fbpx

Лише на великі свята Яків просить зятів, щоб привезли його в гості, ненадовго, до старших синів. Потім піде на своє обійстя, де ніхто так і не живе

Яків дуже пишався своїми трьома синами. Дві доньки сприймалися в родині, як прислуга: спекти-зварити, попрати-помити, в городі сапати-полоти.

Яків вважав себе добрим батьком, і дочкам він нізащо б не дозволив робити важку чоловічу роботу, як це заведено в селі, де жінки і косять, і дрова рубають, і воду носять.

«Борщ варити, бур’ян полоти, в хаті прибирати – що може бути легше, – вважав чоловік, – тому й тягнеться жіноцтво рушники вишивати, квіти садити… Бо скучно їм, то й шукають собі приємного заняття. Якби одна з другою дрова заготовляли, траву косили, то не бралися б за голку, щоб вишивати, бо рук би від важкої роботи не чули. Але хай тішаться, як діти – то таки файно в хаті від вишитих рушників. От тільки б чоловіки добрі трапились їм, та хай би забирали їх до себе жити, така їхня доля свекрам догоджати, поки чоловік свою хату не збудує, а чи з цегли, чи з лободи, то як уже там вдасться.

А він, Яків, краще про синів своїх подбає. Поки є ділянки під план поблизу його хати, то хай оформляють, щоб чужим не дісталося. Найстарший і середній будуть поруч жити, а наймолодший хай коло нього лишається, хата добротна, є місце для всіх: і для нього з дружиною, і для молодого подружжя».

Коли прийшли сватати доньку, Яків відповів згодою та заявив: хай молоді живуть у батьків зятя, бо в нього ще є діти, це мовляв, народна традиція, щоб дівчина за мужем ішла та в невістках була.

Сват щось почав казати, що його донька із зятем ось-ось перейдуть до своєї хати, а молодим було б добре кілька місяців у просторій Яковій хаті пожити, але замовк на півслові, збентежений суворим поглядом свата.

Яків добре зрозумів незакінчену фразу та сказав, що він любить свою дитину, він не з тих батьків, яким аби тільки доньку віддати, тож якщо їм щось не подобається, то він тим не переймається, мовляв, дочка ще молода, та й в господарстві гарна помічниця.

Дружині Якова було дуже прикре ставлення чоловіка до їхніх дочок, але не насмілювалась перечити чоловікові, казати, що останнім часом у селі пішла мода доньок на місці залишати, а синів у прийми давати, бо з тещами, мовляв, легше спільну мову знайти. Та й що казати чоловікові, коли він такий гарний господар, дітей любить, ніколи голос не підвищить, навпаки, коли незадоволений, то майже пошепки говорить, а діти його слухають, два рази їм повторювати не треба: якщо дозволяє щось – каже «так», якщо не дозволяє – тільки одне «ні». І ніхто ще не посмів повторно просити. Але синів він пестить, обіймає, хвалить, терпляче навчає косити, дрова різати й рубати, і мурувати, і штукатурити, навіть балує, «ні» хлопці майже не чують.

Ласкавого слова від тата дочки Якова майже не чули, «дякую» за смачну страву не сказав їм ніколи, захвату від вишитого рушника в його очах ще не бачили. Але одяг і взуття дівчата мали чи не найкращі та найдорожчі в селі, і вибирати вбрання доньки могли самі, бо він, мовляв, на тому не розуміється, і полотно та нитки до вишивання купити Яків великодушно дозволяв. Словом, ніби й нема чим батькові докоряти. І дружині гріх скаржитися: поважав її і вдома, й на людях, так, ніби десь його навчали джентельменського етикету. І все ж, щось жінок в Яковім домі тримало в напрузі, чи теплоти бракувало, чи батьківської любові, важко сказати.

Весілля для синів і доньок Яків влаштовував дуже гарні, односельцям і гостям є що згадати: і музИки гарні, і страви смачні, і гості забавні. Сини з невістками, трохи потіснившись у Яковій хаті, аж бігом узялися свої будувати, поки гроші з весільних подарункових конвертів не розійшлися. Хоч добре було невісткам із свекрухою, що лагідніша за рідну маму була, але чомусь свекра побоювалися.

