— Ти справді думаєш, що я повірю в «термінове засідання» в суботу ввечері, Андрію? — Оксана стояла в дверях, схрестивши руки, і дивилася, як чоловік метушливо запихає в шкіряну сумку зарядку та чисту сорочку.
— Оксано, ну не починай, гаразд? — Андрій навіть не обернувся, продовжуючи копирсатися в шухляді. — У нас горить угода з партнерами з Китаю. Ти ж знаєш — різниця в часі, все таке. Якщо зараз не узгодимо поставки, фірма втратить величезні гроші. Ти хочеш, щоб ми залишилися без премії перед Новим роком?
— Китайці, значить? — Оксана сумно посміхнулася, але в голосі звучала не іронія, а глибока втома. — А чому для зустрічі з китайцями тобі обов’язково треба новий парфум, яким ти себе щойно облив мало не півпляшки? Вони що, через Zoom запах відчувають?
Андрій на мить завмер, плечі напружилися, але він швидко надів маску образи й повернувся до дружини.
— Це елементарна повага до партнерів, Оксано. Ми зустрічаємося в ресторані, в окремому кабінеті. Треба виглядати гідно.
— У ресторані… — повторила вона тихо, ніби пробуючи слово на смак. — А я думала, ти казав — нарада в офісі.
— Починаємо в офісі, потім їдемо на вечерю. Все, досить мене допитувати! — він різко клацнув замком сумки. — Я це роблю заради нас. Заради сім’ї. До речі, я замовив кур’єра, привезуть тобі дещо. Дрібниця, але приємно. Щоб ти не ображалася.
Оксана здивовано підняла брову. Подарунки без приводу Андрій не робив уже років п’ять. Зазвичай усе обмежувалося черговим букетом на Восьме березня та сертифікатом у крамницю косметики на день народження.
— Що саме замовив?
— Сюрприз, — буркнув він, перевіряючи повідомлення в телефоні. — Набір для ванни, твій улюблений гель чи щось таке. Розслабишся ввечері, поки я працюю. Все, я побіг.
Він швидко торкнувся губами її щоки — сухо, поспіхом — і вискочив у під’їзд.
Оксана залишилася стояти в коридорі, слухаючи, як віддаляються його кроки сходами. Вона все розуміла. Жіноча інтуїція — страшна річ, вона не помиляється, навіть коли ти благаєш її помилятися. «Китайці», «нарада», новий парфум і бігаючі очі.
Картинка складалася занадто просто. Але сил на гучну розмову вже не було.
Вона пішла на кухню, налила собі охололу каву й сіла біля вікна. Внизу, біля під’їзду, промайнула постать Андрія. Він не пішов до своєї машини. Сів у таксі «Комфорт». Оксана гірко посміхнулася. На своїй машині до «китайців» не їздять? Чи просто не хоче, щоб хтось побачив авто біля чужого будинку?
Через дві години задзвенів домофон.
— Доставка! — гукнув молодий голос з-за дверей.
Оксана відчинила. На порозі стояв задиханий кур’єр у яскравій куртці з величезним рюкзаком.
— Квартира сорок вісім? Андрій Миколайович замовляв?
— Так, це мій чоловік.
— Ось, тримайте. У замовленні було два пакети, але в додатку щось глюкнуло, адреси переплуталися. Я орієнтувався по прізвищу. Вам же подарункова упаковка?
Хлопець простягнув щільний пакет із дорогого крафтового паперу із золотим тисненням. Оксана здивувалася. Для «гелю для душу» упаковка виглядала занадто вишукано.
— Ем… мабуть. Він сказав — сюрприз.
— Ну, приємного вечора! — кур’єр уже мчав униз, перестрибуючи через сходинки.
