Сусідка мене попросила подивитися за її господаркою, поки вона поїде трохи на сезонні фрукти та овочі.
– Любко, посадила я всього, і моркву посіяла, і бурачки, і капуста, та всього насадила і шкода мені буде, як з того толку не буде. Приглянь за городом, я тобі віддячу.
– А Петро твій чого не подивиться.
– Ой, Любо, ти хіба не знаєш, що він моркву від бур’яну не відрізнить. Та то нема на кого лишати. Поможи.
Я й погодилася, тим більше між нами й паркану нема на городі, лише межа.
Я поїхати нікуди не можу, бо у мене і батьки старенькі, і корова. Діти поки літо, то помагають. Але далі вчаться і треба ж їм все передавати в місто, то от за весну-літо я стараюся всього посадити аби потім урожай зібрати.
У Лариси парник є, тому там легше поратися, бо не так заростає.
Вона поїхала, а я отак по городу походжаю та й до неї загляну. Її чоловік працює в електросітці, тому там робота добра і він не дуже й хоче їздити, а Ларисі все мало. Хоч і має й хату, і машину діти так само вчить.
Але таке, у кожного свій план.
Але далі вона мені телефонує, що там та як, і так між іншим аби я вже й до курей дивилася, бо Петро забуває, та й яйця треба визбирати, то Петро забуває.
Ну, знаєте, аби вже яйця не позбирати з гнізда, то що той чоловік вже робить?
Збираю вже я й яйця.
Але Лариса й тут не зупинилася і каже:
– Подивися, що там Петро їсть, бо каже, що вже всі тушонки поїв та паштети, а я ж на зиму тримала. Ти звари йому щось поїсти та молока принеси, бо щось він каже, що квасного захотів.
Ну, знаєте, я молока принесу, але їсти готувати? Я не хочу та й не маю коли. Я їй так і сказала.
– Любо, я тобі віддячу, то ж не задурно.
Стала я вже Петрові варити їсти, а він такий балуваний, вже йому й сметани треба, і молока свіжого, і замовляє страви.
Я варю, бо все себе тішу тим, що зароблю грошей, бо я працюю поштаркою, там роботи не багато, як і зарплати.
Нарешті приїхала Лариса, обійшла всю господарку, походила по хаті, а тоді й каже:
– Могла б ти вже й поприбирати тут, дивися, який безлад.
– Але ти мені не казала.
– Не казала, бо думала, що ти й так здогадаєшся.
Дала мені так гроші, наче послугу мені робить.
А далі почалося…
Почала по сусідах казати, що дуже мало чогось кури яєць нанесли, далі, що чогось морква не зійшла, огірки пожовкли, помідори посохли.
– Що то означає, нема газдині, – переказували її слова сусідки.
Але то все зелене, розумієте? Я вже не витримала і до неї.
– Що це ти, Ларисо, таке розказуєш, коли все у тебе на городі добре. Бо я собі не робила, а до тебе бігла. Як маєш якісь претензії, то кажи.
– То й скажу. Я тебе росила все пильнувати. А ти чому за Петром не дивилася?
– Як не дивилася?, – обурилася я, – Та подивися, як він блиститься на моїх харчах. А ти мені за молоко й не дала нічого.
– І не дам. Треба було його краще годувати, бо бачили його з різними жінками, значить, не міг наїстися того, що ти готувала.
– Як не міг наїстися?, – закліпала я очима.
– А отак. Баба Параска побачила його з якоюсь жінкою, а та заявила, що збирає показники, то вона її по всій вулиці поводила аби та все зняла, бо щось дуже світло у всіх мотає і напруга ввечері скаче. А потім мені й сказала, що потім приходила ще одна за пару днів і так само показники знімала.
– А я тут до чого?
– А до того, що так не робиться.
Я сплюнула і пішла геть. Доробилася називається. І треба було мені з нею зачіпатися, от вже заробила, то заробила.
Автор Ксеня Ропота
