fbpx
Історії з життя
Квиток у щасливе життя

Тернопіль зустрів її вокзальним шумом і яскравим сонцем. Зоя, вийшовши з рейсового автобуса, який привіз її з рідного села, зачудовано стояла серед натовпу людей. Дівчина вперше приїхала сюди сама.

Позаду залишилися вступні іспити і хвилювання: Зоя стала студенткою педагогічного інституту і сьогодні, напередодні першого вересня, приїхала поселятися у гуртожиток. Дівчина згадала, яким саме маршрутним таксі вони з мамою їхали в інститут, а гуртожиток був зовсім поруч, і сьогодні сама трішки невпевненою ходою рушила на зупинку. Коли під’їхала потрібна їй маршрутка, Зоя полегшено зітхнула, пише газета “Наш День“.

Зайняла місце біля вікна. Проїжджаючи містом, дівчина замилувалася його чудовими краєвидами: золотими банями церков, голубим озером, і згадала своє рідне село, маму, яка через постійну зайнятість по-господарству не змогла сьогодні поїхатиз нею, двох молодших братиків-близнюків, хвору бабусю і рідну батькову мoгилку під старою липою.

Дитинство Зої пролетіло швидко, наче невловима пташка. Минуло воно в праці, постійній допомозі мамі з братами і в навчанні. Так сталося, що батько дівчинки залишився без роботи і подався на заробітки до Москви. Там він влаштувався на будову, працював важко, заробляв небагато, але і ці гроші були великою поміччю для родини. Проте, одного дня трапилося нещастя. Батько впав з висоти шостого поверху, його не стало на місці. Зоя, хоч була малою дівчинкою, добре запам’ятала день прощання з батьком, на яке зійшлося все село.

Дівчинка не розуміла, чому всі співчутливо дивляться на неї та її двох братиків, яких вона везла в колясці.

Не змігши пережити відходу у засвіти власного сина, бабуся отримала інcульт і від того часу була прикута до ліжка. Отож, своє дитинство Зоя звикла ділити на дві частини: коли батько був живим, воно було щасливим, безтурботним і веселим, а після того як його не стало у їхню хату завітав смуток, запах ліків і нічні сльози матері, яка вдень світила їм ясним сонечком, а вночі зраненим птахом падала з висоти вдаваного оптимізму.

Дитинство швидко проминуло і після здачі останнього іспиту, Зоя вирішила здобути професію вчителя молодших класів. Радості родини не було меж, коли поштарка принесла звістку про те, що дівчину зараховано на державну форму навчання.

І ось вона, щаслива першокурсниця, їде влаштовуватися у гуртожиток. Комендант після необхідних записів повідомив номер її
майбутньої кімнати. Коли дівчина знайшла потрібні їй двері і несміливо постукавши увійшла, на неї уважно дивилися дві пари очей.

Одні голубі-голубі, як небо влітку, і їхню власницю звали Зіною. Дівчина красива, струнка, дещо гордовита. А карі очі належали невисокій, пухкенькій, наче свіженька булочка, чорнявці Валі. Дівчата швидко познайомилися і з’ясувалося, що всі вони тільки розпочинають навчання, лише на різних факультетах. Валя на географічному, а Зіна на факультеті іноземних мов. Три дівчини знайшли спільну мову і їхнє сусідство переросло в міцну дружбу на довгих п’ять років.

Незважаючи на різні характери: впевнену у собі Зіну, їхнього командира і наставника, добродушну і милу Валю, їхнього шеф-кухаря, і скромну відмінницю – Зою, дівоча дружба проросла пагоном молодого деревця і досить швидко почала давати гарні плоди.

В особистому житті дівчат також не було все однаковим. На Зіну завжди задивлялися хлопці і серед них вона обирала лише грошовитих, впевнених в собі парубків. Валя приваблювала чоловічу половину умінням з нічого приготувати справжнісінький витвір кулінарного мистецтва, що у гуртожитку було на ціну золота. А от Зоя… Зоя відлякувала хлопців своєю ерудованістю та успіхами у навчанні. І хоч жалітися на вроду їй було гріх, проте за роки навчання пари собі вона так і не знайшла.