Оксана зачинила двері й пройшла до вітальні. Пакет приємно відтягував руку. Дивно. Андрій ніколи не витрачався на гарну упаковку — зазвичай приносив усе в звичайних пакетах із супермаркету. Може, вона справді даремно на нього думає? Може, він таки вирішив зробити приємне, відчуваючи провину за постійну роботу?
Вона сіла на диван і обережно розв’язала шовкову стрічку. Усередині лежала не піна для ванни. І не набір косметики.
Там лежала оксамитова коробочка глибокого синього кольору.
Серце Оксани пропустило удар. Невже? Каблучка? Сережки? На п’ятнадцяту річницю, яку він забув місяць тому?
Тремтячими пальцями вона відкрила кришку.
На білій шовковій подушечці сяяло кольє. Це не була біжутерія. Оксана, хоч і не була фахівчинею, одразу зрозуміла: біле золото, дрібні діаманти, а в центрі — великий сапфір у формі краплі. Річ коштувала чималі гроші. Значно більше, ніж Андрій зазвичай міг собі дозволити.
— Боже мій… — видихнула вона.
Під коробочкою білів краєчок листівки. Оксана витягла її. Маленька картка з щільного картону. Знайомим розмашистим почерком Андрія було написано:
«Моїй єдиній Рибці. Нехай цей камінь нагадує про колір твоїх очей, коли ти дивишся на мене. Чекаю вечора. Твій А.»
Оксана прочитала тричі.
«Рибці».
Не Оксані. Не дружині. Не «Оксаночко», як він називав її, коли щось було потрібно.
«Рибці».
Оксана мала карі очі. Звичайні темно-карі. Сапфір ніяк не міг нагадувати їхній колір.
Світ навколо похитнувся. Звуки вулиці зникли, залишився лише гул у вухах. Отже, не здалося. Отже, не параноя.
Андрій купив кольє. Дороге, розкішне. Для коханки. А їй, дружині, з якою прожив п’ятнадцять років, яка прала його сорочки й економила на всьому, щоб оплатити заняття синові з англійської, він замовив «гель для душу».
І цей дурень-кур’єр переплутав пакети.
Оксана уявила, що зараз відбувається на іншому кінці міста. Якась «Рибка» — напевно молода, з блакитними очима — отримує пакет із гелем за копійки.
Сміх вирвався сам собою. Спочатку тихий, схожий на схлип, потім голосніший. Оксана сміялася, тримаючи в руці кольє за сотні тисяч гривень, і сльози котилися по щоках.
— Гель для душу… — простогнала вона крізь сміх. — «Лісова ягода», так, Андрію? Щоб я відмокла й не ставила питань?
Вона різко замовкла. Підійшла до дзеркала. Приклала кольє до шиї. Сапфір холодно й насмішкувато сяяв. Воно їй пасувало. Дуже пасувало.
У цей момент телефон задзвенів. СМС від мами: «Оксаночко, привіт. Лікар сказав, що путівка в санаторій дуже подорожчала. Мабуть, цього року не вийде поїхати, пенсії не вистачить. Нічого, на дачі подихаю».
Оксана подивилася на екран, потім на кольє. Усередині щось клацнуло. Жалість до себе, яка спочатку накрила хвилею, раптом зникла, поступившись місцем холодній, чіткій рішучості.
Вона згадала, як Андрій минулого тижня казав, що в них немає грошей на нові зимові чоботи для неї. Як вимагав звіт за кожну гривню, витрачену в магазині. «Треба економити, Оксано, важкі часи».
Важкі часи, так? Сапфіри для Рибки?
Оксана витерла сльози. Обережно поклала кольє назад у коробочку. Потім узяла телефон і набрала номер шкільної подруги, яка працювала оцінювачем у великому ломбарді.
— Таню, привіт. Ти сьогодні працюєш?
— Привіт, Оксано. Так, до восьмої. Щось сталося? Голос у тебе дивний.
— Таню, мені терміново треба оцінити й здати одну річ. Дуже дорогу. З бірками, з чеком — він точно всередині коробки, під підкладкою, Андрій завжди так ховає.
