Мама виховувала Лілю зібраною, працьовитою, вчила економити та робити все самій. А дівчинка довірливо вбирала все, як губка. Вже в шостому класі вона знала, де макарони дешевші, і що содою можна відраяти жирні тарілки, знала, як відправити посилку та повісити полицю.
Поки інші дівчата освоювали мамині косметички, Ліля їздила з матір’ю на збирання фруктів. В інституті, поки подружки бігали на побачення та купували модні блузки, Ліля вчилася і вважала, що одних штанів на літо та одних на зиму їй достатньо.
Ніколи однокурсники не бачили її з макіяжем чи у яскравій сукні. Непоказна, з дулькою волосся на потилиці, Ліля була привітна і завжди ділилася то конспектами, то картоплею з сусідками по гуртожитку.
Після навчання дівчина влаштувалася бухгалтером у невеликий виробничий цех та там і залишилася.
Сонце нещадно пекло, а до під’їзду залишалося ще триста метрів. Ліля захекано зітхала, але не зупинялася.
Сітка з картоплею в одній руці та сумка з продуктами в іншій немилосердно різали пальці і ніби закликали сісти на лавочку. Але не можна було.
Обливаючись потом, вона проскочила повз бабусь біля під’їзду і, ледве подужавши сходи на другий поверх, натиснула на дзвінок.
– Хто там? — пролунало з-за дверей.
— Це я, Петре, відчиняй, — відповіла Ліля.
Попри всю свою скромність і сірість вона примудрилася вийти заміж. Петро працював на заводі, був тихим, мабуть, ще тихішим за Лілю, але ніколи не скандалив, не пив, не палив, непогано смажив картоплю і в цілому Лілю влаштовував.
Після весілля молодята переїхали до старої квартири Лілиної бабусі, і Петро заїкнувся про ремонт.
Тільки ніяк він не клеївся ремонт. Чомусь чоловіча робота йому не вдавалася. Хотів Петро перестелити підлогу — то на цвях ногою напореться, то палець молотком товкне, а то й покладе підлогу так, що без сліз не глянеш. Ліля зітхала і сама ночами виправляла чоловікові помилки.
І так було з усім, чого б Петро не торкався. Лампочки били його струмом, крани текли, штукатурка лягала криво. У результаті Ліля сама за три роки відремонтувала майже всю квартиру. Не ідеально, але жити можна. А чоловік, бачачи, що у дружини робота йде добре, поступово взагалі перестав їй «заважати».
З тих же причин Петра зрештою попросили з цеху, бо він псував дуже багато матеріалу. Так і перетворився він у домосіда: сяк-так прибирав, щось готував, дивився телевізор.
Спочатку Ліля думала про дітей, але Петро завжди уникав цієї теми. А Ліля не наполягала, у неї клопоту вистачало. «Ця справа нехитра, – міркувала вона. – Багато розуму не треба. Зачекає». Так і чекало – рік, два. У результаті тема первістка і забулася у щоденній круговерті.
— Важко, Лілечко? — співчутливо питав Петро, дивлячись, як дружина тягне клунки на кухню.
— Важко, але дешевше купила і на автобусі зекономила, — відповіла Ліля.
І сусідки по майданчику, і колеги на роботі знали, що Ліля одружена. І завжди дивувалися, спостерігаючи, як вона ходить додому пішки і носить величезні сумки з продуктами.
— Невже допомогти не може? – Чула вона постійно.
— Я краще сама, швидше буде, — відмахувалася Ліля.
— А навіщо тоді чоловік? — слідувало резонне запитання.
— Ну… він же добрий, — відповіла вона.
А робити все сама Ліля звикла давно. Вона знала, що якщо сама, то це надійно. А це найголовніше. Так і прожили вони років зо п’ять. Петро на той час вже й картоплю смажити майже перестав, а от яму в дивані пролежав здоровенну. Ліля проблем не бачила. Вона справляється одна, значить все добре. Чого переживати?
