Степан стояв у вузькому коридорі, притулившись до одвірка, і мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Його теща, жінка енергійна й важка на руку, з господарським розмахом викладала свої речі на середню полицю їхньої спільної з дружиною шафи. Вона діяла впевнено, відсуваючи легкі сукні доньки в самий кут, ніби звільняючи місце для чогось значно важливішого.
Навряд чи вона приїхала просто на вихідні. Кожна її дія — те, як вона розгладжувала складки на своїх в’язаних кофтах, як розставляла капці — свідчило про те, що вона збирається жити тут довго, не питаючи нічиєї думки.
— Ласкаво просимо, мамо, — нарешті вимовив Степан.
Жінка лише скривилася, навіть не повернувши голови. Їй було неприємно чути це звертання від зятя. Вона взагалі вважала, що донька зробила велику помилку, пов’язавши життя з простим водієм. Теща приїхала сюди не розмовляти, а «рятувати» дитину від побутових злиднів, як вона це називала.
Степан зітхнув, пройшов на кухню. Дружина, яку звали Марта, сиділа за столом і зосереджено розглядала свої нігті.
— Кава закінчилася? — запитав він, заглядаючи в порожню бляшанку.
— Мабуть. Я не дивилася, — відрізала вона, не піднімаючи очей.
Чоловік налив собі простої води, випив кілька ковтків і почав збиратися. Залишатися вдома в такій атмосфері було нестерпно. Краще провести день за кермом, навіть якщо на вулиці очікується негода.
Надворі мрячив дрібний дощ. Рідкісні перехожі куталися у плащі, піднімаючи коміри, щоб врятуватися від вогкого вітру.
Степан водночас і любив, і не любив таку погоду. З одного боку, в дощ замовлень було вдвічі більше, люди не хотіли йти пішки до метро чи зупинок. З іншого боку, саме за такої сирості давалася взнаки його стара травма — права нога починала нити, заважаючи плавно натискати на педалі.
Він завів автомобіль, прогрів двигун і виїхав з двору. А ось і перше замовлення. Потрібно було забрати пасажирку біля міської лікарні. Швидко доїхавши за адресою, Степан зателефонував клієнтці й увімкнув радіо, щоб трохи відволіктися від думок про тещу.
Невдовзі з лікарняних дверей вийшла молода жінка. Вони їхали мовчки. Степан бачив у дзеркало, як вона дивиться у вікно порожнім поглядом. Раптом пролунав дзвінок. Жінка стрепенулася, довго шукала телефон у сумці.
— Слухаю, Оксано. Так, я вже виїхала. Так, я добре подумала. Ні, мені вже байдуже, що він там кричатиме. Я забрала документи. Все, бувай.
Степан нічого не зрозумів з цієї розмови, та й не хотів розуміти. У нього було правило: ніколи не лізти в особисте життя тих, хто сидить позаду. Це допомагало зберігати спокій.
— Зупиніть тут, будь ласка, біля магазину дитячого одягу, — попросила вона. — І якщо можна… Чи не могли б ви зачекати на мене пів години? Я заплачу за очікування.
— Добре, зачекаю, — відповів він.
Минуло сорок хвилин. Жінка вийшла з магазину з пакунками.
– Можемо заїхати ще в одне місце?
– Добре.
Жінка вийшла з пакетами і за якийсь час вийшла за руку з хлопчиком років п’яти. Малюк був одягнений у занадто велику для нього курточку.
— Не бійся, цей дядько хороший. Він зараз відвезе нас, — прошепотіла вона дитині, сідаючи в машину.
— Нам тепер на вокзал? — тихо запитав хлопчик. — Подивимося, сонечко. Поки що просто поїдемо.
— Це племінник мій… Сестри не стало влітку. Хлопчик слабенький був, по лікарнях затягали. От тільки сьогодні дозволили забрати. Степан промовчав. Він знав, як це — бути одному. Батька свого ніколи не бачив, матері не стало, коли він ледь закінчив школу. Все, що він мав зараз — будинок, машину і стабільний дохід — він вигризав сам, зміна за зміною.
Додому він повернувся пізно. Степан завжди намагався працювати до останнього клієнта, щоб Марта ні в чому не відчувала потреби. Проте їй завжди всього було замало.