— Андрій? Ти його подарунок продаєш? Оксано, у вас усе гаразд?
— У нас усе просто чудово, Таню. Краще не буває. Буду в тебе за півгодини. Готуй готівку.
Андрій повернувся додому ближче до півночі. Виглядав так, ніби його цілий день возили в багажнику. Краватка перекручена, на сорочці бракувало ґудзика, волосся скуйовджене. У руках тримав той самий пакет із дешевим гелем, який призначався Оксані.
У квартирі було тихо. Світло горіло лише у вітальні.
Оксана сиділа в кріслі, читаючи книгу. На ній був її найкращий домашній халат, волосся акуратно укладене, на губах — спокійна усмішка.
Андрій зупинився в передпокої, важко дихаючи. У голові крутилися події вечора, як страшний фільм.
Приїзд до Вероніки (тої самої «Рибки»). Передчуття приємного вечора. Урочисте вручення пакета. Її радісний вигук… який за секунду змінився на гнів, коли вона дістала з пакета звичайний гель «Фа» з запахом кропиви.
— Ти що, знущаєшся?! — кричала Вероніка, кидаючи в нього флаконом. — Ти обіцяв прикрасу! Казав, що це буде особливий вечір! А приніс мило з переходу?! Іди до своєї дружини, скнара!
Він намагався пояснити. Телефонував у службу доставки — марно. Зрозумів, що пакети переплутали. І тоді його накрив справжній жах.
Якщо гель у Вероніки, то кольє… у Оксани.
І записка. Боже, записка!
Він їхав додому, репетируючи виправдання. Сказати, що це жарт? Що це для колеги? Ні, безглуздя. Сказати, що купив дружині, а записка… що придумати про «Рибку»? Він ніколи так її не називав.
Він увійшов до кімнати, готовий до гучної розмови.
— Ок-Оксано? — голос зрадницьки тремтів.
Оксана підняла очі від книги. Погляд її був ясним і спокійним.
— О, ти повернувся? Як справи з китайцями? Усе вдалося?
Андрій ковтнув. Чому вона не кричить? Може, не відкрила пакет?
— Так… важко. Дуже важко. Оксано, послухай… кур’єр приїжджав…
— Приїжджав! — Оксана засяяла й відклала книгу. Підвелася й підійшла до чоловіка. — Андрію, любий, я просто не знаю, що сказати.
Андрій напружився, втягнувши голову в плечі.
— Я… я хотіла сюрприз, — продовжувала вона, ніжно торкаючись лацкану його піджака. — Але такий! Ти перевершив себе.
— Тобі… сподобалося? — обережно запитав він, відчуваючи, як холодний піт стікає спиною.
— Сподобалося? Андрію, це чудово! Я відкрила коробку й просто завмерла. Сапфір! Мій улюблений камінь. Ти ж пам’ятаєш, як я мріяла про щось подібне?
У Андрія підкосилися ноги. Вона думає, що це їй. Вона знайшла кольє. А записка? Вона не бачила записку? Чи вирішила, що «Рибка» — це вона?
— Ну… так, звісно, — він спробував усміхнутися, але вийшла гримаса. — Я хотів зробити тобі приємне. Ти ж у мене заслужила. Усе для тебе, кохана.
Він гарячково думав. Гаразд, хай з ним, з Веронікою. Кольє шкода, звичайно, величезні гроші, але шлюб врятовано. Оксана задоволена. Гучної сцени не буде. Він викрутився.
— А де воно? — запитав він, оглядаючи її шию. — Чому не приміряла?
— О, я приміряла, — кивнула Оксана. — Сидить ідеально. Ніби створене для мене. Але потім я подумала…
Вона відійшла до столу й узяла конверт.
— Розумієш, Андрію, ми ж із тобою завжди казали, що сім’я — найголовніше. Що треба підтримувати одне одного й наших близьких.
