Ми з Василем розійшлися якось зовсім чудно. Без криків, без з’ясування стосунків, просто в один день перестали вітатися. Навіть на прощання нічого не сказали одне одному, ніби й не було тих кількох місяців, коли ми всюди ходили разом. Раніше ж і на роботу разом, і з роботи, і ввечері біля гуртожитку годинами стояли. А тут пройшли повз прохідну, поглядами розминулися — і все, чужі люди.
Це тільки спочатку Василь здавався мені таким правильним, серйозним хлопцем. Завжди прийде вчасно, пальто допоможе зняти в клубі, цукерок принесе. Постійно повторював мені: «Ти моя ластівочка, Лесю, все у нас буде добре, от побачиш». І я ж вірила, будувала якісь плани, думала про весілля, про дітей спільних. Але в житті все так швидко міняється. Особливо терпко стає на душі, коли людина, якій ти повністю відкрилася, просто бере і перекреслює все твої почуття. Отак, як Василь усього за два тижні зробив.
Образа й розчарування міцно засіли десь глибоко всередині. Ще зовсім недавно серце калатало, коли бачила його здалеку біля фабричних воріт, чекала на щось добре, світле. А тепер дивилася на нього — і нічого, крім порожнечі. Я чітко розуміла, що він уже не підійде, не заговорить. Та навіть якби він раптом вирішив повернутися чи почав просити вибачення, я б не змогла його прийняти після всього.
Тепер він уже не зі мною ходив на вечірні сеанси чи просто гуляв парком. Його тепер постійно бачили з моєю ж сусідкою по кімнаті, Тамілою. Василь наче взагалі забув про моє існування. Ми ж працювали на одному підприємстві, тільки він у механічному цеху, а я в складальному. Іноді зіштовхувалися в їдальні під час обіду, то він просто дивився крізь мене, ніби ми ніколи й знайомі не були. А Таміла ще й у кімнаті підливала олії в вогонь. Якось прийшла, сіла перед дзеркалом, розчісує волосся і каже мені з такою посмішкою:
— Лесю, ти тільки не ображайся. Але яка різниця, з ким Василь тепер гуляє? Ну був він твоїм, а тепер мій. Хлопець же не річ, де йому краще, туди й іде.
Мені було важко на це дивитися, особливо коли поверталася ввечері зміни і бачила їх біля входу в гуртожиток. Василь обіймав Тамілу за плечі, щось шептав їй, а вона сміялася на всю вулицю. Я часто крутила в голові одну й ту саму думку:
«Ну чому деяким людям усе так легко минається? Одну дівчину обманув, покинув, а перед іншою вже на задніх лапках ходить. Ще місяць тому мені про серйозні наміри розказував, обіцяв до батьків у село поїхати знайомитися, і тут раптом таке перевтілення».
Але я трималася, як могла. Не хотіла, щоб у цеху чи в гуртожитку мене жаліли або обговорювали за спиною.
Намагалася на людях завжди бути спокійною, усміхалася до дівчат, підтримувала розмови про роботу, про плани на вихідні. Дівчата казали, що я ніби й не змінилася, така ж привітна.
Складніше було через те, що з Тамілою ми й далі ділили одну кімнату, ліжка стояли майже впритул. Я не влаштовувала їй каверз, не заглядала в її речі, хоча іноді перед очима крутилася та субота, коли я сама їх і познайомила. Ми тоді поверталися з танців, Василь ішов мене проводжати, а Таміла сиділа на лавці біля входу. Хто ж знав, що вона вже тоді все собі придумала і вирішила його переманити.
Вона потім сама дівчатам хвалилася, що я для Василя занадто проста і тиха, а от вона — зовсім інша справа. Таміла постійно крутилася там, де працювали чоловіки, намагалася пройти повз його цех під час перерви. То ніби випадково зачепить його рукою в коридорі, то посміхнеться якось особливо, то попросить допомогти замок на сумці полагодити.
Василь спочатку трохи ніяковів, намагався швидше піти, але вона не відступала.
Хлопець, мабуть, якийсь час не знав, що робити. І до мене ще за звичкою заходив, і на неї вже задивлявся.
Остаточно між ними все вияснилося, коли мені довелося терміново просити у майстра кілька днів за власний рахунок.
Подзвонили з села, сказали, що мамі зовсім погано, треба побути вдома, допомогти по господарству, бо вона навіть на ноги підвестися не могла. Поки я тиждень поралася в селі з коровами та городом, тут усе й вирішилося. Василь остаточно переключився на Тамілу, вони почали відкрито ходити скрізь разом.
Одного вечора дівчата в кімнаті збиралися в кінотеатр, там якраз крутили новий фільм, про який усі тільки й говорили.