— У сусідки манікюр щотижня новий, а я сама пиляю, — почала вона прямо з порога. — А в подруги чоловік на вихідні в Карпати возить. А ми що? Тільки твою машину й бачимо.
Марта часто казала, що могла б вийти заміж краще, якби захотіла. Хоча десь глибоко в душі вона знала, що Степан — це найкраще, що трапилося в її житті. Але мати, яка оселилася у вітальні, щодня підливала масла у вогонь, переконуючи доньку, що та «варта більшого».
Степан мовчки пройшов на кухню. Він був дуже голодний. На плиті стояла каструля, але вона була порожньою. У мийці знову височіла гора брудного посуду, залишеного ще з обіду. Чоловік важко зітхнув. Він стільки разів просив Марту просто тримати кухню в порядку, поки він на роботі. Але вона робила по-своєму, демонструючи характер. Він поставив чайник, нарізав хліба, дістав шматок ковбаси. Стало гірко.
Чому так? Його друзі розповідали про своїх дружин: у одного пироги щовечора, у іншого вдома затишок і завжди чекають. Тільки в нього — порожня кухня і докори. Він згадав, як познайомився з Мартою. Вона плакала, що її звільнили з роботи і хазяйка вигнала з кватири.
Він запропонував пожити у нього.
Тоді вона здавалася іншою — вдячною, ніжною. Як тільки вона офіційно стала господинею в його квартирі, все змінилося. Вона почала стежити за модою, відвідувати салони, а чоловіка сприймала як безкоштовний додаток до банківської картки.
Раптом на кухню зайшла теща. Її звали Людмила Романівна.
— Що, зятьку, нишком хліб жуєш? — запитала вона, сідаючи навпроти.
— Я просто вечеряю, — відповів Степан. — Ви теж хочете?
— А чим тут вечеряти? — вона обвела поглядом стіл. — Ти бачив, що в тебе в холодильнику? Одна ковбаса.
— Там є овочі, м’ясо в морозилці, фрукти на балконі. З цього можна приготувати нормальну вечерю, якби було бажання, — спокійно сказав чоловік.
— Знаєш що, моя донька тобі не кухарка! — вигукнула теща. — Вона не для того вчилася, щоб борщі тобі варити. Міг би замовити щось готове або зводити нас у ресторан. Права я була, коли казала їй за тебе не йти. Не пара ти їй.
Степан хотів нагадати, що донька ніде не працює і навіть навчання не закінчила, але промовчав. Не хотів сваритися на ніч. Завтра знову рано вставати.
Ранок почався зі скандалу. Степан прокинувся від того, що Людмила Романівна трясла його за плече.
— Вставай! Говорити будемо!
Він вийшов на кухню, розтираючи обличчя руками. Марта стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Теща вже встигла намазати товстий шар масла на хліб і пила чай.
— Слухай сюди, Степане, — почала Людмила Романівна. — Ми тут з Мартою порадилися. Вам треба розлучатися. Ви зовсім різні люди. Вона молода, приваблива, їй треба жити на повну, а не чекати тебе з роботи.
Степан оторопів.
— І що далі? — запитав він.
— А далі ми вирішили так: ти збираєш речі й ідеш звідси. Квартира велика, половина належить Марті, а за моральні збитки вона забере все. Ми вже й юристу дзвонили.
Чоловік дивився на них і не вірив своїм вухам. Його хотіли виставити з квартири, яку він купив ще до шлюбу, за гроші, що збирав роками, відмовляючи собі в усьому. Жінки продовжували шепотітися, вже плануючи, де поставлять новий диван. Степан мовчки пішов у спальню. Він дістав дві великі валізи, які належали Марті та її матері.
За десять хвилин усе було готово. Він почав виносити сумки в коридор і ставити їх біля вхідних дверей.
— О, швидко ти змирився, зятю! — зраділа теща, виходячи з кухні. — Правильно, не треба сцен.
— Я й не збирався робити сцени, — відповів Степан, відчиняючи двері під’їзду. — Ваші речі в сумках. Квартира моя, куплена до шлюбу. Прошу на вихід. Обидві.
Марта закричала:
— Ти не маєш права! Куди ми підемо?
