— Анно, у мене є новина, — Дмитро нервно поправив пасмо волосся. — Мене підвищують на роботі!
— Це ж чудово! — вигукнула я, але помітивши напружене обличчя нареченого, замовкла. — Щось не так?
— Розумієш. На весілля прийде мій керівник. І багато інших важливих гостей. А твої батьки. Вони якось не вписуються.
— Про що ти? — Я відчула, як усередині все охололо.
— Може, їм краще не приходити на церемонію? Відсвяткуємо з ними потім, у вузькому колі.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Невже Дмитро, мій коханий Дмитро, справді пропонує не запрошувати на весілля моїх батьків? Тих самих, що подарували нам квартиру?
— Ти це серйозно зараз? — тихо запитала я.
— Послухай, — Дмитро взяв мене за руку. — Я знаю, що це звучить не дуже. Але подумай про наше майбутнє! Це весілля — наше вкладення. Від того, як ми себе покажемо, залежить багато чого.
— Вкладення? — Я висмикнула руку. — А як же кохання, родина? Хіба не про це має бути весілля?
— Кинь ці казки, — відмахнувся Дмитро. — Ми живемо в реальному світі. Зв’язки вирішують усе.
Я мовчки встала з-за столу і пішла до спальні. Я не могла повірити, що людина, за яку я збиралася заміж, виявилася такою… чужою. Де той турботливий хлопець, який дарував мені квіти просто так? Куди поділися наші мрії про щасливу родину?
Всю ніч я не зімкнула очей, обдумуючи ситуацію. А вранці прийняла рішення.
— Дмитре, — сказала я за сніданком. — Я не вийду за тебе заміж.
— Що? Але чому? — Він виглядав щиро здивованим.
— Бо ти не та людина, за яку я хочу заміж. Мені потрібен партнер, а не кар’єрист, готовий знехтувати родиною заради вигоди.
— Ти не розумієш! — підскочив Дмитро. — Я роблю це для нас!
— Ні, — похитала головою я. — Ти робиш це для себе. Прощавай, Дмитре.
Я зняла каблучку і поклала на стіл. Потім зібрала речі і пішла до батьків.
Я виросла в невеликому містечку на заході України, де батьки, Марія та Петро, працювали на фабриці. Вони були простими людьми: тато — механік, мама — швачка.
Але мрії в них були великі. Коли мені виповнилося десять, вони вирішили поїхати на заробітки до Італії. “Для тебе, доню, — казала мама, обіймаючи мене перед від’їздом. — Щоб ти мала краще життя”.
Вони залишили мене з бабусею, а самі виїхали, обіцяючи повернутися скоро. Але “скоро” розтягнулося на роки. Вони працювали без вихідних, відправляли гроші додому, і з часом змогли купити квартиру в Києві — для мене, для мого майбутнього.
“Це наш подарунок тобі, Анно, — казав тато. — Щоб ти починала життя з чистого аркуша”.
Я переїхала до столиці після школи, вступила до університету на факультет економіки. Життя в Києві було динамічним, повним можливостей. Я працювала в кафе, щоб не залежати повністю від батьківських переказів, і мріяла про кар’єру в банківській сфері.
Саме там, у кафе, я познайомилася з Дмитром. Він зайшов одного вечора, замовив каву і посміхнувся мені так, що я забула про решту клієнтів.
— Добрий вечір, — сказав він, дивлячись прямо в очі. — Виглядаєте так, ніби знаєте секрет ідеальної кави.
— Можливо, знаю, — усміхнулася я. — Що бажаєте?
— Капучино. І вашу компанію, якщо можна.
Ми розговорилися. Виявилося, що Дмитро — менеджер у великій компанії, амбітний, розумний, з планами на майбутнє. Він розповів про свої поїздки Європою, про проекти, над якими працював.
Я поділилася своєю історією — про роботу, освіту і якось саме собою про батьків, що багато років працювали за кордоном.
— Твої батьки — герої, — сказав він тоді. — Я б хотів з ними познайомитися.
Наші зустрічі стали регулярними. Ми гуляли парками, дивилися фільми, їли морозиво на набережній. Дмитро був романтиком: приносив квіти, писав милі повідомлення.
“Ти — моя муза”, — казав він. Через півроку він освідчився. Ми були в ресторані з видом на Дніпро, і він став на коліно.
— Анно, ти вийдеш за мене? — запитав він, тримаючи каблучку.
— Так! — вигукнула я, і ми поцілувалися під оплески інших гостей.
Планування весілля почалося одразу. Ми вирішили зробити все по-великому: церемонія в центрі Києва, банкет на 100 гостей, жива музика. Батьки Дмитра — заможні люди, батько працював у бізнесі, мама — в освіті.
Вони допомагали з організацією. Мої батьки обіцяли прилетіти з Італії спеціально на свято. “Ми не пропустимо, доню, — казала мама по відеозв’язку. — Це наш день теж”.
