Цей дзвінок стався через рік після народження нашого онука, Романа. Я не витримала і подзвонила Ліні після того, як вкотре почула від неї м’яку, але рішучу відмову на моє прохання провідати малюка.
Я сиділа у своїй квартирі, за вікном ішов дощ, а в душі був справжній ураган.
— Ліно, я не розумію, — мій голос тремтів, і я намагалася говорити максимально спокійно, щоб не спровокувати гострої ситуації. — Ми з татом щойно приїхали на два тижні додому. Ви живете в тій квартирі, яку ми тобі подарували. Чому ми не можемо приїхати і провести час із Романом? Чому ми повинні погоджувати кожен наш крок, щоб побачити онука?
У слухавці запала тиша, а потім Ліна відповіла, і її тон був холодним, наче брила льоду.
— Мамо, я ж уже пояснювала. Ми з Андрієм вирішили, що в перший рік життя дитини потрібно максимально обмежити спілкування з людьми ззовні, щоб уникнути зайвих ризиків. Імунітет ще не сформований.
— З людьми ззовні? — я не вірила своїм вухам. — Ліно, ти розумієш, що ти говориш? Я твоя мати, я його бабуся! Ми для вас — найрідніші люди! Які ж ми «люди ззовні»?
— Мамо, не треба драматизувати, — вона зітхнула, наче я була нерозумним дитям. — Я не кажу, що ви чужі. Але ви щойно з дороги, ви контактували з багатьма людьми, а тут немовля. А щодо наших родичів, то, звичайно, батьки Андрія мають до нього необмежений доступ.
— Чому? — це був єдиний «крик», який я собі дозволила, але він був повністю внутрішній, він пролунав лише в моїй голові. Вголос я лише вимовила: — Чому їм можна, а нам ні? Вони теж контактують.
— Вони живуть тут, мамо, — Ліна відповіла з неприхованим роздратуванням. — Вони допомагають нам з Андрієм. Вони беруть Романа до себе з ночівлею, коли нам потрібно трохи відпочити. А ви приїжджаєте раз на рік, ви ж, по суті, сторонні особи для нього.
Я не могла промовити й слова. «Сторонні особи». Десять років важкої праці, розлуки, постійного позбавлення себе найменших радощів заради неї — і тепер ми «сторонні особи».
У розмову втрутився Віктор, який слухав розмову поруч.
— Ліно, це несправедливо. Ми ніколи не лізли у ваше життя, ми ніколи не дорікали тобі за квартиру, за машину, за освіту! А теперти просто нас викреслюєш? Ми ніколи не сперечалися з Андрієм, ми ставилися до нього з повагою!
— Тату, ви все собі накручуєте, — її голос набув втомлених, але владних ноток. — Нічого надзвичайного не відбувається. Це просто правила моєї нової сім’ї. І я прошу вас поважати мій вибір.
Після цієї фрази я просто відключила зв’язок. Я сиділа в тиші, розуміючи, що наша донька, у яку ми вклали все, що мали, стала для нас емоційно недосяжною.
Мене звати Галина. Я завжди вважала, що наші стосунки з донькою, Ліною, були особливими. Багато моїх знайомих, які також були змушені залишити Батьківщину заради заробітків, скаржилися, що після заміжжя доньки віддаляються, посилаючись на відому приказку про “відрізаний шматок”. Але я не вірила. Я думала: вони просто не знайшли спільної мови із зятями, ось і вигадують.
Ми з чоловіком, Віктором, виховували нашу єдину доньку, вкладаючи в неї не просто душу, а й кожен, навіть найменший, зароблений грошовий знак. У нас вдома був свій невеликий, але стабільний дохід від маленького сімейного підприємства, але ми вирішили, що заради освіти Ліни та її старту в житті, цього недостатньо.