— Туди, де вам будуть замовляти ресторани щовечора, — сказав Степан. — У вас є хвилина, щоб вийти, або я викликаю поліцію.
Він просто виставив їхні валізи на сходовий майданчик. Коли двері зачинилися, в хаті нарешті настала тиша. Така приємна й незвична. На душі було водночас і погано, і легко, ніби він скинув важкий мішок з плечей.
Степан не зміг сидіти вдома. Він знову виїхав на роботу. Дощ скінчився, але на вулиці стало ще холодніше.
Проїжджаючи повз ту саму зупинку біля лікарні, він знову побачив її. Жінка, яку він підвозив вдень, стояла під козирком. Поруч стояла велика стара валіза, а вона притискала до себе хлопчика, намагаючись зігріти його своїм тілом.
Він зупинився поруч і посигналив.
— Вас підвезти?
— Вибачте, у мене зовсім немає грошей тепер… — вона опустила голову.
— Я ж казав, у мене акція! Кожен десятий клієнт їде безкоштовно. Ви якраз підпадаєте. Сідайте швидше, дитина ж замерзла.
Жінка сіла в машину. Її звали Христина, а хлопчика — Денис.
— Що трапилося? Чому ви тут з валізою? — запитав Степан. Христина довго мовчала, а потім розплакалася.
— Мій хлопець… Ми жили в нього. Він сказав, що чужа дитина йому не потрібна. Або я віддаю Дениса в притулок, або ми йдемо геть. Гроші, що я відкладала, він забрав — сказав, що це за продукти, які я їла. Йти мені нікуди. Сестра жила в орендованій кімнаті, її вже здали іншим.
Степан подивився на малюка, який вчепився в руку тітки.
— Так, — сказав він, розвертаючи машину. — Зараз ми поїдемо в кафе, нагодуємо хлопця, а потім вирішимо.
— Мені незручно… — прошепотіла вона.
— Мені теж було багато чого незручно в цьому житті. Але їсти треба всім.
Після обіду Степан дізнався, що Христина працює вчителькою початкових класів. Вона була простою, спокійною і дуже наляканою.
— Слухайте, — сказав він. — У мене квартира велика. Три кімнати. Дві з них стоять порожні. Живіть поки що там. Грошей мені не треба. Тільки одна умова — щоб у хаті було чисто і хоч іноді пахло їжею. Вас влаштовує?
Христина подивилася на нього так, ніби він був інопланетянином.
— Ви серйозно? А ваша дружина?
— Вона сьогодні переїхала до мами. Назавжди.
З того дня життя в квартирі Степана змінилося до невпізнання. Христина виявилася неймовірно господарською. Вона не просто готувала вечерю, вона робила це з якоюсь любов’ю. Тепер, повертаючись з роботи, Степан відчував аромат свіжої випічки або м’яса з травами. На кухні більше не було брудного посуду.
Денис спочатку боявся Степана, але коли чоловік приніс йому конструктор і почав разом з ним збирати велику вежу, хлопчик відтанув. Тепер він щовечора чекав під дверима, щоб розповісти «дядькові», що нового він дізнався в садочку.
Вони часто сиділи ввечері на кухні, пили чай і просто розмовляли. Без криків про гроші, без порівнянь з сусідами, без претензій. Степан зрозумів, що тиша і спокій у домі коштують набагато дорожче за будь-які модні сукні.
Одного разу він зустрів Марту в торговому центрі. Вона виглядала не найкращим чином. Поруч стояла теща й щось голосно доводила продавчині. Побачивши Степана, Марта хотіла підійти, але він просто кивнув їй і пішов далі, міцно тримаючи за руку Христину, яка в цей момент вибирала Денису нову книжку.
Ніхто з перехожих не міг подумати, що ці троє — Степан, Христина та малий Денис — ще зовсім недавно були самотніми й нещасними. Що кожен з них пройшов через зраду і біль. Вони виглядали як справжня сім’я, хоча офіційно ними ще не були. Вони просто будували плани на завтра, мріяли про літо і дякували долі за той дощовий день, який звів їх разом біля міської лікарні. Степан більше не відчував болю в нозі — мабуть, тому, що на душі нарешті стало сонячно.
