— Слухай, я ніяк не можу зрозуміти, чому ти постійно скаржилася, що так виснажена? Що ти там робиш цілими днями? Усе ж досить легко. Ти просто вносила зайвий негатив у дім.

Мої щоки, які ще не відійшли від лікарняної блідості, миттєво спалахнули. Я щойно повернулася додому, після майже двох тижнів нагляду лікарів. Я була виснажена, але повна рішучості повернутися до свого звичного ритму, коли чоловік виголосив цю фразу.

Я опустила важку дорожню сумку на підлогу, і гучний звук відлунив у вітальні.

— Легко? — Я ледь стримала сльози, які одразу ж підступили до горла. — Ти це серйозно, Тарасе? Ти справді вважаєш, що я просто «скиглила»?

Тарас, мій чоловік, сидів на дивані, витягнувши ноги. Він виглядав, звісно, втомленим, із темними колами під очима, але все ще самовдоволеним, як герой.

— Ну, а як інакше? Діти — це, звісно, клопіт, але щоб так постійно. Я думав, ти перебільшуєш. Бачиш, я впорався. А ти, виходить, просто не вмієш організувати свій час. Треба було брати себе в руки.

Мене охопила хвиля глибокої, пекучої образи. Усі мої зусилля, уся моя щоденна праця були зведені до його легкодумного висновку. Я, виходить, була не невтомною матір’ю, а просто ниттям і невдячною дружиною.

У ту мить я зрозуміла: усе, що я чула від родичів, було лише підтвердженням його самозакоханої теорії. Мій від’їзд на вимушений “відпочинок” до медичного закладу мав би стати для нього уроком, але став лише тріумфом його его.

Ми виховуємо трьох дітей: двох доньок — восьмирічну Марту і чотирирічну Юстину, та сина, шестирічного Ореста. Наш дім, за який я, по суті, заплатила сама ще до нашого шлюбу, завжди був наповнений шумом, сміхом і постійним рухом.

Мій чоловік, Тарас, працює в галузі управління будівництвом, і його робота передбачає довгі, виснажливі відрядження. Іноді його не буває вдома по два-три місяці.

Це вигідно фінансово. Тарас отримує значні кошти, але і витрачає їх він не менш охоче. Він любить дорогі марки, частенько купує собі щось значне. Окрім того, він завжди робить широкі жести своїй мамі, регулярно переказуючи їй добрі суми. Я вважала його недбалим до фінансів, транжирою.

На мою частку, для сімейних потреб, він віддавав лише скромну частину свого заробітку. Але мені вистачало. Я працюю вдома вебдизайнером і копірайтером. Я не заробляю надзвичайні суми, але маю свою копійку, яка дає мені хоча б мінімальне відчуття фінансової незалежності.

Поки Тарас був у відрядженнях, усе трималося на мені. Я працювала, готувала на всю сім’ю, прибирала, прала. Я робила з дітьми уроки, допомагала їм із творчими завданнями для школи та садочка. Я самотужки тягла весь цей побутовий віз.

Я не могла розраховувати на наших матерів. Обидві бабусі були зайняті своїми справами. Моя мама щойно вийшла на пенсію і займалася дачею, а Тарасова мама активно подорожувала. Вони не няньчили онуків і не допомагали по дому.

Я часто відчувала, як сили мене полишають. Я раз-по-раз говорила Тарасу про свою втому, про необхідність його допомоги.

— Тарасе, я не встигаю. Мені потрібно, щоб ти хоча б у вихідні взяв на себе дітей, — просила я.

— Я тільки-но повернувся з відрядження! Ти що, не бачиш, який я виснажений? Я мусив працювати по дванадцять годин на день, — відповідав він. — Ти ж сидиш удома. Ти — мати! Твій обов’язок — терпляче зносити всі ці негаразди. Я ж забезпечую родину.

Його аргумент завжди був один: він заробляє, а я — «просто» вдома. Я, як справжня мати, як мені здавалося, мусила мужньо зносити всі ці тяготи. Я покірно поверталася до своїх обов’язків, але почуття несправедливості росло.

