fbpx
Історії з життя
Люба не вступила до вишу, а чомусь залишилась у місті і не показується додому. Як же їй було показатися на люди, коли вона носила під серцем дитя? Тоді, здавалось, увесь світ із неї кепкує. І Олег, її Олег, який так гаряче клявся її  кохати вічно, на лист відповів кількома реченнями, мовляв, не час іще йому бути батьком

Те, що пропав гаманець, Люба побачила, коли вже майже під’їхали до Журбинців. За звичкою пірнула рукою у сумку, яку син називав «кравчуковий редикюль», і не відчула гаманця. Пронизала здогадка  — обікрали!

Водій, який запропонував Вірі підвезти з вокзалу до села, весь час дивився на неї у дзеркало, а побачивши, як вона копирсається у сумці, посміхнувся: «Невже не впізнала? Дядько Григорій я, через леваду від помешкання твоєї тітки живу. А до вас частенько навідувався кабанчиків колоти. Але ти мала була, може й не пригадаєш. Матір твоя тоді — така красуня, як оце ти зараз. Ото я і впізнав землячку. А платити не потрібно, образиш старого».

«Та вже нічого не шукаю, — з гіркотою подумалося жінці. — Отак мене зустріли рідні краї. Це, мабуть, кара за тривалу розлуку». Востаннє була у Журбинцях, коли ховали маму. У пам’яті — вітряний сірий січень, замети дорогою до клaдовища. Всю ніч прогорювала на маминій подушці, а наступного дня віддала ключ від оселі  тітці (у неї четверо дочок, дадуть раду хатині) — і мерщій на станцію. Наче втікала. Наче прощалась. А може, боялася зустрічі…

Тітка Світлана, шепнула тоді Вірі на поминках (ну й час вибрала!), що йшли за покійницею всі Левчуки — Євдокія з полицею, Олег з Уляною. Люба не бачила Олега двадцять років. Пів життя свого. Якби не він, летіла б у село щороку. Може, привезла б і синочка Олексійка. Вони ходили б по гриби у ліс, де вона знає кожну стежину, де старі дуби ще пам’ятають казки, що вона тут уголос складала дівчам. Якби не він…

Люба намагалася згадати, де б то могли витягти гаманець, і з пам’яті зринув кудлатий юнак на райцентрівській автостанції. Вона саме вчитувалась у назви сіл, з якими є автобусне сполучення, а сумку необачно поклала на валізку. Майнуло перед очима молоде обличчя… До речі, якось дуже знайомо блиснули  його очі. Десь вона такі бачила! Тоді не звернула увагу на це, а тепер зрозуміла, що це й був той самий юнак, який і поцупив гаманця. Грошей у ньому було мало, її завбачливий син, збираючи зовсім не практичну маму в дорогу, розклав їх про всяк випадок у різні місця. Олексій купив їй квитки, та й ідея подарувати цю поїздку в рідні місця з нагоди маминого сорокаріччя — теж його. Почав пристойно заробляти, то й хоче зробити їй приємність. Пропонував заморський курорт, але Люба категорично відмовилась: ніколи там не була, тож не відпочине, а лише зайвий раз хвилюватиметься — не знає, як там поводитись.

А в Журбинці їй так давно кортіло! Вже давно немає найрідніших. Племінниці, які доглядають надгробки і яким вона переказує навесні перед Проводами гроші, щоб пом’янули маму, повідали, що завжди її радо зустрінуть, а їхня хатина повалилась і сільрада її розібрала. Там ніхто не побудувавсь, а вишні старі родять.

Вишні! Віру наче пронизав спогад: там, у гаманці, була фотокартка! Єдина, старенька, пожовкла. Вона ніколи з нею не розлучалася. Двоє стоять під вишнями, обійнявшись, і сміються від щастя. Обважнілі кетяги лягають їм у руки. Це було в десятому класі. Олег заробив на жнивах грошей і купив омріяний фотоапарат. Бігав селом і фотографував усе підряд — як мати дає козі пити, як граються маленькі цуценята, як з поля повертається череда. Віру того дня мама попросила нарвати вишень на варення, а Олег взявся допомогти. Вони рвали і їли, смакували солодким вишневим соком, і так сміялися, немов хотіли набрати того сміху і того щастя на все життя… Фотоапарат Олег прилаштував на гілці, й він клацнув саме тоді, коли хлопець міцно обійняв дівчину. Все літо було їхнім. Перше таке і останнє в житті.

А потім мали чому в селі дивуватися — як же так: відмінниця, гордість школи, талановитий математик Любка не вступила до вишу, а чомусь залишилась у місті і не показується додому. Як же їй було показатися на люди, коли вона носила під серцем дитя? Тоді, здавалось, увесь світ із неї кепкує. І Олег, її Олег, який так гаряче клявся її  кохати вічно, на лист відповів кількома реченнями, мовляв, не час іще йому бути батьком, та й в армію він збирається…

Заголовок, головне фото, текстові зміни – Intermarium.news.

У село Люба більше не повернулася. Але світ не без добрих людей — одна з викладачок університету, в якому вона хотіла навчатися, та не судилося, розпитавши заплакану дівчину про її біду, запропонувала Вірі пожити у квартирі з її старенькою ненькою, яка все частіше страждала через забуття: поривалася піти з дому, лишала ввімкненими воду, газ. Так Люба отримала дах над головою, а опісля й невеличку квартирку старенької, бо за кілька років, завдяки щирому серцю і лагідній вдачі, разом із синочком стала викладачці рідною.

Мама до змін у житті дочки поставилася мудро: допомагала чим могла, приїздила, заспокоювала, розраджувала словами у листах. Одного разу, як кажуть, «між іншим» написала, що повернувся з війська Олег, та не сам, а дружиною, яка вже й при надії була, Уляною звати. Так вони опісля й не побачилися.

Жіночка, казали, з Олега взяла обіцянку, що залишить своє минуле за межею. Межа виявилась довгою, на все життя…

Люба ж сама виховувала Олексія, заочно навчалася в університеті, згодом розумній студентці запропонували роботу лаборанткою на кафедрі. Коли синочок, переможець математичних олімпіад, вступив у цей же університет, мама на той час уже захистила кандидатську. Вона так і не вийшла заміж, відхиляла всі пропозиції. Про те, що Олега Петровича не стало, їй розповіли телефоном племінниці, а також — що Уляна із сином кудись подались із села. Десь глибоко в серці защеміло й стихло…

…Розворушила давно пережите раптова пропажа гаманця з тією фотографією. І поїздка у село. Воно її впізнало! Воно пам’ятало Віру щасливою. Постояла під старими вишнями. Припала до рідних надгробків. Поверталась додому зовсім іншою, неначе скинула з плечей десяток років. У вітальні, на столі, куди син складав пошту, поміж газет знайшла листа з незнайомим почерком. «Пробачте мого сина, Віро. Я знайшла у нього ваш гаманець. Він кpаде, бо зaлежний, жодні спроби змінити його не рятують. Це мене Бог карає, що я заборонила батькові бачити вашого сина. Адресу знайшла на візитці. Таке фото носив із собою і Олег».

…Тепла хвиля накрила Віру — на старенькій пожовклій світлині двоє стоять під вишнею і сміються, сміються, немов запасаються тим сміхом і тим щастям на все життя…

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Автор – Ганна БОЙЧУК, Запорізька область.

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

За матеріалами – Вербиченька.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook