Моя сестра Ольга старша за мене на три роки і вона ще маму пам’ятала, пам’ятала, як та плела їй хвостики, пекла млинці і співала.
– Мама мала такий чудовий глос, співала тобі «Котку волохатий» і казала, що ми обоє засинали.
За батька Ольга нічого не розказувала цікавого, бо він і не змінився з того часу, як був похмурим чоловіком, таким вже його й я пам’ятала.
Я не пам’ятаю маму і не пам’ятаю, що її не стало. Раптом з’явилася Тамара і почала нами опікуватися, готувати їсти, прибирати і бурчати, що вона нам не служниця. Дуже скоро у нас з сестрою були обов’язки і ми вже самі про себе піклувалися: могли приготувати їсти, прибрати в кімнаті, приготувати щось для Тамари і батька.
Батько завжди був похмурий, ніколи я не пригадую його усмішки. Подивився з-під брів на нас, що живі-здорові і все, в телевізор чи до друзів, чи з Тамарою в гості. Не цікавила його ні наша успішність, ні творчість, тим всім займалася Тамара, чи ми здорові чи треба чогось купити з одягу чи взуття.
Тамара теж не раділа тому, що вона пішла на чужі діти, бо хотіла мати свої, як і кожна жінка, але чомусь нічого не виходило. Проте, вона не переключила любов на нас, а полегшено зітхнула, коли ми з сестрою випурхнули з дому на навчання, а потім і заміж вийшли.
Ми не верталися до батьківського дому, бо навіщо вертатися туди, де ви не відчуваєте ні радості, ні ласки?
А от з сестрою у нас навпаки, дуже теплі відносини, ми поруч живемо і дуже виручаємо одна одну з дітьми чи з якимись побутовими справами. Разом відзначаємо свята, їздимо на відпочинок і загалом нам добре й без батька і Тамари.
Про те, що батька не стало ми якось дізналися з подивом, і подив був від того, що батько у нас, виявляється, є, вірніше був.
– Треба поїхати, – сказала сестра, – Он Тамара виставила в соціальній мережі свічку, люди співчувають, то треба поїхати, бо будуть говорити.
– Та годі тобі! Тобі п’ятдесят років, а ти ще дивишся на думку людей?
– Та не гарно якось, Інно, треба поїхати.
Не знаю, мені було шкода давати гроші на квіти для батька, він нам і цукерки не купив, а я від своїх дітей відриваю і даю цьому/
З такими думками я стяла всю церемонію і якби дуже не хотіла їсти, то й на поминки б не пішла. Єдина людина, яка справді горювала за батьком, була Тамара. Вона всім під ніс тикала альбомом, де були світлини батька і її, я взяла альбом лише для того аби побачити на них маму.
– Цікаво чи з мамою тато усміхався, – спитала я сестру пошепки.
– Не думаю, – відповіла та.
– Так, тут ваша матір є, – втрутилася Тамара, – Не думала, що він зберіг ці фото.
– І нас так багато, – здивовано сказала я, розглядаючи наші з сестрою чорно-білі фотографії.
– Дійсно, чого не викинув, – бубніла Тамара, – Ви ж йому не рідні, то нащо це зберігати.
Далі вона глянула на нас і побачила подив на наших лицях.
– А ви не знали? Мати ваша прийшла до нього, то ви вже були, а, коли ї] не стало, то не захотів вас віддавати, казав, що Марія з неба все бачить і він для її дітей шматок хліба заробить. От і працював без вихідних, а я казала, що ви нічого не цінуєте, все як не рвете, то брудните. Думав, що ви йому вдячні будете, а потім вже й не згадував про вас, бо сам зрозумів, що я виявилася правою.
Я не могла вимовити слова, як і сестра… Чому він нам ніколи нічого не говорив?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота