fbpx
Історії з життя
Ліза з Андрієм спускалися ескалатором в величезному торговому центрі. Настрою ніякого – вони посварилися і, мабуть, все взагалі йде до розриву. Ну і нехай! Ліза – красива, яскрава дівчина. Що вона собі іншого такого Андрія не знайде? Та запросто! І не важливо, що зараз так хочеться плакати. Андрій не пара їй. Точно не пара

Ангели

А завтра Новий рік… Уже завтра… Стрілки годинника зустрінуться на мить, щоб наповнити світ чудесами, прийняти замовлення на заповітні бажання, розлити в повітрі магію. А сьогодні ще гармидер: всі поспішають кудись, метушаться, подарунки вибирають…

Ліза з Андрієм спускалися ескалатором в величезному торговому центрі. Настрою ніякого – вони посварилися і, мабуть, все взагалі йде до розриву. Ну і нехай! Ліза – красива, яскрава дівчина. Що вона собі іншого такого Андрія не знайде? Та запросто! І не важливо, що зараз так хочеться плакати. Андрій не пара їй… Точно не пара. Вічно якийсь мовчазний, нерішучий. Звичайно, вчора вона перегнула палицю – не варто так відкрито фліртувати з іншими хлопцями. Але, може, їй хотілося викликати у Андрія ревнощі. Може, хотілося хоч раз, за ​​рік їх зустрічей, спонукати його на вчинок – хоч на який-небудь. Господи, ну чому їй так недобре від його мовчання?! Сьогодні, отямившись, вона намагається загладити вчорашню витівку, але в солодкому глінтвейні занадто чутні нотки полину, і чужим щасливим гармидером не прикрили продірявлений образами день.

У відділі новорічних іграшок, куди молода пара заглянула, вибираючи подарунки друзям, Ліза нишком спостерігала за Андрієм. Він крутив у руках якусь дрібницю, а сам дивився поверх іскристої пишноти ялинкових прикрас кудись у далечінь. Ні, не простить він її. Ну і добре…

– Ходімо звідси! – Ліза з Андрієм проривалися між усміхненими людьми, намагаючись не помічати їх щасливих облич. «Таке відчуття, що в минулому році всі повикидали ялинки разом з іграшками… Невже ця барвиста мішура може доставляти комусь таку радість?» – із заздрістю думала Ліза, намагаючись прогнати думку, що їй вперше в житті не хочеться, щоб наступав Новий рік.

На вулиці було сльотаво і темно – погода в унісон їх настрою. Тільки б швидше приїхав автобус, щоб Андрій не надумав сказати якісь непоправні слова прямо зараз. Спостерігаючи за світлом фар, що розтікається по нічній дорозі, Ліза раптом побачила дівчинку років п’яти. Вона стояла одна, позаду автобусної зупинки і щось тихенько співала, піднявши очі до неба.

– А ти з ким? – присіла біля неї Ліза.

– З бабусею, – дівчинка перестала співати і, недовірливо подивившись на Лізу, кивнула в бік людей на зупинці. Потім вона раптом побачила пухнастого сніговичка, що весело погойдувався на Лізиній сумці, і її погляд відразу потеплішав.

– А про що ти співала? – Ліза намагалася продовжити розмову з дівчинкою, щоб не залишатися з Андрієм наодинці. На темній вулиці їй занадто чітко розумілося, що вона не хоче почути від нього прощальні слова.

– Я кликала ангела, – просто відповіла дівчинка.

– Ангела? – здивувалася Ліза. – А навіщо?

– Тому що ангели дарують дітям подарунки. Бабуся каже, що, коли йде сніг – це ангели відщипують шматочки хмари. А зараз снігу немає. Бабуся каже, що всі ангели заснули. І я співаю, щоб ангел прокинувся і мене почув.

– Ось воно що, – розуміюче закивала Ліза. А потім серйозно запитала: – А що б ти попросила ангела, якби він тебе почув?

Дівчинка кинула погляд на Андрія, а потім раптом обвила руками Лізину шию і зашепотіла їй на вухо теплим дитячим шепотом:

– Шапку з вушками, як у зайчика. Таку, як у Маші в садку. Мені дуже подобається!

– Зрозуміло, – посміхнулася Ліза. – Буде такий подарунок під ялинку, так?

– У нас немає ялинки, – похитала головою дівчинка, боязко торкаючись до сніговичка.

Ліза раптом відчула, як Андрій тягне її за сумку. Вона випросталася і повернула до нього своє усміхнене обличчя.

