Коли я дізналася, що мама знову вивідує по сусідах, ким є мій наречений Леонід, то я за голову схопилася, бо розуміла, що все може повторитися, як з першим чоловіком. А я вже не дівчинка, сорок три роки і мені нарешті попався чоловік, який не корчить з себе принца та мамину черешеньку. Самостійний, відповідальний, хай і має двох діток, але я теж маю доньку від першого шлюбу.
Я так надіялася, що заживу довго і щасливо, як ото мама вирішила копіювати місіс Марпл. Вкотре.
Моя мама завжди мене опікала, в дитинстві це так не помітно, думаєш, що мама тебе просто любить, але, коли вона почала підходити під клуб, коли я верталася з дискотеки, то я вже стала розуміти, що все не так просто.
Я не могла за руку з якимось хлопцем потриматися, як на ранок мама вже все знала і питала мене чи я заміж за нього вийду, бо як принесу їй у подолку, то вона за себе не ручається. Скоро мене перестали проводжати, бо всі знали мою маму. Вона прямо підходила до матері хлопця, який мене запрошував на танець і в залежності від її уяви про відповідного зятя, говорила аби той приходив свататися, чи ніколи не з’являвся нам на очі.
Повірте, в селі всі про всіх знають, тому така мамина поінформованість була зрозуміла, проте, коли я знайшла собі хлопця з міста, де вчилася, то мама так само знала з якого села його дідусь і бабуся, і що то є за люди.
– Я не хочу аби ти за нього заміж виходила, – казала мені мама, – про його діда не добре в селі кажуть.
– Мамо, про що ти кажеш? Який дід? Він живе в місті і хороший хлопець. Я його люблю.
– Ні, не добра слава в тій родині, а людські сльози на землю не падуть, а на рід.
– Мамо, що за дурниці? Та й взагалі, я чекаю від нього дитину.
Що далі було, мама й голосила, і просила, і лаялася. Казала, що дитину ми виростимо, але нам такого зятя не треба.
Справили весілля і ми жили в місті, але чи то мама так на мене діяла, чи справді що було, проте, не могли ми добре жити. Василь виявився ревнивим чоловіком, який ще й дуже любив компанії. Я вже й вдома з донькою сиділа та нікуди не ходила, але він все одно знаходив привід.
Ми так три роки прожили і мама щоразу мене просила не затягувати та вертатися додому.
– Життя у тебе одне, ти до старості таке терпітимеш?
І так вона мене й переконала. Я вернулася до неї з батьком жити. Вони допомагали мені з дитиною, але так само мене опікали. Мама сватала мені регулярно синів своїх добрих знайомих.
Вільно дихнути мені вдалося лишень в обласному центрі, від села було далеко, я перевезла доньку і вона пішла в школу, там і закінчила. Я не знаходила собі пари, бо в мені наче мама прокидалася і я починала вишукувати не хороші риси, як то на початках буває, а якісь недоліки. Як не знаходила, то додумувала.
Тому, яке це було щастя, коли я знайшла Леоніда. Ми познайомилися в кафе, погуляли разом в парку. Він сказав, що має сина і доньку від першого шлюбу, вони живуть з ним, мати пішла до іншого. Так він вже років п’ять сам, поки справляється, але все одно хочеться підтримки та розуміння.
Я теж розказала про себе, доньку, але не про маму.
Ми рік зустрічалися, поки я наважилася вийти за нього заміж. З дітьми знайшла спільну мову, як і він з моєю донькою. І ось тут попросив мене познайомити з батьками. Я дуже не хотіла, самі розумієте, але наречений наполягав.
Мама влаштувала йому справжній допит, коли ж він сказав, що його батьки з іншого району, то по маминому виразу, я зрозуміла, що в тому керунку у неї шпигунів нема. Мені стало легше на серці. Тим більше, що й татові Леонід сподобався.
Де ж я знала, що мама придумає.
І ось через кілька днів почала я помічати, що на мене сусіди дивно косяться. Я подумала чи когось затопило і на нас думають, чи що.
Але, коли вже сусідка Марія не привіталася зі мною, то я зрозуміла, що щось явно не так.
Я вирішила з нею прямо поговорити.
– Тітко Маріє, що сталося?
– Нічого.
– Як нічого, коли ви зі мною не вітаєтеся.
– Бо не знаю, що ти за людина.
– Що? Ми ж рік знайомі. Я вам ліки купую, продукти, кота вашого в ветклініку вожу.
– То ти вміло прикидалася. А тепер я знаю, що ти винюхуєш, які в Леоніда статки.
Тут я зареготала. Які в Леоніда можуть бути статки, коли ми живемо в квартирі без ремонту, хай і просторій чотирикімнатній.
Більше я нічого не дізналася від сусідки.
Але ввечері Леонід ходив дуже похмурий і я зрозуміла, що тітка Марія з ним говорила.
– Леоніде, я не знаю, що відбувається, – сказала йому я, – але я точно тут ні до чого.
– Не знаю, бо по опису тут до чого твоя мати.
І тут я зблідла. Мама приїхала сама тут вивідувати?
– Я тобі все поясню, – почала я.
І розказала йому про маму, і про першого чоловіка, і про те, яка я була рада, що в мами нема ні родичів, ні знайомих в селі його батьків.
Він мене уважно вислухав, а тоді ми поїхали до мами. Він купив їй квіти і вручив зі словами:
– Анно Дмитрівно, я вражений вами, ви мали бути керівником охоронної фірми.
– Я лише мама, – скромно закліпала моя мама очима, я мало дар мови не втратила від такого видовища.
– Люба, я маю зізнатися, що я живу не в тій квартирі, це квартира моїх батьків, ми з дітьми жили за містом, але я вирішив тебе перевірити чи ти любиш мене, чи мої статки.
– Що?, – округлила я очі.
– У нього бізнес меблевий, – підтвердила мама, – в селі, де його батьки живуть має цех. Мені кума розказала.
Я розізлилася, бо скільки можна? Одна все розказує, а інший все приховує. Добре, що заміж не вийшла.
Але вони кинулися мене заспокоювати і запевняти, що більше від мене не мають таємниць. Я погодилася, бо раз
Леонід пройшов мамині критерії, значить людина точно надійна, а життя своє покаже. Хіба не так?