І ось одного суботнього ранку, чекаючи на автобус додому, дівчина почула чоловічий голос позаду себе: «Ви не підкажете, як
доїхати до ось цього села, – і хлопець простягнув папірця з адресою. – Я сам зі Львова, а мій однокурсник запросив мене на весілля, от я і добираюся туди». Зоя намагалася вслухатися в слова хлопця, але її зачарував його ніжний голос і сірі-сірі очі, що дивилися на неї з-під довгих вій. Дівчина зраділа, що їхати їм доведеться одним автобусом, лише виходити юнакові доведеться на одну зупинку раніше.

Вони сиділи поруч дві години спільної дороги, які проминули дуже швидко. Сергій розповідав, що вчиться на юриста у Львові, де народився і виріс. Хлопцеві надзвичайно сподобалася ця скромна, розумна дівчина і він вирішив напроситися до неї в гості.
Проте, Зоя зніяковіла від такої пропозиції, бо перед очима постала її вбога оселя, яка давно потребувала капітального ремонту, спрацьована, рано постаріла матуся, яка зараз неодмінно почала би сватати доньку, бо не могла вже дочекатися онуків. І дівчина сказала Сергієві, що зайнята перед захистом дипломної роботи, тож часу на розваги немає зовсім.

Хлопець засмутився, але перед самим виходом з автобуса швидко записав щось на своєму квитку та вручив його Зої. Дівчина покрутила в руках папірець, там був написаний номер телефону і лише одне слово «чекаю». Зоя, не довго думаючи, поклала цей квиток у сумочку і через деякий час вийшла з автобуса на потрібній зупинці.

Наближався випускний вечір, усі з нетерпінням чекали на свято. Дівчата обговорювали майбутні зачіски, сукні, і, звичайно ж,
кавалерів. Зоя теж обговорювала всі теми, крім останньої. Обговорювати було нічого, а точніше нікого. У погоні за «червоним» дипломом, успішним захистом і направленням в один з кращих ліцеїв міста дівчина намагалася не думати про особисте щастя. Вона, наче Скарлет, героїня відомого роману «Віднесені вітром», вирішила поміркувати про це завтра. Зоя купила сукню досить простеньку, зате вона вдало підкреслювала стрункість фігури. Зіна і Валя навперебій радили дівчині різні кандидатури кавалерів, але Зоя не хотіла заводити поспішних знайомств, а вже зі знайомих хлопців не могла обрати собі жодного, з яким знайшла б щось спільне.

Напередодні випускного вечора дівчина вирішила перебрати всі свої речі і запакувати в коробки, щоб згодом переселитися в
найману квартиру, яку їй ще доведеться знайти. Серед речей Зоя раптом натрапила на квиток, про який зовсім забула.

Користуючись незрозумілим їй поривом, дівчина спустилася вниз до таксофону і набрала заповітний номер. Після двох гудків дівчина почула бадьоре Сергієве «алло» і майже прошепотіла: «Це Зоя…» А через мить радісно зітхнула, почувши радісний вигук: «Нарешті!»

Випускний у Зої був одним з найщасливіших днів у її житті. Утім, ще щасливіший день був у неї через рік – це день їхнього весілля. Зоя і Сергій живуть, як усі звичайні українські сім’ї. Але є поміж них оте порозуміння з півслова, одного лише погляду.

Разом вони виховують трьох синочків, які народилися рік за роком, а ще у них є мрія – народити донечку.

А ось квиток, на якому Сергій написав номер свого телефону, Зоя зберігає донині, бо вважає, що це квиток у щасливе життя. І це, мабуть, справді так.

Олена МАДАРАШ

facebook