Мені теж дуже хотілося відволіктися, посидіти в залі, подивитися кіно. Я дістала з шафи своє біле плаття в синій горошок. Воно було зовсім просте, бавовняне, але я його любила, бо саме в ньому колись уперше пішла на побачення з Василем. Трохи підправила зачіску, підфарбувала губи і пішла до кінотеатру сама. Біля каси стояла величезна черга, люди ледь не на вулицю виходили. Я постояла хвилин п’ять, подивилася на ту тисняву і вже подумала, що краще повернутися в гуртожиток і лягти спати.
— Дівчино, ви на сеанс на сьому годину? Може, вам квиток потрібен? У мене товариш не зміг прийти, маю один зайвий, — почувся збоку приємний голос.
Я повернулася і побачила високого хлопця з дуже світлими, синіми очима. Він тримав у руках два квитки і спокійно дивився на мене.
— Ой, справді? Мені дуже треба, — тихо відповіла я, дістаючи з сумочки гроші.
— Ну то ходімо швидше, бо вже контролер починає запускати, — посміхнувся він, не взявши грошей, і впевнено підтримав мене за лікоть, проводячи повз чергу до дверей.
Якраз у цей момент біля входу стояли Василь із Тамілою. Вони купували якесь морозиво в кіоску й обоє аж завмерли, коли побачили мене поруч із цим незнайомцем.
Той вечір у кіно повністю змінив моє життя. Хлопця звали Олегом, він працював у сусідньому місті на будівництві, а до нас приїхав у гості до родичів. Ми весь сеанс просиділи поруч, потім він провів мене до гуртожитку, ми довго розмовляли на ґанку про якісь зовсім прості побутові речі — про роботу, про те, хто звідки родом. За кілька місяців ми розписалися, і я переїхала до нього. Справді, ніколи не вгадаєш, де знайдеш свою людину і як усе повернеться.
Минуло багато років. Наша фабрика вже пережила кілька реорганізацій, багато хто звільнився, роз’їхався. Нещодавно колишні активісти вирішили зібрати тих, хто працював у ті часи, зробити таку собі зустріч працівників у невеликому кафе біля парку. Я спочатку вагалася, чи йти, але Олег сказав: «Сходи, Лесю, побачишся з дівчатами, з якими молодість провела, згадаєте гуртожиток».
Я прийшла туди в гарному настрої. Багато дівчат змінилися, дехто вже з онуками сидить, розповідали про сімейне життя, про ремонти, про дачі. Потім до нашого столу підійшла Таміла. Я її не одразу й упізнала — якась втомлена, на обличчі глибокі зморшки, ні блиску в очах, ні усмішки, хоч і прийшла на свято. Вона сіла поруч зі мною, важко зітхнула і каже:
— Ой, Лесю, дивлюсь на тебе — така свіжа, спокійна. Чоловік видно твій береже тебе. А мій Василь… Це ж просто кара якась, а не життя.
Я мовчала, просто слухала. Мені вже давно було байдуже до Василя, але цікаво було, як у них склалося.
— Усі нормальні чоловіки зараз по заробітках їздять, гроші в хату несуть, ремонти роблять, дітям на навчання заробляють, — продовжувала жалітися Таміла. — А мій лінивець такий, яких світ не бачив. Прийде з роботи, ляже на диван — і все, його не зсунеш. Телевізор увімкне і лежить цілими днями. Я вже звикла, що все сама та сама тягну. Сама на городі, сама в хаті. Мені довелося три роки в Польщі на теплицях відпахати, здоров’я там залишила, щоб хоч якось дітей на ноги поставити, взути, вдіти, якусь копійку їм на навчання дати. А він палець об палець не вдарив за цей час. Як згадаю, яким красунчиком у молодості ходив, як я за ним бігала… Зараз би й даром такого не взяла. Повністю на моїй шиї сидить.
Я просто кивала головою, слухала її швидку, уривчасту мову і думала про те, що колись ця ситуація здавалася мені найбільшою трагедією в житті. А виявилося, що все склалося саме так, як і мало бути.
Коли зустріч закінчилася, ми вийшли на вулицю. Вечір був теплий, біля воріт парку мене вже чекав Олег. Він заздалегідь приїхав на машині, щоб мені не довелося йти пішки чи чекати автобус. Побачивши мене, він вийшов, забрав мою сумочку і відчинив двері авто. Таміла подивилася на нас і попросилася її підвезти.
Всю дорогу вона мовчала, далі буркнула «дякую» і вийшла біля її будинку.
Ми поїхали додому. По дорозі Олег запитував, що то за жінка, я сказала, що разом жили.
– Видно, не з медом їй, – каже він.
– А хто тому винен, – лише констатувала я.
