— Марино, ти серйозно зараз це кажеш? — голос Олени тремтів від образи, але в очах блиснуло щось гостре, ніби вона давно чекала на цю розмову, щоб виплеснути все накопичене. — Ти приходиш сюди, в дім, де я виросла, де наша мама досі живе, і дорікаєш мені за те, що я тут з дитиною? Ти думаєш, мені легко після всього, що сталося?
Я стояла в коридорі старенької квартири, тримаючи в руках пакет з продуктами, які привезла для батьків, і відчувала, як усе всередині стискається від безсилля.
— Легко чи ні, Олено, але минув вже майже два роки. Два роки, як ти тут оселилася з Софійкою. Мама в свої роки бігає по магазинах, готує на всіх, прибирає, а ти… ти просто сидиш і чекаєш, поки хтось усе за тебе зробить. Я не можу більше дивитися, як наші батьки витрачають останні сили й заощадження на те, щоб тобі було зручно жити, не роблячи жодного кроку назустріч власному майбутньому.
Олена склала руки і відвела погляд у бік вікна, за яким сутеніло.
— А ти, звичайно, ідеальна. Працюєш, дітей виховуєш, нам усім допомагаєш. То чому тебе так дратує, що мама хоче побути з онукою? Вона сама каже, що це її радує.
— Бо це не просто «побути з онукою», — я понизила голос, щоб не почули батьки в іншій кімнаті. — Це повністю взяти на себе всю відповідальність за вас обох. І ти це прекрасно розумієш, просто тобі так зручно.
Вона різко повернулася до мене.
— Зручно? Ти хочеш сказати, що я спеціально все це влаштувала? Що я рада тому, як усе склалося? Марино, ти хоч раз спробувала поставити себе на моє місце?
— Я пробую щодня, Олено. І саме тому я тут стою і кажу тобі правду, яку ніхто інший не наважується озвучити.
Це сталося вчора ввечері, коли я спеціально приїхала до батьків після роботи, щоб нарешті поговорити начистоту. Я довго відкладала цю розмову, сподівалася, що Олена сама колись зрозуміє, що час рухатися далі.
Але ні — з кожним місяцем вона все глибше занурювалася в цю комфортну безвідповідальність, а я відчувала, як моя власна терплячість тане, наче сніг навесні.
Я — Марина, мені тридцять вісім років. Живу з чоловіком і двома дітьми в невеликій, але своїй квартирі на околиці Києва. Артемові десять, Дарії сім.
Ми з чоловіком обоє працюємо — він інженер на заводі, я бухгалтер у приватній фірмі. Життя не цукор, але ми справляємося: платимо кредит, відкладаємо на навчання дітей, раз на рік їздимо на море.
І завжди, скільки себе пам’ятаю, я намагалася підтримувати батьків. Бо знаю, як їм важко на одну пенсію.
Наші батьки — Галина Петрівна й Володимир Іванович — живуть у тій самій трикімнатній квартирі в старому спальному районі, де ми з Оленою виросли.
Стіни тонкі, вікна старі, ліфт часто не працює, але це їхній дім, і вони нікуди звідси не хочуть. Мама колись працювала вихователькою в дитсадку, тато — механіком на автобазі. Тепер обоє на пенсії, здоров’я не те, але тримаються.
Олена молодша за мене на п’ять років. Завжди була гарненькою, товариською, легко заводила знайомих. У школі її любили, в інституті теж.
Вийшла заміж відразу після університету за хлопця, якого знала ще зі студентських часів. Весілля було гучне, ми всі раділи. Вони купили квартиру в новобудові — точніше, квартиру купили його батьки, але оформили на нього.
Жили, здавалося, щасливо. А потім народилася Софійка.
Спочатку все було добре. Олена пішла в декрет, чоловік непогано заробляв менеджером у логістичній компанії. Ми бачилися на свята, ділилися новинами. Я пам’ятаю, як мама тримала маленьку Софійку на руках і казала: «Оце й є сенс усього».
А потім щось пішло не так. Олена почала скаржитися, що чоловік багато працює, мало буває вдома. Потім — що дратується через дрібниці. Потім — що вони постійно сперечаються.
Я намагалася підтримувати, радила поговорити щиро, піти до сімейного психолога. Але одного вечора вона подзвонила і сказала просто:
— Марино, ми розлучаємося.
Я приїхала до неї наступного дня. Вона сиділа на кухні, бліда, з червоними очима.
— Він сказав, що більше не може. Що ми різні. І що квартира його, тому… ми маємо виїхати.
— Як виїхати? Куди?
— Не знаю. До тата з мамою, мабуть.
Так і сталося. Через місяць після оформлення всіх паперів Олена з Софійкою й двома великими валізам переступила поріг батьківської квартири. Мама кинулася обіймати, тато мовчки взяв речі. Я допомогла перевезти решту коробок.
Спочатку я розуміла. Розлучення — це завжди біль. Маленька дитина. Треба час, щоб оговтатися. Я сама привозила продукти, купувала одяг для Софійки, давала мамі гроші на комунальні. Казала Олені:
— Не поспішай, відпочинь. Коли будеш готова — шукатимемо роботу.
Але місяці минали, а нічого не змінювалося.
Я пам’ятаю один вечір, десь через пів року після її переїзду. Приїхала в суботу, привезла фрукти, сіла з мамою на кухні.