Ми прийняли болісне рішення: поїхати на заробітки за кордон. Віктор знайшов роботу на будівництві, я працювала доглядальницею у літніх людей. Це були роки важкої праці, без вихідних, без свят, постійно на ногах. Усі наші думки були лише про Ліну.
Вона росла дуже доброю та чуйною дівчинкою. Вона не вимагала якихось неймовірних подарунків, розуміючи, що гроші нам дістаються нелегко, хоча, звичайно, ми завжди забезпечували її всім необхідним — від якісного одягу до останніх технічних новинок, щоб вона не почувалася гіршою за однолітків.
Наш постійний діалог з Ліною був пов’язаний із її навчанням.
— Ліночко, ти добре поїла? — запитувала я щовечора по відеозв’язку. — Як справи у школі? Не забувай, ти маєш добре вчитися.
— Добре, мамо, — відповідала вона. — Я все розумію. Я знаю, що ви заради мене там.
Ми мріяли про те, що вона стане лікарем чи юристом, але вона обрала інший шлях. Ліна віддала перевагу іноземним мовам, захотівши стати професійним перекладачем. Ми з Віктором зітхнули, але підтримали її вибір.
— Це твоє життя, доню, — сказав їй Віктор, коли вона вступила до університету. — Головне, щоб тобі це подобалося.
Ліна вчилася дуже старанно, і до моменту закінчення університету вона отримала ліцензію перекладача з трьох європейських мов. Ми були горді її досягненнями більше, ніж вона сама.
Ми вирішили, що після такого успішного завершення навчання ми повинні зробити їй гідний подарунок. Ми обговорили це з Віктором.
— Галю, ми маємо забезпечити їй свій простір, — сказав Віктор. — Ми так довго працювали. Вона не повинна починати життя зі зйомної квартири.
Ми вклали значну суму, яку збирали протягом багатьох років, і придбали для Ліни однокімнатну квартиру в непоганому районі.
— Ліно, це твій перший дах над головою, — ми вручили їй ключі під час нашого короткого приїзду додому.
Вона була надзвичайно рада, дякувала нам багато разів.
— Мамо, тату, ви найкращі! Я ніколи цього не забуду!
Почавши жити окремо, вона спочатку часто нас відвідувала, коли ми приїжджали додому, розповідала про свої справи і, що важливо, цікавилася нашими. Вона запитувала про наше здоров’я, про нашу роботу.
Через два роки, коли Ліна вже міцно стояла на ногах, працюючи у провідному бюро перекладів, ми з Віктором знову напружилися і до її дня народження купили їй гарний автомобіль.
— Тепер ти мобільна! — радісно сказав Віктор. — Це допоможе тобі в кар’єрі!
Її щастю не було меж. Вона раділа автомобілю, здається, навіть більше, ніж квартирі. Мобільність справді допомогла їй швидко просунутися кар’єрними сходами, оскільки робота перекладача вимагає частих і швидких поїздок.
У особистому житті Ліна не поспішала, вважаючи, що всьому свій час. У неї були залицяльники, але серйозних, тривалих стосунків я не пригадую.
І ось, коли Ліні виповнилося двадцять дев’ять, вона вирішила, що настав час. Тим більше, що вона опинилася в «цікавому становищі». Вона познайомила нас із Андрієм — її майбутнім чоловіком.
Андрій був хорошим хлопцем, інтелігентним. Ми познайомилися з його батьками. Ми добре спілкувалися, обговорили організацію свята і щасливо його відсвяткували, напучуючи молодих добрими побажаннями.
З того моменту, як Ліна стала заміжньою жінкою, наші дзвінки та візити різко скоротилися. Спочатку ми з Віктором не хвилювалися.
— Вони молоді, Галю, — казав Віктор. — Їм хочеться більше спілкуватися одне з одним, ніж із нами. Це нормально.
Ми почали частіше заїжджати до них самі, коли були вдома. Але часто не заставали їх із чоловіком.
— Ми, як правило, у батьків Андрія, — пояснювала нам Ліна.