Але чим ближче була дата, тим більше Дмитро змінювався. Він став більше говорити про роботу, про зв’язки, про те, як весілля може допомогти його кар’єрі. “Мій бос буде там, — казав він. — Треба справити враження”. Я не звертала уваги спочатку, думала, це стрес.
Одного вечора ми сиділи за вечерею вдома, в тій самій квартирі, яку подарували батьки. Дмитро виглядав напруженим.
— Анно, нам треба поговорити, — сказав він, відкладаючи виделку.
— Що сталося? — запитала я, відчуваючи тривогу.
— Ти знаєш, що мене підвищують. Це велика справа. На весілля прийдуть важливі люди: керівники, партнери компанії.
— І? — Я не розуміла, куди він хилить.
— Твої батьки. Вони чудові, але. Вони прості. З акцентом від заробітків,що вони робитимуть серед таких гостей? Може, краще, щоб вони не були на головній церемонії? Ми запросимо їх на сімейну вечерю потім.
Я відчула, ніби мене облили холодною водою. “Прості”? Мої батьки, які все життя працювали для нас?
— Ти жартуєш? — запитала я, намагаючись стриматися.
— Ні, я серйозно. Подумай: це наше майбутнє. Ми маємо виглядати солідно.
— Солідно? А мої батьки — не солідні? Вони купили цю квартиру, дали мені освіту, на весілля вже передали 10 000 євро! Вони мої герої!
— Я ціную їх, але. Гості чекатимуть певного рівня.
Ми сперечалися довго. Дмитро наводив аргументи про кар’єру, про те, як “зв’язки — це все”. Я намагалася пояснити, що родина важливіша.
— Якщо ти не можеш прийняти моїх батьків, то не можеш прийняти мене, — сказала я врешті.
— Не перебільшуй, — відповів він. — Це всього один день.
Але для мене це було не “всього один день”. Це було зрада. Тієї ночі я не спала, згадувала дитинство: як мама читала казки по телефону з Італії, як тато надсилав подарунки на день народження. Вони поступились своїм жеттям, всім для мене. А тепер хтось каже, що вони “не вписуються”?
Наступного дня я сказала Дмитру, що скасовую весілля. Він був щиро здивований.
— Ти серйозно? Через це? — запитав він.
— Так. Я не можу бути з людиною, яка ставить кар’єру вище родини. Він намагався переконати: “Давай обговоримо”, “Ти шкодуватимеш”. Але я була непохитна. Зняла каблучку, зібрала речі.
Коли я йшла, подзвонила мама.
— Доню, що трапилося? — запитала вона, відчувши мій голос.
— Мамо, весілля не буде. Дмитро. Він не хоче, щоб ви були там.
— Ой, дитинко. — Вона зітхнула. — Головне, щоб ти була щаслива.
Я поїхала до бабусі в містечко, де виросла. Там, серед знайомих вулиць, я намагалася оговтатися. Але незабаром подзвонила свекруха, Ольга Іванівна.
— Анно, я мушу з тобою поговорити! — сказала вона по телефону. — Я приїду.
Вона приїхала того ж дня, влетіла до хати, як вихор.
— Що ти наробила? — вигукнула вона. — Скасувала весілля? Дмитро правий, а ти не думаєш про майбутнє зовсім!
— Ольга Іванівно, добрий день, — сказала я спокійно. — Проходьте.
Ми сіли за стіл. Вона почала говорити:
— Ти повинна зрозуміти: прості батьки зовсім не пасують до такого свята. Гості — важливі люди, з бізнесу. Твої батьки заробітчани. Це не той рівень.
— Не той рівень? — Я стримувалася. — Мої батьки працювали роками, щоб дати мені все. Вони пасують до будь-якого свята, бо вони — моя родина.
— Але подумай про Дмитра! Його кар’єра, ваші перспективи. Ти егоїстка, якщо не розумієш.
— Ні, — відповіла я твердо. — Я ніколи не зраджу батьків. Якщо для нього важливіші гості, ніж родина, то це не мій чоловік.
Вона намагалася переконати: розповідала про “реальний світ”, про те, як “треба жити”. Але я стояла на своєму.
— Ольга Іванівно, я поважаю вас, але рішення прийняте.
Вона пішла, обурена. А я залишилася з почуттям полегшення. Я пішла до батьків — точніше, подзвонила їм, і вони запросили мене до Італії. “Приїжджай, доню, — сказав тато. — Ми завжди з тобою”.
Там, в Італії, серед вузьких вуичок і старих будинків, де батьки працювали, я зрозуміла: справжня цінність — в родині, а не в статусі. Ми гуляли, розмовляли годинами.
— Доню, ти зробила правильно, — казала мама. — Життя — не про шоу. Добре, що він показав обличчя до весілля.
Подруги і досі не розуміють, як я могла от так просто втратити такого перспективного кавалера. Кажуть, що я зробила помилку і повинна її виправити.
Але скажіть мені, у чому помилка?
Головна кратинка ілюстративна.
