.
Згодом, одного вечора, вона тихо сказала:
– Я думала, що втрачу тебе.
– А я зрозумів: якщо не захищатиму наш дім, між нами і справді виникне відстань, – відповів Андрій.
Через місяць вони поїхали в гості до Галини Петрівни. Вона зустріла їх спокійно, без колючих слів, лише втомленим поглядом:
– Ну, заходьте. Я котлетки приготувала…
Олена зрозуміла: боротьба за межі завершена не тому, що свекруха змінилася, а тому, що вони з Андрієм уперше стали командою.
Минув рік. І хоч буря вляглася, тривога ще жила в серці Олени. Одного дня вони отримали звістку: Галина Петрівна у стаціонарі.
У палаті вона, бліда й виснажена, прошепотіла:
– Пробачте мене. Я хотіла, щоб поруч була сім’я… а зробила тільки гірше.
Олена сіла поруч, взяла її за руку й сказала:
– Ми поруч. Усе буде добре.
Минув ще рік. Хвороба відступила, але зробила Галину Петрівну м’якшою. І одного разу вона несподівано сказала за вечерею:
– Я все думала… якби ти тоді не відстояла свій дім, Олено, ми б давно втратили одне одного. Дякую тобі.
Олена подивилася на Андрія, що тримав її за руку, й відчула: усі випробування зробили їх сильнішими.
Тепер їхня сім’я стояла на міцному фундаменті – не з каменю й не з документів, а з поваги й меж, які вони навчилися захищати.
І в серці Олени більше не було страху.
