Ліда не поспішаючи крокувала по лісовій дорозі. Вона просто насолоджувалася прогулянкою, запахами хвої, сонцем. Грибів і ягід ще не було – була тільки середина травня. Але ліс вабив співом птахів, свіжою зеленню беріз, смарагдовою травою.
Перше літо в селі. Нещодавно Ліда купила тут будиночок, збулася її давня мрія. Нарешті вона вийшла на пенсію і могла розпоряджатися своїм часом. Село виявилася дуже затишним і малонаселеним. Це і добре. Хотілося відпочити від міського шуму, пилу.
Кілька днів Ліда перемивала будинок, розставляла речі, сушила на сонці ковдри і подушки. З ранку кожен день починала займатися городом. Але твердо для себе вирішила: лісові прогулянки – обов’язково. А інакше навіщо сюди їхала?
Зараз Ліда вивчала ліс. Скоро вона тут з кошиком ходити буде. Напевно грибний ліс. Дуже вже красивий.
Виходячи з лісу до поля, Ліда побачила чоловіка, що йшов їй назустріч. Той зупинився і явно чекав її.
– Миколо Ігоровичу? Добрий день, – привіталася Ліда, впізнавши сусіда. – Чи не сталося чогось?
– Та ні. Хоча можна сказати, що і сталося, – посміхнувся чоловік.
Вони пішли поруч у напрямку до села.
– Я непокоївся про Вас, думаю, людина Ви тут у нас новенька, всяке може трапитися. Чи не заблукали. Ось і вийшов зустріти. На всякий випадок.
– А я ж боягузка. Ось і Вас злякалася спочатку. Потім бачу – свій, сусід. Ви ж в домі навпроти живете?
– Так, поруч ми, – вікна наші одне на одне дивляться. – Знову посміхнувся Микола Ігорович.
– Дякую, що думали про мене. Тільки я далеко поки не заходжу, побоююсь. Добре б мені з кимось по гриби, по ягоди походити, щоб місця краще пізнати. Візьмете мене в ліс з собою як-небудь?
– Добре, домовилися, Лідо, – кивнув Микола Ігорович, – Можна я Вас просто Ліда буду називати? І Ви мене Миколою. Так легше. І простіше.
– Давайте.
– Я ж, Лідочко, до Вас хотів зайти познайомитися, але посоромився. Жінки наші язикаті. Відразу байки сплетуть. А мені не хотілося б, щоб про Вас почали небилиці складати. І хоч я за віком і не жених давно, але по селу ще здаюся деяким на щось придатним…
Обоє засміялися. За розмовами швидко дійшли до городів і розійшлися по домівках.
Ліда залишок дня копалася в городі, а коли закривала штори ввечері на вікнах, то мимоволі глянула на будинок сусіда, навпроти. Микола Ігорович сидів біля віконця і дивився на Ліду. Він помахав їй рукою, вона у відповідь махнула йому теж.
«Треба ж, – здивувалася Ліда. – Нудно йому, мабуть, зовсім».
Щовечора тепер Ліда і Микола махали один одному. Дивно, але Ігорович завжди був ввечері біля вікна, немов на посаді.
«Скільки ж він мене чекає?» – подумала Ліда. – «Ну, немов дитина мала… Навіщо це?» – і сміялася.
Так минали дні. Ліда і Микола почали вивчати лісові стежки. Спочатку суничні галявини, потім пішла чорниця і гриби. Вони брали в ліс бутерброди, фляги з чаєм і влаштовували в середині походу невеликий пікнік – привал.
Микола розважав Ліду розповідями про свою роботу географом в сільській школі, а Ліда в свою чергу ділилася історіями з багаторічної практики медичної сестри.
У селі про їхню дружбу все вже знали і заочно засватали пенсіонерів. Ну, як же інакше?
Наближалося літо. У серпні раптом зіпсувалася погода: сильно задощило. Тиждень йшов дощ. Які вже тут походи в ліс! Всі сільські сиділи по своїх домівках, зрідка виходячи за водою або вибігаючи до автолавки на колесах.
