– То треба було там і лишитися! Ти чого сюди приперся? Мені нерви їсти?
– Я цю хату будував, я тут буду і віку доживати…
Такими словами зустріла Лариса свого благовірного чоловіка, якого успішно не бачила років тридцять, а воліла б і не бачити й далі.
Михайло був ревнивим, але й сам теж їй нерви лоскотав. Все починалося майже невинно, якісь плітки, але вона вже зрозуміла, що чоловік має на боці іншу родину.
Якщо чоловіка рік немає вдома, то надіятися, що він тобі буде вірним – це бути надто наївною. Лариса була згодна на якусь інтрижку чи щось подібне, але ж не серйозні стосунки з іншою жінкою.
Коли Михайло приїжджав, то й не крився від неї, що жінки на сході країни мало не чубляться за нього:
– То для тебе я такий ніякий, а там за мене готові змагатися та на руках носити! Та готують і припрошують, і лагідно усміхаються, а не гаркають вічно! Я тобі купу грошей привіз, а ти й далі незадоволена! А там я король!
– Ах ти ж, королю, – шипіла Лариса, – Ми доньку заміж маєм видавати, а мені лице перед майбутніми сватами лупиться! Що вони про неї будуть думати? Чи за твої походеньки їй не прийдеться відповідати! Чи ти думаєш мене дуже цікавить яку Маруську ти там тягаєш?
– Як так, то хай буде.
Хлопці з бригади приїхали додому, а Михайла нема.
Тоді Лариса взяла всю свою гордість і засунула подалі та поїхала по чоловіка, добре, що хлопці адресу дали та напоумили, де шукати. Приїхала та пішла просити аби вернувся. Пам’ятає, що ще й перепрошувала за свої слова:
– Михайле, подумай ще про когось, крім себе. Донька заміж виходить, а тато її де? Не благословить? Хіба ти свою дитину не любиш?
Але Михайлові було не до того, він не чув найголовнішого, що жінка перепрошує від свого серця.
– Ти перепрошуєш, але не для себе, а я хочу аби ти задумалася над своїми вчинками і мене перепросила!
Лариса почала згадувати, все життя промайнуло перед очима, і ні в одному випадку вона не бачила, де схибила. Любила його і дбала про їхню родину, душі не чула в дитині. Гріх би мали ті, хто сказав би, що у неї в хаті не прибрано чи не наварено.
То, коли ж усе отак пішло під хвіст псові? Не розуміла.
– Я перед тобою гріху не чую, але якщо ти не прийдеш до дитини на шлюб, то бог зробить, що не знайдеш до дому дороги!
Поїхала і не одна сльоза скотилася в дорозі.
Донька брала шлюб без батькового благословення, як і без дідуся хрестили онука, одного і другого. Забув Михайло дорогу до свого дому на роки.
Лариса офіційно не розлучалася, та й не мала на меті знайти ще якогось чоловіка, їй вистачило і одного. Працювала та бавила онуків, вела господарку і ходила до церкви.
Однієї неділі йшла додому з церкви і побачила перед собою чоловіка, що дуже сильно налягав на ноги, здавалося, якби не дві палиці, то чоловік би й кроку не ступив.
«До кого ж цей йде», – подумала та стала в умі перебирати сусідів та людей по вулиці. Аж бачить – завертає на її подвір’я.
«Видно, грошей проситиме, дам 20 гривень і хай йде собі», – думала в голові.
Вже й рота розкрила казати, що вона ґаздиня і нема чого в двері так лускати, як той чоловік обернувся – Михайло.
– Прикривав, – видихнула, – А ти що тут робиш?
Михайло тільки бурчав, що тут його хата і він тут буде жити. Лариса тільки руками сплеснула, що її слова та й справдилися, але не до кінця – таки знайшов дорогу до дому.
І що тепер має з ним робити
Фото Ярослава Романюка.
