Те, що пропав гаманець, Люба побачила, коли вже майже під’їхали до Журбинців. За звичкою пірнула рукою у сумку, яку син називав «кравчуковий редикюль», і не відчула гаманця. Пронизала здогадка — обікрали!
Водій, який запропонував Вірі підвезти з вокзалу до села, весь час дивився на неї у дзеркало, а побачивши, як вона копирсається у сумці, посміхнувся: «Невже не впізнала? Дядько Григорій я, через леваду від помешкання твоєї тітки живу. А до вас частенько навідувався кабанчиків колоти. Але ти мала була, може й не пригадаєш. Матір твоя тоді — така красуня, як оце ти зараз. Ото я і впізнав землячку. А платити не потрібно, образиш старого».
«Та вже нічого не шукаю, — з гіркотою подумалося жінці. — Отак мене зустріли рідні краї. Це, мабуть, кара за тривалу розлуку». Востаннє була у Журбинцях, коли ховали маму. У пам’яті — вітряний сірий січень, замети дорогою до клaдовища. Всю ніч прогорювала на маминій подушці, а наступного дня віддала ключ від оселі тітці (у неї четверо дочок, дадуть раду хатині) — і мерщій на станцію. Наче втікала. Наче прощалась. А може, боялася зустрічі…
Тітка Світлана, шепнула тоді Вірі на поминках (ну й час вибрала!), що йшли за покійницею всі Левчуки — Євдокія з полицею, Олег з Уляною. Люба не бачила Олега двадцять років. Пів життя свого. Якби не він, летіла б у село щороку. Може, привезла б і синочка Олексійка. Вони ходили б по гриби у ліс, де вона знає кожну стежину, де старі дуби ще пам’ятають казки, що вона тут уголос складала дівчам. Якби не він…
Люба намагалася згадати, де б то могли витягти гаманець, і з пам’яті зринув кудлатий юнак на райцентрівській автостанції. Вона саме вчитувалась у назви сіл, з якими є автобусне сполучення, а сумку необачно поклала на валізку. Майнуло перед очима молоде обличчя… До речі, якось дуже знайомо блиснули його очі. Десь вона такі бачила! Тоді не звернула увагу на це, а тепер зрозуміла, що це й був той самий юнак, який і поцупив гаманця. Грошей у ньому було мало, її завбачливий син, збираючи зовсім не практичну маму в дорогу, розклав їх про всяк випадок у різні місця. Олексій купив їй квитки, та й ідея подарувати цю поїздку в рідні місця з нагоди маминого сорокаріччя — теж його. Почав пристойно заробляти, то й хоче зробити їй приємність. Пропонував заморський курорт, але Люба категорично відмовилась: ніколи там не була, тож не відпочине, а лише зайвий раз хвилюватиметься — не знає, як там поводитись.
А в Журбинці їй так давно кортіло! Вже давно немає найрідніших. Племінниці, які доглядають надгробки і яким вона переказує навесні перед Проводами гроші, щоб пом’янули маму, повідали, що завжди її радо зустрінуть, а їхня хатина повалилась і сільрада її розібрала. Там ніхто не побудувавсь, а вишні старі родять.
Вишні! Віру наче пронизав спогад: там, у гаманці, була фотокартка! Єдина, старенька, пожовкла. Вона ніколи з нею не розлучалася. Двоє стоять під вишнями, обійнявшись, і сміються від щастя. Обважнілі кетяги лягають їм у руки. Це було в десятому класі. Олег заробив на жнивах грошей і купив омріяний фотоапарат. Бігав селом і фотографував усе підряд — як мати дає козі пити, як граються маленькі цуценята, як з поля повертається череда. Віру того дня мама попросила нарвати вишень на варення, а Олег взявся допомогти. Вони рвали і їли, смакували солодким вишневим соком, і так сміялися, немов хотіли набрати того сміху і того щастя на все життя… Фотоапарат Олег прилаштував на гілці, й він клацнув саме тоді, коли хлопець міцно обійняв дівчину. Все літо було їхнім. Перше таке і останнє в житті.
А потім мали чому в селі дивуватися — як же так: відмінниця, гордість школи, талановитий математик Любка не вступила до вишу, а чомусь залишилась у місті і не показується додому. Як же їй було показатися на люди, коли вона носила під серцем дитя? Тоді, здавалось, увесь світ із неї кепкує. І Олег, її Олег, який так гаряче клявся її кохати вічно, на лист відповів кількома реченнями, мовляв, не час іще йому бути батьком, та й в армію він збирається…
Заголовок, головне фото, текстові зміни – Intermarium.news.
У село Люба більше не повернулася. Але світ не без добрих людей — одна з викладачок університету, в якому вона хотіла навчатися, та не судилося, розпитавши заплакану дівчину про її біду, запропонувала Вірі пожити у квартирі з її старенькою ненькою, яка все частіше страждала через забуття: поривалася піти з дому, лишала ввімкненими воду, газ. Так Люба отримала дах над головою, а опісля й невеличку квартирку старенької, бо за кілька років, завдяки щирому серцю і лагідній вдачі, разом із синочком стала викладачці рідною.
Мама до змін у житті дочки поставилася мудро: допомагала чим могла, приїздила, заспокоювала, розраджувала словами у листах. Одного разу, як кажуть, «між іншим» написала, що повернувся з війська Олег, та не сам, а дружиною, яка вже й при надії була, Уляною звати. Так вони опісля й не побачилися.
Жіночка, казали, з Олега взяла обіцянку, що залишить своє минуле за межею. Межа виявилась довгою, на все життя…
Люба ж сама виховувала Олексія, заочно навчалася в університеті, згодом розумній студентці запропонували роботу лаборанткою на кафедрі. Коли синочок, переможець математичних олімпіад, вступив у цей же університет, мама на той час уже захистила кандидатську. Вона так і не вийшла заміж, відхиляла всі пропозиції. Про те, що Олега Петровича не стало, їй розповіли телефоном племінниці, а також — що Уляна із сином кудись подались із села. Десь глибоко в серці защеміло й стихло…
…Розворушила давно пережите раптова пропажа гаманця з тією фотографією. І поїздка у село. Воно її впізнало! Воно пам’ятало Віру щасливою. Постояла під старими вишнями. Припала до рідних надгробків. Поверталась додому зовсім іншою, неначе скинула з плечей десяток років. У вітальні, на столі, куди син складав пошту, поміж газет знайшла листа з незнайомим почерком. «Пробачте мого сина, Віро. Я знайшла у нього ваш гаманець. Він кpаде, бо зaлежний, жодні спроби змінити його не рятують. Це мене Бог карає, що я заборонила батькові бачити вашого сина. Адресу знайшла на візитці. Таке фото носив із собою і Олег».
…Тепла хвиля накрила Віру — на старенькій пожовклій світлині двоє стоять під вишнею і сміються, сміються, немов запасаються тим сміхом і тим щастям на все життя…
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Автор – Ганна БОЙЧУК, Запорізька область.
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
За матеріалами – Вербиченька.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
