Діамантовим розсипом на темно-синьому оксамиті кучугур іскрився сніг. У маленькому селі на іншому березі покритої льодом річки вже давно спалахнули вечірні вогні, а Ліза все ще тупцювала на вузенькій стежці, тремтячи від холоду, та не наважуючись залишити місце таємних зустрічей. А раптом він таки прийде? Бо хтозна, що могло затримати сімейну людину вдома морозним зимовим вечором. У нього дружина, діти. До цього треба ставитися з розумінням, якщо наважуєшся на стосунки з одруженим чоловіком.
За спиною пролунало гучне пихкання і скрип снігу під підошвами важких черевиків. «Усе-таки прийшов», — посміхнулася Ліза і здригнулася, коли їй у ноги тицьнулася слинява морда французького бульдога.
— Привіт, Щасливчику.
— Лізо, — сильні руки обхопили її зі спини і притиснули до себе, а оксамитовий голос шепнув у вухо теплим диханням: — Боже, як же я скучив. Ти давно тут стоїш? Не замерзла?
Пес обнюхав Лізині чобітки і заходився крутитися довкола ніг. Підтискуючи замерзлі лапки, Щасливчик нетерпляче скавчав, а дівчина прикрила очі і з насолодою втягла носом знайомий запах одеколону.
— Давно, Павлику, давно. Я приходжу сюди щовечора. Чекаю годину, а потім повертаюся до своєї порожньої квартири, переконуючи себе, що не маю права засмучуватися. У тебе щось сталося?
— Лізо, виходь за мене.
Це було щось новеньке. Від несподіванки вона навіть не знала, що відповісти на таку привабливу пропозицію, і тому просто мовчала в очікуванні, коли коханий скаже ще щось. А раптом вона не дочула? Раптом прийняла інші слова за ті, про які мріяла останні чотири роки?
Павло повернув її обличчям до себе і підняв підборіддя дівчини вгору, змусивши її подивитись йому прямо в очі.
— Вийдеш?
— Павле, у тебе вже є дружина. І діти, – пошепки нагадала чоловікові Ліза.
– Ми сьогодні подали на розлучення. Через те, що у нас є діти доведеться розлучатися через суд, однак це лише питання часу.
— Чому? У вас все було нормально.
— Нормально? — Павло гірко посміхнувся, але не вважав за потрібне пояснювати, що саме у стосунках із дружиною він вважав не зовсім нормальним. — То так чи ні, Лізо?
Вони познайомилися у кафе, де Ліза працювала офіціанткою. Високий, красивий, привабливий, вимогливий, ввічливий — цей чоловік одразу привернув її увагу. Було в ньому щось таке…
Мрія. Зовнішністю та манерами Павло повністю відповідав уявленням Лізи про ідеального чоловіка. Чорне, немов крило ворона, волосся, уважні сірі очі, поблажлива посмішка, ямочка на підборідді – це вона любила очима. Вухами любила його глибокий, оксамитовий голос і гучний сміх. Серцем — його цілого разом з усіма недоліками, яких у її обранця виявилося більше ніж достатньо.
Павло не міг любити одну жінку. Він любив усіх. До того моменту, як Ліза привернула його увагу, їй не вистачало вже пальців на руках, щоб перерахувати всіх дівчат, для яких він влаштовував романтичні побачення за одним і тим самим столиком в тому самому кафе. Але з жодною з них він не зустрічався двічі. Це щоразу була нова пасія, з якою він жартував, якій посміхався, до рук якої він торкався з обережною, багатообіцяючою ніжності. Ліза чудово розуміла, що це за людина, коли мріяла про те, щоб колись він так само доторкнувся й до неї.
Дочекалася. Тепер у неї є одружений чоловік, бабій. Вона з головою поринула у вихор цих неправильних стосунків, бо сама ж їх хотіла. Знала, що вона для Павла лише одна з багатьох жінок, які, можливо, теж згоряють від нерозділеного кохання і плачуть ночами в подушку від усвідомлення того, що в цьому зв’язку немає перспектив. Один із безлічі метеликів, які обпікаються об полум’я свічки, але продовжують цей танець доти, доки вогонь не спалить їхні тонкі крильця вщент.
Якби ж він був іншим… Тоді він перестав би бути моєю мрією.
— Ні, Павле.
— Ні? — густі чорні брови здивовано піднялися вгору.
— Ні, — похитала головою Ліза і погладила замерзлими долоньками хутро на комірі його куртки. — Я одружена вже чотири роки, Павле. Зі своєю мрією. Знаєш, мені так хотілося почути ці слова. Але тільки від того тебе, який живе у моїх мріях. Я не зможу ділити тебе з іншими, розумієш? А ти не змінишся.
— Хто знає.
— Я знаю, Павле. А якщо таки змінишся, то перестанеш бути мрією. Я люблю тебе таким, яким ти є. Шлюб чи навіть просто спільне життя все зіпсують, тож залишимо все як є, добре? Мені достатньо рідкісних зустрічей, я не хочу нічого міняти.
— Це ти офіційно погоджуєшся з тим, що я можу зробити пропозицію комусь ще? – холодно посміхнувся Павло.
— А якщо хтось інший зробить мені пропозицію?
Під ногами голосно заскавчав Щасливчик сповіщаючи господаря про те, що у нього остаточно замерзли лапки, і настав час йти додому. Павло відповів на запитання Лізи поблажливим поглядом, що означало: «Куди ж ти від мене дінешся?», однак не поцілував її на прощання — покарав за натяк на можливі стосунки з іншими.
Ліза провела свого коханого та його пса довгим поглядом і вирішила, що ця зустріч була останньою. Досить. Бути заміжньою за мрією, звичайно, романтично, але життя одне. А сімейного щастя, про яке мріє кожна жінка, від її омріяного Павла годі й чекати.
Фото ілюстративне.