Моє тіло не витримало цього постійного навантаження. Одного ранку я прокинулася з таким нездужанням, що навіть не змогла підвестися з ліжка. Лікарі діагностували проблеми зі здоров’ям, які вимагали негайної госпіталізації та повного спокою.

Тарас на той час саме повернувся із тривалого відрядження і не міг одразу поїхати назад. Йому довелося залишитися з дітьми.

Перший тиждень у лікарні був для мене справжнім відновленням. Я висипалася, їла за розкладом і думала, що ось тепер Тарас зрозуміє, що таке щоденна рутина з трьома дітьми і роботою.

Але реальність виявилася іншою. Усі мої родичі, які приходили мене провідати, щоразу починали свій візит із похвал на адресу мого чоловіка.

— Тарас такий молодець! Він усе бере на себе, — казала моя мама, стискаючи мою руку. — Я бачила, як він бігав до лікарів, щоб отримати довідки для Марти в школу. Справжній чоловік!

— Тобі так пощастило з ним! — додавала Тарасова мама. Всім би таких чоловіків!

Хіба ж я цим раніше не займалася? Хіба я не записувала Марту до логопеда і не бігала з Юстиною на планові огляди? Це завжди було моїм обов’язком, але ніхто ніколи не називав мене “молодчиною” чи “героєм”.

Я намагалася пояснити свою точку зору:

— Але ж я цим займалася щодня! І при цьому ще працювала і готувала!

— Ну, він же чоловік! — відмахувалася моя мама.

— Іра, ти така невдячна. Ти повинна цінувати його! — наполягала Тарасова мама.

Я відчула, що потрапила у пастку.

Виявилося, що щойно діти залишилися на Тараса, обидві бабусі, які раніше були зайняті “своїми справами”, кинулися йому на допомогу. Вони почали буквально змагатися між собою, хто надасть більшу підтримку своєму сину чи зятю.

— Мама приходить і наводить лад у сантехніці, — розповіла мені сестра по телефону. — Вона миє ванну та кухню до блиску. А його готує щодня! —  Вона готує супи, запікає м’ясо. А ще вона водить дітей у садочок, бо їй по дорозі!

Дідусі ж по черзі виходили з Мартою, Орестом та Юстиною на прогулянки, аби Тарас міг спокійно відпочити.

Усі родичі, які раніше кричали мені, що обов’язок займатися дітьми лежить лише на матері, тепер неслися до Тараса на крилах, аби допомогти йому.

Я була обурена. У чому ж тоді полягали його “батьківські обов’язки”, якщо йому допомагали з усіх боків? Його робота з дітьми полягала лише в тому, щоб перебувати з ними в одній квартирі, поки всі інші забезпечували його побут та дозвілля?

Але Тарас, опинившись удома з дітьми, але з цілою армією родичів-помічників, вирішив, що мої скарги були безпідставними. Він вирішив, що справлятися з дітьми – це нескладно.

Коли я повернулася з лікарні і почула його знецінюючі слова про те, що я “скиглійка” і “вношу негатив”, я зрозуміла, що цей урок не був засвоєний. Я була впевнена: він знову повернеться до своїх відряджень, і все почнеться з початку. А я залишуся з відчуттям, що я ніхто.

Я не влаштувала скандал. Я не плакала, хоча внутрішньо все кипіло. Натомість я сіла на ліжко і відкрила шафу. Тарас, задоволений своєю перемогою, продовжував гортати стрічку новин.

— Добре, Тарасе, — промовила я, і мій голос був на диво спокійний. — Якщо тобі здається, що все так легко, то нехай так і буде.

Я витягла велику спортивну сумку.

— Що ти робиш? — він нарешті відірвався від телефону.

— Я їду, — сказала я, швидко кидаючи в сумку необхідні речі.

— Куди? Ти щойно з лікарні!

— На відпочинок, — усміхнулася я, і моя посмішка була крижаною. — На пару тижнів. Мені потрібне відновлення.

— Але.Сама? На який термін?

— На тижнів два. Ти ж з легкістю з усім справляєшся!

Тарас намагався здаватися впевненим.