– Я знаю цю дівчину, – тихо промовив Андрій. – Її Настею, здається, звуть. У неї немає батьків. Вірніше, є, але їх позбавили батьківських прав, ще в минулому році.

– А ти звідки знаєш? – здивувалася Ліза.

– Її взяла до себе бабуся, виховує, як може. Вони живуть з нами в одному під’їзді. Буквально вчора чув, як її бабуся скаржилася моїй бабусі, що мала ялинку просить, а іграшки зараз коштують дуже дорого, їй на пенсію не потягнути. Так що, не запевняй даремно…

Ліза повернулася до дівчинки і потонула в теплій блакиті щирості, обрамленої пухнастими віями.

– Тебе ж Настусею звуть? Я думаю, ангел обов’язково почує твою пісеньку. А поки… – Ліза швидко відстебнула від сумки хутряного сніговика, намагаючись не думати, що це милий подарунок Андрія, і сунула його в долоньку дівчинці.

Проводжаючи дівчинку поглядом, Ліза боялася подивитися в очі Андрієві. І раптом почула:

– Лізо, я хочу сказати тобі щось важливе. Але я не знаю, як ти до цього поставишся …

Вона змусила себе повернутися і вп’ялася поглядом в його очі.

– Лізо… Давай подаруємо цій дівчинці диво. Давай купимо їй ялинку, вогники, іграшки, дощик…

– А під ялинку покладемо подарунок, про який вона мріє… Андрію, який ти молодець! Ходімо!

І ось, ніби передноворічний час зробив чарівний виток, і Ліза з Андрієм знову в тому ж відділі ялинкових іграшок. Але як же тепер співає її душа, яким блиском горять очі! Боже мій, які іграшки! Як вона могла не помітити їх краси якусь годину назад? Всі ці перламутрові золоті рибки і чудові пташки, смішні ведмедики і кумедні зайчики, витіюваті бурульки, іскристі сніжинки, засніжені будиночки. А кульки! З камінчиками і намистинками, з невагомим пухом і прозорими мереживами. Різнобарвні гірлянди, дощик, що іскриться золотом, яскраві намиста і барвисті стрічки. Як же, як же, як же зрадіє Настя!

І ось уже прикрашена ялинка стоїть навпроти ліжка, де спить дівчинка. А Ліза і Андрій, немов тіні з щасливого дитячого сну, безшумно закінчують останні приготування.

Кинувши погляд на дитяче ліжечко, Ліза мимоволі замилувалася сплячою дитиною – лляні кучерики розметались по подушці, яскраві губи злегка відкриті, пухка ручка під щокою.

– Я навіть не думав, що ти така, – прошепотів Андрій, беручи її за руку.

– Яка така? – здивувалася Ліза.

Андрій не відповів, а тільки злегка доторкнувся губами до дівочого волосся.

– Я теж не знала, що ти такий, Андрію… Такий… справжній.

Бабуся зайшла в кімнату, що підсвічувалася м’якими переливами вогників на гірлянді, сплеснула руками, а потім в захопленні доклала їх до губ. Ліза дістала з сумки пакет, перев’язаний стрічкою, і зашепотіла:

– Ось шапка з заячими вушками. Настюша дуже про неї мріє. Сподіваюся, з розміром ми вгадали. І ось ще подарунок з цукерками. Я все це під ялинку кладу.

– Може, розбудимо? – запитала бабуся. – Нехай би подивилася.

– Ні-ні, – захитав головою Андрій. – Нехай думає, що їй ці подарунки ангели принесли. Поки є можливість, нехай вірить в диво.

– А ви і є ангели, – прошепотіла бабуся. – Хто ж ще здатний на такі чудеса?

– Це Настюша ваша ангел. Для нас вона зробила справжнє диво.

Вони тихенько сиділи в кімнаті, милуючись миготливою ​​ялинкою, слухаючи мірне цокання годинника на стіні і спокійне дитяче дихання.

А за вікном йшов сніг – повітряний, м’який, невагомий. Напевно, це ангели, нарешті, прокинулися і почали відщипувати шматочки хмар. Вони накинуть своє пухнасте снігове рукоділля на все місто і почнуть співати тиху колискову пісню – останню в цьому році. Завтрашня ніч буде особливою – яскравою, галасливою, веселою, з бульбашками ігристого, вогнями феєрверку, конфетті з хлопавок. А сьогодні ще є час розчути ніжну мелодію про те, що у ангелів на землі немає інших рук, крім людських, щоб робити добро. І немає інших очей, щоб розглянути красу. І немає іншого голосу, щоб сказати про любов…

Автор: Тетяна Лoнська.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page
facebook