Подруга прийшла під вечір, коли сонце вже торкалося дахів сусідніх будинків. Люся зайшла у двір без поспіху, як завжди, притримуючи хвіртку, щоб не грюкнула. В руках вона тримала тонкий конверт без марок і зворотної адреси.
— Уявляєш, — сказала з порога, — мені це сьогодні вручили і попросили передати особисто тобі. Навіть дивно. Хто тепер узагалі листи пише?
Ліда витерла руки об рушник і взяла конверт. Вона не поспішала його відкривати, кілька секунд просто дивилася на папір, ніби намагаючись вгадати адресата. Потім розірвала край, витягла складений аркуш і пробігла очима рядки.
Обличчя її вмить змінилося, губи зблідли, а пальці затремтіли.
— Лідо? — насторожено озвалася Люся. — Що там?
Ліда мовчки простягла їй листа.
«Життя тобі відплатить за твій вчинок! Останній шанс вчинити правильно ще є!».
— Хто тебе так може ненавидіти? — прочитавши, прошепотіла подруга. — Ти ж чудова людина.
Ліда опустилася на лавку і тихо відповіла:
— Мати.
Люся завмерла.
— Мати? Я ж думала, ти сирота.
— Ой, Люсю… Це довга історія. Я не хотіла її згадувати. Але, видно, доведеться.
Вони сіли поруч. У дворі було тихо, тільки десь у сусідів грюкнули двері. Ліда довго мовчала, ніби збиралася з думками.
— Почну з самого початку, — нарешті сказала вона. — Інакше нічого не зрозумієш.
Ліда ще пам’ятає, як жила в місті з батьком і матір’ю, як ходила в садок, тато носив її на плечах, а мати плела кіски . До десяти років вона була єдиною дитиною. Вона була певна, що батьки її люблять.
А далі все змінилося, батьки були заклопотані, сперечалися, тато часто возив матір в лікарню. Ліда дуже переживала, вона не розуміла. що відбувається.
А далі їй пояснили, що у неї буде братик, але не все так просто. Мамі потрібен спокій, тому вона поїде в село до дідуся і бабусі. Не надовго.
Ліда вже помітила, що тато перестав звертати на неї увагу, а тільки крутився навколо Мар’яни, і вона вперше відчула себе зайвою.
Коли стало відомо, що буде хлопчик, Борис не приховував радості. Він мріяв про сина, і це було видно в кожному його слові. Ліда ж замкнулася в собі. Їй здавалося, що тепер для неї місця в серці тата і мами не залишилося.
Тому, коли тато сказав, що повезе її в село швидше, вона зраділа.
Там були дідусь і бабуся, які її любили понад усе на світі і для них вона була, є і буде найкращою онучкою на світі.
Все було так, як вона й хотіла – дідусь і бабуся дуже їй зраділи, леліяли і жили нею, а головне, що ні про якого нового онука не згадували.
Ліді було так добре, що вона просила залишити її тут назавжди.
Вона плакала, тримала бабусю за руки, просила не повертати її додому.
Бабуся поговорила з сином, і Борис переконав Мар’яну, що так буде легше для всіх. Домовлялися, що вони заберуть її через рік, коли клопоту з малюком буде менше. Але рік розтягнувся на все життя.
Ліда пішла до місцевої школи. Дідусь водив її на заняття, бабуся перевіряла зошити. Вони жили для неї. Бабуся часто казала, що з появою онуки в хаті вона наче помолоділа.
Батьки дзвонили рідко. Телефон був один на всю вулицю, і Ліда бігала на пошту, щоб поговорити кілька хвилин. Мар’яна жодного разу не приїхала. Борис з’являвся зрідка, привозив гостинці і поспіхом їхав назад.
Про брата Ліда знала лише з уривчастих розмов. Він був десь там, у місті, і здавався їй чужим.
– Ти не бачила матір п’ятнадцять років?, – перебила Ліду подруга.
– Так, але це ще не кінець.
І вона продовжила розповідати, як після школи вступила до педагогічного училища в райцентрі, як влаштувалася вчителькою в школу і жила своїм окремим життям. Не почувалася покинутою чи нелюбою, бо бабуся з дідусем віддали їй своє серце тепло і турботу.
Коли дідусь занедужав, усе лягло на плечі Ліди і бабусі. П’ять років вони разом доглядали його. Батьки знову обмежувалися дзвінками. Мати ні разу не приїхала, був батько кілька разів, але сказав, що нічим тут не зарадить вже.
Після відходу дідуся бабуся довго не могла оговтатися.
— Без нього я довго не затримаюся, — тихо повторювала вона.
Так і сталося. Через деякий час бабуся теж злягла. Ліда працювала в школі, перевіряла зошити ночами і наймала доглядальницю, коли йшла на роботу. Вона розуміла, що залишається сама.
За день до того, як бабусі не стало, та сказала, що заповіла будинок Ліді.
— Не віддавай його нікому, — попросила вона. — Тут все твоє.
Батько приїхав лише на похорон. Матері не було й тоді.
Але через пів року Борис приїхав оформлювати спадщину, проте будинок залишився Ліді. Саме тоді Мар’яна вперше подзвонила і зажадала поділитися з Богданом. Виявилося, що був ще й рахунок у банку.
— Ти зобов’язана поділитися з братом, — говорила вона. — Це несправедливо.
Ліда відмовила. Вона пам’ятала слова бабусі і не розуміла, чому вона має ділитися з братом, якого ніколи не бачила. Після цього мати сказала, що все вирішиться в суді, але справа так і не дійшла туди.
Невдовзі не стало батька. Про це Ліда дізналася від знайомих і не встигла попрощатися. Мати їй навіть не сказала, де його поховали і Ліда сама обходила кладовище аби відати шану батьку.
А далі прозвучала та правда, яка Ліду звільнила від будь-яких докорів сумління.
В якійсь розмові Мар’яна випалила, як аргумент те, що вона не була рідною матір’ю Ліди. Вона лише удочерила її, як просив про це батько.
– Дякую, – сказала їй тоді Ліда і заблокувала її номер.
Тепер все стало на свої місця, стало все зрозуміло і вона думала про те, що якби вона про це знала раніше, може, не так би було боляче?
Отож, минуло кілька місяців, як дзвінки припинилися, бо Ліда блокувала всі спроби зателефонувати їй з невідомого номера. І ось тепер з’явився лист без підпису.
Люся мовчки слухала.
— І що ти відчуваєш? — тихо запитала вона.
— Спокій, — відповіла Ліда. — І жаль. Але відступати я не буду.
У будинку заплакала дитина. Ліда підвелася.
— Донька прокинулася.
Люся усміхнулася.
— Зайду ще. Добре, що ти розповіла.
Коли подруга пішла, Ліда взяла доньку на руки і подивилася у вікно. Вона знала: її дім дасть їй сили справитися з усіма негараздами. Вона була певна, що не має ні з ким ділити те, що належить лише їй. А як би ви вчинили на її місці?