Це почало нас трохи напружувати, але я завжди намагалася зрозуміти. Ліна попросила нас попереджати про візити. Ми так і робили, але навіть із запланованих зустрічей нам вдавалося побачити доньку приблизно раз на п’ять разів. Вони з чоловіком наче оселилися в батьків Андрія, хоча мали власне, нами подароване житло з першого дня.
З огляду на те, що Ліна готувалася стати мамою, я не стала з’ясовувати стосунки на тему: «Хто з нас тобі дорожчий?», сподіваючись, що після народження онука все налагодиться.
Я сильно помилилася. Онука, Романа, ми побачили на виписці. А потім — аж через рік, на його першому дні народження, і то лише на годину.
— Чому так? — запитала я Ліну.
— Мамо, ми з Андрієм вирішили, що в перший час потрібно максимально обмежити спілкування дитини з сторонніми особами, — вона сказала мені це з такою легкістю, наче говорила про прогноз погоди.
Я була просто розгублена. Які ж ми сторонні? Ми — його найрідніші бабуся і дідусь, ми — ті, хто забезпечив їй усе це життя!
Я відчула себе не в своїй тарілці, незручно і ніяково. Я не могла змусити себе повірити в те, що це справді моя донька так зі мною розмовляє.
Трохи пізніше, після того неприємного діалогу, я дізналася справжню причину. Мені розповіла наша спільна знайома, яка теж жила в нашому місті.
— Галю, ти знаєш, батькам Андрія доступ до Романа нічим не обмежений. Вони часто залишають онука їм навіть із ночівлею, коли Андрій із Ліною вирішують відпочити.
Ця новина пронизала мене, як гострий холод. Я зрозуміла: для них ми стали чужими. Батьки Андрія — повноправні члени родини, а ми — “сторонні особи” з підвищеним ризиком.
Це була та сама межа, яку я не могла переступити. Ми з Віктором все життя відмовляли собі в усьому, працювали на чужині, відірвані від рідної землі, лише заради її благополуччя. А тепер, у подяку, отримали повне відчуження.
Я не могла більше мовчати і вирішила поговорити з Ліною серйозно. Ми з Віктором запросили її до нашої маленької квартири, яку ми не продали.
— Ліно, поясни нам, що відбувається? — я почала розмову. — Чому ми стали для тебе чужими? Чому свекор зі свекрухою стали тобі, прямо-таки, мамою і татом? Ми ніколи не втручалися у вашу молоду сім’ю зі своїми порадами, ми ніколи не дорікали Андрію, ми ніколи не ревнували тебе до нього! У подяку за це ми отримали повне твоє відмежування!
Ліна сиділа, поклавши ногу на ногу, і дивилася на мене з дивним, відчуженим виразом обличчя.
— Мамо, ти перебільшуєш, — вона відмахнулася від моїх претензій, як від набридливої мухи. — Я все собі надумала. Нічого надзвичайного не відбувається.
— Нічого надзвичайного? — Віктор підвищив голос. — Ми з твоєю мамою десять років жили на валізах, працювали на важких роботах, щоб забезпечити тобі стартовий капітал! І тепер ми не маємо права бачити власного онука, тому що ми «сторонні особи»?!
— Ви ж самі вибрали свою долю, тату, — відповіла Ліна, спокійно. — Ви самі вирішили поїхати. Я ж вас не просила. Це було ваше рішення.
Після цих слів я відчула, що наш емоційний зв’язок, який ми вважали нерозривним, був розірваний. Уся моя любов, усі наші зусилля були нею сприйняті не як подарунок, а як наш обов’язок, який вона не вважає за потрібне оцінювати чи віддячувати за нього.
Ми з Віктором сиділи в тиші, коли Ліна пішла. Найважче усвідомлювати, що вона навіть не розуміє, чим ми власне не задоволені!
Головна кратинка ілюстративна.