Хоч він слова недоброго їм не сказав, бо повністю довіряв дружині «невісток повчати», але його довгий проникливий погляд, навіть звертання «дочко» тихим голосом їх насторожувало. Але що невістки – сини як хотіли вирватися з-під батькової, ніби й ненав’язливої, але якоїсь важкої опіки.

Якби ж донькам Якова щастило зі свекрухами, як невісткам. Тихі й покірні, вони зазнали, почім фунт лиха, поки не перейшли до своїх осель. А щоб пришвидшити процес, то ці ніби й тихоні, наполягали, як у тій пісні: «Постав хату з лободи, а в чужую не веди. Чужа хата такая, як свекруха лихая: хоч не лає, а бурчить, та все ж вона не мовчить».

Щоправда, чоловіки донькам Якова трапилися добрі. Та інакше й не могло бути, бо то велика відповідальність бути в нього в зятях: варто б котрійсь із дочок хоч словом, хоч півсловом натякнути на несправедливість чоловіка, то батько урвав би тому честі і то десь привселюдно.

А на свекрух Яковим донькам нарікати зась, мовляв, «вони повчають», а йому на них нема чого скаржитись, він на тому всьому жіночому не розуміється.

Минали роки за роками. Всі діти Якова жили в своїх хатах, навіть наймолодший не бажав із татом оселю ділити. Його доброї мами вже на той час не стало. «А тато хай сам собі раду дає, або шукає собі молодицю», – розмірковував син. – Він ще не зовсім старий і здоров’я гарне має. А моїй дружині мене й дітей наших досить.

Поки жила мама, вона горнулася до неї, як до рідної. А зараз хто їй слово ласкаве скаже, коли я поїду тижнів на два-три на  роботу?» Чоловік працював вахтовим методом, гарно заробляв, тож вирішив купити квартиру в місті.

Доля Якових дочок також склалася щасливо. Гарні господині, добрі дружини, гарні мами, вони з чоловіками збудували свої будинки в селі, але далеко від батьківських осель, зустрічалися з ними в неділі та свята.

Словом, життя в них  вдалося, чого не скажеш про старших братів. Вирвавшись з-під опіки владного тата, сини розслабилися. Дружин собі вибирали, на маму їхню вдачею подібних, спокійних і добрих.

Тож коли чоловіки нібито на роботі затримувалися, під мухою додому являлися, ті тільки зітхали. Щоправда, в старшої ангельські крила швидше відпали й почали виростати ріжки. Але було запізно благовірного від веселої компанії відвадити.

Потім між братами почалися суперечки через городи й межі. Дивитися на це спокійно старий Яків не міг, ставав на бік то одного, то другого, і врешті став ворогом в обох.

Батько став хапатися за серце, часто хворіти, але тільки невістка середнього сина могла час від часу забігти й принести свекрові їсти, найстарша до свекрової хати ні ногою.

Четверо онучок від двох старших синів до хворого дідуся калачем не заманиш: побоювались важкого дідусевого погляду та його нудних повчань. Але Яків, ставши немічний тілом, полагіднішав душею, проте цього ніхто не хотів помічати.

Дідові вже й життя стало немиле, аж тут прибігли доньки, що дізнались про татові проблеми, вмовляли батька перейти до котроїсь із них жити. Яків довго вагався, нарешті погодився побути трохи в однієї, трохи в другої, мовляв, щоб не надоїв.

Так дотепер дід Яків живе то в найстаршої, то в наймолодшої доньки. А коли йде, то внуки плачуть і не пускають, бо з дідусем так цікаво, коли щось майструє, чи щось розповідає.

Лише на великі свята Яків просить зятів, щоб привезли його в гості, ненадовго, до старших синів. Потім піде на своє обійстя, де ніхто так і не живе, подивиться, як усе опускається, занепадає, що в синів, що живуть поруч, щось не ладиться, суперечки не вщухають, зронить сльозу та повернеться до любих доньок із надією, що й сини його схаменуться, він так хоче ними пишатися.

You cannot copy content of this page