— Ну так… — він не розумів, куди вона хилить.
— Так от. Ти ж знаєш, у мами проблеми з легенями. Їй терміново потрібен був хороший санаторій. А в нас усе ніяк не вистачало грошей. То твоя машина, то кредити, то «важкі часи». І коли я побачила цей подарунок… я зрозуміла, як сильно ти нас любиш. Ти ж не образишся?
Андрій відчув, як підлога йде з-під ніг.
— Що… що ти зробила?
— Я його продала, — легко й радісно повідомила Оксана. — Танюсі в ломбард. Звичайно, взяли з дисконтом, але грошей вистачило і на путівку мамі в Трускавець — у люкс, на повний курс! — і на погашення твого кредиту за той телефон, і ще залишилося нам на життя.
— Ти… продала… кольє? — прошепотів Андрій. В очах потемніло. — Ти продала подарунок?!
— Ну не сердися! — Оксана чмокнула його в щоку, яка вже побіліла. — Я подумала: навіщо мені ця річ, якщо мамі погано? Ти ж сам учив мене бути розумною. Це був твій найкращий вчинок за всі роки, Андрію. Ти пожертвував своєю заначкою заради здоров’я моєї мами. Я тобою пишаюся!
Андрій сповз по стіні на пуф. Він не міг вимовити ні слова. Якщо зараз скаже, що це було для коханки — він пропав. Якщо промовчить — він дурень, який втратив величезні гроші, щоб відправити тещу на курорт.
— До речі, — Оксана раптом змінилася в обличчі. Усмішка зникла, погляд став твердим. — А що це в тебе в пакеті?
Андрій машинально притиснув до себе пакет із гелем.
— Це… це…
— Це той самий гель «Лісова ягода», який мав приїхати мені? — Оксана ступила ближче. Від неї повіяло холодом. — А записка «Для єдиної Рибки» була в коробці з кольє.
Андрій завмер. Вона знала. Вона все знала з самого початку.
— Оксано, я все поясню… це жарт, це рольові ігри…
— Досить, — тихо, але дуже чітко сказала вона. — Ігри закінчилися, Андрію.
Вона підійшла до вхідних дверей і відчинила їх навстіж.
— Я зібрала твої речі. Валізи стоять на сходовій клітці. Зараз ти береш свій гель, йдеш до своєї Рибки — якщо вона тебе ще пустить із таким «розкішним» подарунком — і більше тут не з’являєшся.
— Оксано, ти не можеш! Це моя квартира!
— Твоя? — вона сумно посміхнулася. — Ти забув, що ми переписали її на сина, коли ти ховався від податкової три роки тому? Я — опікун. Тож формально ти тут — ніхто. А тепер — до побачення.
— Але… гроші… кольє… — бурмотів він, відступаючи в коридор.
— Грошей немає, — відрізала Оксана. — Мама вилітає завтра вранці. Квитки невозвратні. Вважай це компенсацією за п’ятнадцять років мого терпіння.
Вона виштовхнула його за поріг. Андрій спіткнувся об власні валізи, виставлені біля ліфта.
— І так, Андрію, — сказала вона наостанок, тримаючись за ручку дверей. — Рибка з тебе так собі. Ти радше… карась. Дрібний і костлявий.
Двері грюкнули з остаточним клацанням.
Андрій залишився стояти на холодній сходовій клітці. В одній руці — сумка з «китайського контракту», в іншій — пакет із гелем за копійки. А десь у ломбарді лежало його майбутнє, яке перетворилося на путівку для тещі.
З-за дверей долинула музика. Оксана увімкнула щось веселе й гучне. Здається, вона нарешті збиралася прийняти ванну. З піною. Сама. Без нього.
Андрій штовхнув валізу, скривився від болю в пальці й натиснув кнопку ліфта. Вечір справді перестав бути томним.
Головна картинка ілюстративна.