— Звісно! Я ж сказав, можеш не хвилюватися. Я справлюся.

— Добре. Я тоді пішла.

Але перед тим, як вийти, я зробила одну важливу річ. Я зателефонувала обом бабусям і обом дідусям, а потім написала їм повідомлення.

— Мамо, я їду. Але запам’ятай: жодної допомоги Тарасу. Жодного супу, жодного прибирання, жодного вигулу дітей. Якщо хтось із вас наважиться підійти до нашого будинку, я забороню вам бачитися з онуками. Я не жартую. Це мій останній шанс достукатися до нього.

Їхні голоси були обурені: «Ти не маєш права! Це ж наш син!»

— Маю. Це мій дім, і це мої діти. Доки ви втручаєтеся, ви лише руйнуєте нашу сім’ю. Якщо Тарас не навчиться справлятися сам, я подам документи на розлучення. Хочете зберегти нашу сім’ю? Вирішуйте.

Я одразу ж вимкнула телефон. Я сіла у потяг і поїхала у гори, у тихе містечко, де ніхто мене не знав. Я відчувала себе винною, але водночас вільною і рішучою. Я мала поставити крапку у цьому безкінечному циклі приниження.

Рівно через п’ятнадцять днів я повернулася. Я зайшла у квартиру і побачила те, що мала побачити раніше.

Діти були, звісно, не голодні — Тарас умів замовити доставку, але були брудні, одяг на них був неохайний, а волосся стирчало на всі боки. У вітальні панував повний розгардіяш: іграшки, подушки, залишки їжі, папірці. У кухні був такий хаос, який я пам’ятала лише після якогось свята.

Тарас, мій “герой”, був брудний, виснажений і розпатланий. Його очі були червоними від недосипання. Його “легкість” виявилася міфом, що розвіявся без допомоги родичів.

Щойно він побачив мене, він кинувся до мене. Але цього разу не з обуренням, а зі скаргою, як дитина.

— Іро, ти повернулася! Я більше так не можу! — Він почав жалітися. — Я думав, я збожеволію. Бабусі не прийшли! Я дзвонив, а твоя мама сказала, що ти їй заборонила!

Він почав розповідати, як він намагався випрати дитячі речі, як готував на трьох, як не міг змусити їх робити уроки.

— Мені здавалося, що я не роблю нічого, окрім того, що прибираю і готую! А ще ж робота! Я не мав часу відпочити.

У цей момент я відчула абсолютну перемогу.

— Ось так, Тарасе. Це і є моє щоденне життя. Без відряджень, але з роботою і без будь-якої допомоги.

Він опустив голову.

— Я зрозумів.

Він нарешті зрозумів, що “сидіти у декреті” чи працювати вдома з дітьми — це неймовірно складно. Тепер, якщо хтось із наших спільних знайомих жартома говорив, що дружина “просто сидить удома”, Тарас одразу ставав на мій захист.

— Не кажи так. Це неймовірно важка праця.

Тарас змінив свою поведінку. Гроші він більше бездумно не витрачав. Він обмежив фінансові “вливання” своїй мамі і став рідше купувати дорогі речі, усвідомлюючи, скільки всього потрібно в домі. Він зрозумів, що по господарству справді багато роботи, і те, що я ще й підробляю, це не “легкість”, а додаткове навантаження.

Він навіть запропонував мені припинити свою роботу, але я відмовилася. Я отримувала від своєї творчості задоволення, це був мій моральний відпочинок і моя незалежність.

Хтось називав мій вчинок негідним через те, що покинула дітей. Але я знала: я повинна була достукатися до нього будь-яким способом, аби зберегти себе і нашу родину.

Моя самооцінка відновилася. Я більше не “скиглійка”. Я жінка, яка виборола собі повагу. А Тарас перетворився на батька, який нарешті бере активну участь у вихованні дітей і домашніх справах.

От тільки мами на мене сердиті. Бачте, я вчинила негідно і жодна із них ніколи б зі своїм чоловіком і гоовне – дітьми, так би не вчинила.

Але скажіть, хіба я була не права?

Головна кратинка ілюстративна.