Микола Ігорович засумував. Та так, що хоч вовком вий. Звик він до веселої, добродушною жінки. Звик до того, що комусь потрібен, з кимось прогулятися можна і поговорити. Ліда йому подобалася. Немов дзвіночок дзвенів її сміх. І на душі від цього ставало ясно і затишно.
А дощ, як на зло, не вгамовувався.
В один з вечорів Ліда підійшла до вікна, щоб побажати спокійної ночі сусідові. Однак світла в його вікнах вона не побачила і його самого теж. Жінка занепокоїлася.
Вона накинула плащ і пішла до дому Ігоровича. Будинок виявився незачиненим. Ліда штовхнула двері і увійшла в темну кухню і покликала господаря. Тиша. Нарешті почувся шурхіт.
Микола Ігорович вийшов на кухню з кімнати скуйовджений, з блідим обличчям і краплями поту на лобі. Він похитувався.
– Що з Вами, Миколо? Ви нездужаєте? – стривожилась Ліда.
– Я? Начебто так. Здається, ні.
– Ану лягайте в ліжко, я зараз. – Ліда побігла до себе за аптечкою і принесла фонендоскоп.
Вона послухала Миколу, виміряла йому температуру.
– Так Ви захворіли. Лежати. Висока температура. Ось ці пігулки будете приймати під моїм наглядом. Зараз я питво тепле зроблю з медом і калиною. Треба відлежатися.
– Під Вашим наглядом… Лідочко. Яке щастя, що Ви поруч… дякую.
– Поки ще нема за що. Ось коли видужаєте, тоді подякуєте. І де це Вас так прихопило? На завтра лікаря викличемо.
– Соромно сказати, Лідо. Але як на сповіді. А то раптом не стане мене цієї вночі… Біля Ваших вікон темними вечорами тинявся, як пацан за Вами підглядав… І промок, звичайно. Скучив я. Вибачте.
– Та що Ви таке кажете? Схоже, що Ви марите, Миколо… – Ліда посміхнулася, але не договорила. Микола притримав її за руку.
– Лідочко, останнє прохання на сьогодні, – Микола притиснувся гарячої щокою до її прохолодною долоні, – дайте слово подумати про нас. А то потім я не наважуся попросити.
– Що подумати про нас? – запитала Ліда.
– Все добре у нас з Вами Лідо. Тільки ось площі житлово забагато… Два будинки на двох – це багато. Треба б один, розумієте? Щоб разом. А не в вікна один одному махат …
– Спіть, Микола, Вам треба відпочивати. Я завтра прийду Вас відвідати. Так би мовити – ранковий обхід. І сніданок принесу. Все буде добре. Добраніч…
Ліда прийшла до себе в дім, сіла на диван і задумалась. Стільки років вона вже одна. І ось – будь ласка, пізній роман. Так романом це і не назвеш. Справжня прихильність, більше, ніж дружба. Треба ж…
На ранок дощ закінчився, небо заблакитніло, ніби негоди і не бувало. Микола їв кашу і нахвалював Ліду:
– Чарівниця! Таку кашу я їв останній раз в далекому дитинстві у бабусі …
– Досить підлабузнюватися, – сміялась Ліда. – Давайте виміряємо температуру.
– Мені від однієї Вашої присутності вже легше, Лідо, – Не вгамовувався Ігорович.
– Якщо температури не буде, я подумаю, що Ви великий удавальник, – пожартувала Ліда. – Гаразд, лікар приїде, я зайду. Обід принесу, не вставайте. Тому до швидкого, одужуйте, юначе…
Ліда вийшла на ганок і побачила біля хвіртки двох сусідок. Ті дізналися, що з вечора Ліда викликала лікаря від бригадира.
– Вірусне у нього, доктора чекаємо, краще не заходьте, щоб не набратися, – про всяк випадок сказала Ліда. І подумала: «Нема чого їм там робити. Сама справлюся. Мій. Ох… Тепер мій… ».
Автор: Olena Shаlаmonova
Фото ілюстративне.