Але все-таки якийсь черв’як розчарування почав повільно підточувати Лілин світогляд. І особливо це відчувалося вечорами, коли вона домивала посуд, чуючи Петрове хропіння з кімнати. Але ж вона робить усе, як мама вчила: трудиться, економить, скрізь сама справляється. Мама ж не могла помилятися… чи могла?
Якось Ліля засиділася допізна у подруги і, розуміючи, що тратитися на таксі в неї немає можливості і бажання, залишилася з ночівлю. Тим більше що була п’ятниця. Петро у телефонній слухавці коротким «так, Лілечко, звичайно, залишайся» дав зрозуміти, що він не проти.
Подруга Лілі, Маринка, була дуже прониклива, але бульдозером не тиснула, а чекала зручного моменту. І коли Ліля стала їй чи то скаржитися, чи міркувати вголос, Маринка зрозуміла, що дочекалася.
З легкої руки подруги в гардеробі Лілі з’явилися жіночні сукні, яскраві блузи, кілька туфельок човників. На поличці біля дзеркала оселилися парфуми та помада. Переконати економну Лілю витрачатися на одяг Марині не вдалося, тому вона просто віддала їй кілька своїх суконь.
Спершу Лілі було незвично носити все це, але поступово вона відчула, що це навіть приємно. Тільки от сумки вперто продовжувала тягати до хати. Виглядало це дещо дикувато.
В один із таких днів Лілі запропонував допомогу симпатичний чоловік. Вона хотіла звично відмовитися, але згодилася. Володя був ввічливим і приємним, вони розмовляли по дорозі до Лілиного під’їзду. Виявилося, у нього власний магазин будматеріалів неподалік. Коли він попросив телефон, дівчина не змогла відмовити.
Вона й сама не помітила, як по вуха закохалася в цього ввічливого, вихованого, але мужнього чоловіка. І чим більше закохувалась, тим чіткіше розуміла, як багато упускала в житті.
Спочатку горезвісне «я сама» за звичкою виривалося, але Володя з усмішкою забирав у неї сумки і відчиняв дверцята машини. Він оточив дівчину турботою, дотепер нею небаченою. Вона розуміла чому: Володя рано втратив батьків, всього досяг сам і шукав споріднену душу.
Ліля часто упиралася, відмовлялася, навіть вибачалася. Їй було незручно, ніяково — так міцно осіло мамине виховання. Але дівчина почала усвідомлювати, що чоловіка чи хоча б залицяльника у матері ніколи не було після розлучення з батьком. Мама постійно працювала, економила, працювала на городі та по дому.
— Чи я хочу, як вона? — розмірковувала Ліля вголос, дивлячись на складені в шафі ряди ідеально випрасуваної білизни. — А як не хочу? Напевно це неправильно.
— Люба моя, — Марина сьорбнула кави. — Мама вчила тебе робити все самій. Але головне, що ти маєш зробити сама, це вирішити, як жити.
– Я вирішила. — Ліля зачинила шафу і з усмішкою подивилася на подругу.
Через півроку Лілю годі було не впізнати. Вона звільнилася з роботи, погарнішала. Винесла з квартири спочатку купу своїх старих речей, а потім і валізу з пожитками Петра. Той навіть не заперечував і мовчки пішов, дивлячись на колишню дружину покірним поглядом.
Ліля згадала, що завжди мріяла бути флористом, а бухгалтерія їй давно набридла. Володя допоміг коханій відкрити квіткову крамничку, і вона сама розцвіла, як ті рожеві бутони, які щодня збирала у чудові букети.
Через деякий час Ліля переїхала у дім до коханого, а свою квартиру упорядкувала і здала в оренду.
На весіллі Володя узяв із дружини одну єдину обіцянку: що вона більше не робитиме все сама.
За рік Ліля ніби стала іншою людиною. Чи хтось повірив би, що ця стильно одягнена молода жінка з модною стрижкою і світлою посмішкою колись тягала сітки з картоплею по дві зупинки і повзала з молотком, забиваючи цвяхи в підлогу.
