Леся ще сидить в кінозалі, хоч титри миготять на екрані. Вона ще під враженням. Фільм неймовірно красивий. Нереальні краєвиди, нереальні події і нетипові герої. Не хочеться так швидко з ними прощатися і виходити в буденність. Ще трішечки, поки звучить ця прекрасна музика. Вона виходить, прокручує в голові фільм спочатку, фіксується на вражаючих моментах. Чи могла б вона так чинити? Звичайно, ні.
– Сподобався фільм, – чує збоку себе, але не сприймає на свій рахунок.
Доторк до руки.
– Ви теж ще під враженнями?, – приємний чоловік усміхається їй.
– О, перепрошую! Не думала, що це мені. Я, направду, ще під враженнями, – вона ніяково всміхається.
Геть здичіла вдома, раз не чує людей.
– Я теж йшов з певним запитом, бо люблю саму серію книг, за якою він знятий, – ділиться співрозмовник.
– Я вам не співрозмовник, бо нічого не читала. Йшла, бо люблю цього режисера. Він неймовірно гарно знімає. Нема в фільмах якогось миготіння ніг, рук – екшину і всякого такого.
– Автор написав чудові книги, а я тільки чекав, хто ж їх вдало екранізує, – чоловік явно нею зацікавився.
– Якщо ви так говорите, то я матиму на увазі і коли буду мати вільну хвилину, то почитаю.
– Ви такі зайняті?
– Та, на думку загалу, не дуже. Але так.
– Ви просто інтригуєте, – він їй усміхається.
Леся дивиться в його очі і перед нею дилема – обірвати спілкування одразу чи скористатися моментом і пофліртувати? Обоє варіантів несправедливі щодо неї, бо за першим вона знову пірнає в буденність, а за другим, буде соромно перед собою, Дружиною. Ну скільки там того флірту? Ще хвилин зо п’ять. Перевірить чи здатна когось зацікавити.
– Нічого такого, повірте, – Леся теж усміхається, – Я абсолютно буденна жінка в абсолютно буденному побуті, який висисає всі надії, як в Данте: «Надії збавтесь, як сюди ступили».
– Ви читали Данте – в його голосі чи то острах, чи захват.
– Звичайно, в оригіналі, – ловлячи його вражений погляд, сміється: Та жартую. Це мало бути написане на дверях нашого юридичного факультету.
– Як і на дверях будь якого факультету, – підсумовує і він.
Вони вже вийшли з кінотеатру і йдуть по сходах.
– Слухайте, ми мало не договорюємо фрази один одного, а не познайомилися. Я – Денис.
– Дуже приємно, – подає вона руку, це ж не заборонено, знайомитися з людиною, хоч вона й неодружений чоловік. Або одружений чоловік, який забув зняти перстень?, – Леся.
– Лесю, може, продовжимо нашу розмову в якомусь теплішому місці?
На вулиці вже пізня осінь, але вона не зауважує цього. Бо це не важливо. Вона завжди вдягається по погоді, а не моді. Хоч в цьому плюси багаторічного одруження.
– Денисе, це дуже мило з вашого боку, але я би хотіла ще посмакувати цей вечір одна.
– Я… Я подумав, що ми сподобалися один одному…
– О, це безумовно так. Я рідко коли зустрічаю цікавого співрозмовника.
Це була щира правда. Її співрозмовники ще не вміють двох слів зв’язати, а чоловік вже роки з нею не фліртує, та й раніше не дуже вмів.
– То, може, передумаєте?
– Денисе, це абсолютно безособово. Я рідко коли опиняюся сам на сам не лише з собою, а й з думками. Мої двоє дітей заповнюють мій простір з надлишком. Тому в такі вечори, я насолоджуюся спокоєм, фільмом, враженнями. Я, ніби, ще там з героями, щось переживаю чи допомагаю. Хоч якби це було так, то вмирала б з самого початку, як непотрібний персонаж. Але в ці хвилини, я потрібна собі. Це надважливо для мене. І дуже дякую за розмову.
– Я теж дуже радий, – говорить він, але Леся не думає, що він хоч щось зрозумів зі сказаного нею.
Вона йде по мокрому голому місту і ліхтарі вихапують її з тіні для неї одної.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото – ілюстративне(pexels).