Ірусю, подруго люба, не від тебе, а від інших я дізналася про негаразди в твоїй родині. А в дитинстві та в юності ми ділилися з тобою всіма таємницями, щоб підтримати одна одну, коли розрадити, коли порадіти щастю, адже тоді мої чи твої прикрощі здавалися незначними й нікчемними, зате радощі подвоювалися.
Чому ж тепер, Іринко, ти настільки замкнулася в собі, що не піднімаєш слухавку? Я також не хочу наярювати, якщо тобі так важко спілкуватися, якщо не хочеш, щоб тебе зайвий раз розпитували про зраду Вадима, жаліли й втішали.
Коли ж мені пощастило, що ти відповіла на дзвінок, то довгої розмови в нас не вийшло. Я тебе добре розумію, тому розцінила це не як твоє небажання поговорити зі мною, а як те, що, мовляв, даремні ці роздуми про твою зневіру в людях, про розчарування в чоловікові, невпевненості в завтрашньому дні, яких, можливо, я від тебе чекаю. А з мого боку ти ж також не чекаєш розради, що життя триває, що все, що не стається, то на краще. Але згадай: ми з тобою зовсім інші, Іринко. Тому й пишу тобі в приват, щоб зібратися з думками і дати таку ж можливість тобі відповісти.
Іро, згадай: я ніколи не вміла втішати, психологиня з мене ніяка. Мене завжди дратувало оте «все буде добре», тому я просто плакала разом із тобою, коли з сім’ї до іншої пішов твій тато. Ти також мене не втішала, коли не стало мого дідуся Олексія, бо так добре, як нам обом було біля нього, так солодко, коли пригощав нас сотами з медом, уже так не буде ніколи, тож треба виплакати до сльозинки його відхід у засвіти. Тому ми й дружили, що однаково думали й робили.
Хай так і надалі буде між нами, тільки розуміння й потрібні слова. Знаю, що Вадима тобі не вистачатиме, що навряд чи він одумається й повернеться, що нелегко тобі буде після звільнення з роботи, що нову знайти не просто, а в тебе двоє дітей-студентів.
Але добре, що в тебе є мама, яка тебе з радістю до себе прийняла, та й батько твій підтримує зв’язок із тобою, а які розумники в тебе син і донька, ще й навчаються на бюджеті, а це таки з коштами легше, ніж на контракті.
Іринко, я добре знаю, що та сцена, коли начальник відкликав тебе із відрядження, і ти, повернувшись, спочатку зайшла на роботу, а в твоєму кабінеті воркували, мов голуби, Вадим і молода співробітниця, та сцена буде завжди перед твоїми очима. Я розумію, чому ти відійшла так тихо, щоб вони навіть не почули, що зразу подала заяву на звільнення, що пішла з дому, залишивши записку «Будь щасливий».
Дивуюся, звідки такі подробиці знають люди, може, щось понапридумували, адже ти ні з ким не ділишся наболілим, але чому мене ігноруєш, Іро? Я ж тебе так добре розумію і знаю, бо вчинила б так само. Кажуть, у таких випадках за кохання боротися треба, але ми з тобою інші, в нас чи гордість бере верх, чи те ж кохання, що готове відпустити, лиш аби він був щасливий.
Люба, ти замкнулася в собі, а в людей чи уява розігралася, чи, направду, хтось став випадковим свідком, коли Вадим сказав: «Прости, я покохав її і не можу нічого вдіяти з цим почуттям». Я не хочу, щоб ти підтвердила ці розмови чи спростувала, тільки б не тримала все в собі.
Згадай, як в юності ми з тобою могли швидко переключатися зі смутку на радість. Ти знаєш, яка я щаслива зі своїм Максимом? Ти ж рада за мене, і я не сумніваюся ні секунди. А іншим я про своє щастя не скажу. Ти знаєш чому, адже пам’ятаєш, що нам казав мій, світлої пам’яті, дідусь Олексій: «Не розказуй всім ні про свої радощі, ні про свої прикрощі, бо люди як не заздрять, то зловтішаються. І в нещасті не допоможуть, і щастя наврочать. А щастя любить тишу».
У мене зараз одне бажання: опинитися поруч з тобою. Тільки скажи, і я приїду. Або ти приїжджай до мене. Чекатиму.
