fbpx

Ліно, знаєш що? – мовила свекруха вислухавши мої скарги на чоловіка, – Ви обоє дорослі, дітей у світ змогли привести – ось і розбирайтеся. Я влазити у ваші стосунки не буду. Розмовляти з сином теж не стану, не мала він дитина? Твій чоловік — ось і займайся ним, а мене не вплутуйте. Нехай і він думає своєю головою

Я коли заміж виходила за Сашка, то думала, що мені дуже пощастило. Він розумний, гарний, освічений, роботящий, дітей любить, жінок поважає, по дому допомагає. Ну що ще треба в житті, га?

Ми три роки прожили у шлюбі щасливо. На той час дітей ми не мали. А моя подруга, яка якраз розлучилася зі своїм чоловіком, стала мені розповідати, що всі чоловіки хороші, поки немає дітей. А як тільки діти з’являються, всі вони змінюються, намагаються втекти з дому, та й взагалі ні в чому допомагати більше не хочуть. Я не вірила їй, думала, Лариса вигадує. Як це може бути? Як можна любити і поважати, а потім раптово перестати?

Син з’явився коли ми були на четвертому році шлюбу, чоловік допомагав мені у всьому. Вночі до дитини вставав, їсти готував, коли я була втомлена. Разом в квартирі лад підтримували. Не минуло й року, як я дізналася, що знову при надії. Звичайно, це було не зовсім вчасно, але що вдієш. Вирішила, що двоє дітей це добре, ще й якщо вони віку приблизно однакового.

І тут почалося. Після появи другої дитини чоловіка як підмінили. Постійно він затримувався на роботі, хоч грошей приносив дедалі менше. Вдома взагалі перестав допомагати — він утомився, то спина у нього, то голова, втомлений на стільки,що от тільки лягти і може після роботи. А потім перестав зарплатню приносити. сказав, що підгузки і продукти сам купуватиме, а мені більше ні на що і не потрібні ті гроші, все одно вдома сиджу.

А потім взагалі якось із роботи не повернувся додому. Ніч на вулиці, телефон його не відповідає. Обидві дитини голосять, в одного зубки, а другий вередує, бо одному більше уваги приділяють. За чоловіка хвилююся. На годиннику вже було 9 ранку, а чоловіка все не було. Вирішила дзвонити свекрусі. Я їй ніколи не скаржилася, але вже не витримала просто. Так накипіло. Взяла вона слухавку, я їй все розповіла. І знаєте, що вона мені у відповідь сказала?

— Ліно, знаєш що? Ви обоє дорослі, дітей у світ змогли привести – ось і розбирайтеся. Я влазити у ваші стосунки не буду. Розмовляти з сином теж не стану, не мала він дитина? Твій чоловік — ось і займайся ним, а мене не вплутуйте. Нехай і він думає своєю головою.

Я була ошелешена такою відповіддю. Чоловік її поважає і до думки її прислухається, а тут таке. Вона ж могла б мені допомогти, а не стала.

Чоловік повернувся через три дні і сказав, що йде від мене. Ні, іншої у нього немає, просто він ніколи не хотів, аби його життя перетворилось на ось це. Мовляв, він не готовий до такого і у нього дах їде вже від усього.

Не знаю, як я змогла, але спокійно почала збирати його речі і речі старшого сина. Харчування. пляшечки підгузки і улюбленого ведмедика. Коли він усвідомив що я роблю, аж підскочив.

— Ти не чула? Я йду від тебе і дітей, – сказав не своїм уже голосом.

— Від мене ти піти можеш спокійно, але від дітей не вийде. Твоя мама правду сказала – не маленький хлопчик, раз дітей зміг у світ привести. Ти тато, я мама, ось і відповідальність ділимо порівну. Менший на природному вигодовуванні ще, тому забирай старшого.

Чоловік літав по квартирі ще з годину. Розповідав, як йому не просто в цьому житті, що він скрізь сам і вже забув заради чого він узагалі одружився. Виговорився він, потім почала я. Розповіла і про безсонні ночі і про стан після появи двох дітей. Я говорила і говорила і говорили. Він дивився на мене, а потім просто розплакався. Ми обоє дійшли до межі і розуміли, що так далі не можна.

Уже наступного дня ми найняли помічницю мені. Жінка приходила і допомагала мені з дітьми, ми з чоловіком могли тепер вдвох кудись сходити. Ні, не в кафе чи ресторани. Ми ходили в парк, сідали на лаві, яка знаходилась далеко від людей і міського шуму. Ми узявшись за руку слухали тишу, або розмовляли про все на світі.

Роки по тому я безмежно вдячна свекрусі за те, що дала нам пройти через усе те самим, без втручання ззовні. Ми стали ближчими, стали краще одне одного розуміти. Хлопці вже школярі, нам легше набагато, та й я працюю, але ота лава у парку і досі наша. Ми ховаємось там від суєти і розмовляємо, або слухаємо тишу.

Головна картинка – intermarium.news.

You cannot copy content of this page