fbpx

– Ларисо Іванівно, щось сьогодні плов якийсь не дуже, рис злипся і солі мало! Коли у вас пенсія, у нас з Іриною гроші закінчуються

– Мамо, привіт ти як? Ірина перед роботою часто забігала до мами.

– Та добре все!

– Ми тут зі Славком подумали, можливо, ти свою квартиру продаси і переїдеш до нас. Ми маємо трикімнатну велику квартиру, ми там віддамо тобі одну кімнату. За Маринкою приглядатимеш, вона якраз у перший клас піде.

– Ну нуу, нащо я Вам Іринко. Молодь має жити окремо.

– Тобі нудно одній, і ти б нам допомагала, та й з продажу твоєї квартири ми погасили б позику.

– Не знаю Іринко.

– Ну добре, мамусю, я побігла на роботу. І Іринка, чмокнувши матір у щічку, вибігла з квартири.

Лариса Іванівна задумалася, вже не вперше, її донька Ірина заводить розмову про продаж квартири. Може, й справді погодитись і з Маринкою б займалася, з цією непосидою.

Лариса Іванівна в минулому вчителька алгебри та геометрії, іноді займалася з онукою, але особливої тяги до математики у ній не бачила.

Увечері Ірина прийшла до мами вже всією родиною. Вони сіли до столу і знову завели розмову про продаж квартири.

– Мамо, ну що ти надумала? Тобі ж нудно одній, а раптом з тобою щось трапиться, ти занедужаєш і не зможеш вчасно випити пігулку чи подзвонити в швидку, все-таки вік, а тут ти будеш під наглядом, і наша Маринка буде.

– Бабусю, ну давай переїжджай до нас, ми з тобою будемо завжди-завжди разом.

Це був уже контрольний аргумент. Ірина чудово знала, що Маринці бабуся ніколи відмовити не може.

– Ну добре. – Сказала вона, важко зітхнувши. Якось неспокійно було на душі.

Ірина з Ярославом перевезли Ларису Іванівну до себе, якось дуже швидко продали квартиру, викинули велику частину її речей. Вона з сумом поглядала на все це. Гроші від продажу пішли на те, що погасити доньчину заборгованість.

Спочатку все було добре, Лариса Іванівна займалася онукою, водила її до першого класу та вчила з нею уроки. Потім донька попросила ще й готувати їжу для них із чоловіком, бо вона втомлюється, а мама ж сидить удома, потім пішло прибирання, прання, прасування. Всю домашню роботу поступово переклали на неї.

– Ларисо Іванівно, щось сьогодні плов якийсь не дуже, рис злипся і солі мало! Коли у вас пенсія, у нас з Іриною гроші закінчуються, ми таки вас годуємо, напуваємо, за комунальні послуги ви не платите зовсім.

Зять дедалі більше до неї чіплявся, а її донька мовчала, навіть перестала її матусею називати як раніше. От знала ж, що не можна було погоджуватися на продаж квартири, і все одно не витримала, дала себе умовити.

Лариса Іванівна пішла до своєї кімнати, зачинилася, їй було дуже прикро, так прикро, що вона навіть розплакалася. І щодня з новою силою лунало невдоволення. Вона вже навіть намагалася зовсім вечорами не виходити зі своєї кімнати або йшла на вулицю і блукала до ночі.

Не потрібна вона донці, потрібна хатня робітниця безкоштовна і гроші. Куди ж тепер податися, квартиру продано. Лариса Іванівна згадала про невеликий будиночок на околиці міста, раніше, коли вона була молодша, то використовувала його як дачу, потім будинок закинули.

Вона дочекалася отримання пенсії, зібрала невелику сумку з речами та поїхала туди.

Дім був занедбаний, але було видно, що хтось у ньому живе. Лариса Іванівна обережно зайшла до будинку, двері були відчиненими, у дверях було вставлено новий замок.

– Агов, тут хтось є? Покликала вона з побоюванням.

Вийшов молодий чоловік років тридцяти, трохи зарослий, у старому поношеному одязі.

– Що ви тут робите, бабусю?

– Це ви тут що робите? Це мій будинок.

– Ваш? Він довго пустував, виглядав зовсім занедбаним, мені не було де жити, і я вирішив тут зупинитися не на довго. Будь ласка, тільки не викликайте поліцію, я не зробив нічого поганого.

Лариса Іванівна зайшла в дім, у ньому було несподівано чисто та пахло їжею.

– А мені теж на старості років нема де жити, от я й згадала про цей будинок.

– Мене звати Олександр. Проходьте, сідайте за стіл, я вас погодую. Тут дві кімнати та невелика кухня, можна я в одній кімнатці поживу. А за це підлатаю вам дах, він протікає, поправлю паркан, та й їсти можу варити, грошей у мене нема, що платити вам за житло.

– Та залишайтесь.

Лариса Іванівна, подумала, що справді їй з таким занедбаним і старим будинком не впоратись і чоловічі руки їй не зашкодять, а вигнати людину на вулицю вона не може. Сама ж там опинилася.

Донька зателефонувала матері лише за кілька днів, запитала, де вона і навіть не кликала назад, здавалося, зраділа, що мама сама пішла.

Спочатку Лариса Іванівна насторожено ставилася до свого сусіда. Але той щодня щось робив по дому, був чемний, товариський. Олександр влаштувався на роботу і почав рідше бувати вдома і Ларисі Іванівні, навіть стало нудно без нього, вона почала чекати його з роботи. Коли він приходив, вони балакали і вечеряли разом.

– Ларисо Іванівно, мені почали нормально платити, і я можу з’їхати від вас.

– Сашо, тобі тут погано жити.

– Ні дуже добре, ви для мене, як мама, – сказав Сашко і посміхнувся. – Просто я не хотів довго користуватись вашою добротою.

– Давай так, мені потрібна допомога по дому, чоловіча рука, а тобі дах над головою. Будинок старий і одна я тут не впораюся, та й страшнувато одній. Якщо річ лиш у тому, щоб не користуватися добротою, то залишайся. Я буду лише рада.

Так вони й жили разом, трохи ремонтували дім, бо Сашко мав золоті руки, він умів буквально все, трохи господарювали на городчику. Так тривало до кінця весни.

Якось до Лариси Іванівни “завітала” донька.

– Я тут думаю їй погано живеться, а вона якогось “сусіда” завела. Та й з будинком що сталося? Вже на халабуду не схожий? Може й нам тут вихідні пожити на свіжому повітрі.

– Ти, Ірино, давай їдь до сім’ї і забудь сюди дорогу. Нічого тобі тут робити, і не треба до мене ходити, у мене тепер нова сім’я.

– Мамо, яка сім’я, що ти городиш? Ти ж сама від нас пішла.

– Звичайно, від вас не тільки захочеш піти, втечеш.

You cannot copy content of this page