— Як справи? — питаю.
Мама зітхнула.
— Та нормально, доню. Олена з Софійкою гуляють, я поки борщ зварила, прибрала…
— Мамо, а чому ти прибираєш у її кімнаті? Вона ж доросла.
— Та вона втомлена. Дитина цілу ніч не спала, зуби кутні ріжуться. Я ж допомогти хочу.
Я промовчала тоді. Але всередині щось кольнуло.
Потім такі розмови повторювалися дедалі частіше.
Одного разу я застала Олену за ноутбуком — дивилася серіали.
— Олено, може, спробуєш якусь підробіток знайти? Є ж сайти з фрілансом, можна тексти писати, або в соцмережах вести сторінки.
Вона знизала плечима.
— Та я не вмію. І Софійка ще маленька, я її одну не залишу.
— А в садок?
— Вона ще не готова. Плакатиме. І я теж не готова.
Я ковтнула образу й пішла.
Мама завжди ставала на її бік.
— Марино, ти не розумієш. Їй важко. Чоловік її зрадив, кинув. Вона ж сама тепер.
— Мамо, ніхто не сперечається, що важко. Але жити так постійно не можна. Ви з татом не вічні.
Мама відводила очі.
— Ми поки можемо допомогти — допоможемо. Це ж наша донька.
А тато мовчав. Він взагалі мало говорить, але я бачила, як він тихо кладе Олені гроші в гаманець, купує Софійці іграшки.
Я продовжувала допомагати. Привозила продукти, платила за ліки, коли тато захворів. Але помітила, що моїх грошей уже не вистачає на все.
Батьки почали казати: «Нічого, доню, ми самі». А потім я дізналася, що вони віддали майже всі заощадження на новий одяг Олені й Софійці.
Одного разу я не витримала. Приїхала й прямо спитала в мами:
— Мамо, скільки ви вже витратили на них за цей рік?
Вона зніяковіла.
— Та небагато… Просто обновки, іграшки…
— Мамо, це ваші заощадження! На ліки, на життя!
— Але ж Софійка росте. І Олена… їй треба якось підняти настрій.
Я пішла до Олени.
— Слухай, я розумію, що тобі важко. Але ти бачиш, що відбувається? Батьки віддають тобі все, що мають. А ти навіть не намагаєшся знайти хоч якусь роботу.
Вона подивилася на мене холодно.
— А ти що, ревнуєш? Раніше ти була єдиною, хто допомагає, а тепер я тут — і тобі не подобається?
— Справа не в ревнощах! Справа в тому, що ти використовуєш їхню любов.
— Я нічого не прошу! Це вони самі хочуть!
Після тієї розмови Олена перестала відповідати на мої дзвінки.
Я відчувала себе чужою в власній сім’ї.
Минув ще рік. Софійпідросла. Вона мила, розумна дівчинка. Я її дуже люблю, завжди привозжу подарунки, воджу в зоопарк. Але щоразу, коли бачу, як мама в свої сімдесят два бігає по квартирі, готує, пере, а Олена сидить із телефоном — усе всередині перевертається.
Я пробувала говорити з татом наодинці.
— Тату, ви ж розумієте, що так не можна вічно?
Він зітхнув.
— Розумію, Марино. Але твоя мама… вона без Олени не може. Каже, що це її розрада.
— А ви самі? Ви ж теж втомлюєтеся.
— Нічого, поки сили є.
Я розуміла, що м’якими розмовами нічого не змінити.
Тому вчора я приїхала спеціально ввечері, коли всі були вдома.
Спочатку посиділи за столом, поїли. Софійка показувала мені малюнки. Мама посміхалася. Олена уникала мого погляду.
А потім, коли Софійку вклали спати, я сказала:
— Треба поговорити. Серйозно.
І почалася та сама розмова в коридорі.
Після моїх слів Олена пішла до своєї кімнати й зачинила двері. Мама вийшла на шум.
— Що сталося, дівчата?
Я повернулася до неї.
— Мамо, я більше не можу так. Я люблю вас усіх. Але я не можу дивитися, як ви віддаєте останнє, щоб Олені було комфортно нічого не робити. Я теж сама зараз виховую двох дітей, працюю, допомагаю вам, ще й волонтерити встигаю. А вона… вона просто чекає, поки ви все за неї зробите.
Мама заплакала.
— Марино, не треба так. Вона ж наша донька.
— І я ваша донька, мамо. І мені боляче бачити, як ви себе не бережете.
Тато стояв у дверях і мовчав. Я поцілувала маму, обійняла тата й пішла. У машині я довго сиділа й плакала.
Бо люблю їх усіх. І Олену теж люблю. Але не можу зрозуміти, чому вона дозволяє собі таке ставлення до батьків. Чому не хоче взяти відповідальність за своє життя й життя доньки.
– Ти нічого не зміниш, не примусиш вигнати свою дитину із дому, – каже мені чоловік у ті рідкісні моменти коли ми можемо таки поговорити, – Теща і тесть прекрасні люди. Можеш – допомагай, твоя совість буде чиста. А далі хай самі вирішують.
він у мене такий – відповідалтний і добрий. А от мені пече: чого батьки повинні годувати здорову жінку яка влаштувалась на всьому готовому ще й з дитиною?
От як мені захистити батьків?
Головна картинка ілюстративна.
