– Любо, ти що зовсім? У тебе вже онуки до школи ходять, яке весілля? — такі слова я почула від сестри, коли сказала їй, що виходжу заміж.
А куди тягнути? За тиждень ми з Олегом розписуємося, треба повідомити сестру, думала я. Звісно, на святкування до нас вона не приїде, ми живемо далеко одна від одної. Та й гучних посиденьок із вигуками «Гірко!» у свої 60 років влаштовувати не плануємо. Тихо розпишемося і посидимо вдвох.
Можна було б узагалі не розписуватися, але Олег наполягає. Він у мене джентльмен затятий: двері в під’їзді перед коханою відчиняє, руку подає, коли з машини виходжу, пальто допомагає вдягти. Ні, він без штампа в паспорті жити не згоден. Так і сказав: «Що я, хлопчисько, чи що? Мені потрібні серйозні стосунки».
А для мене Олег і справді хлопчисько, хоч і з сивою головою. На роботі його поважають, звертаються виключно по імені та по батькові. Там він інший: серйозний, суворий, а як мене бачить — наче сорок років скидає. Схопить в обійми й давай кружляти посеред вулиці. А мені хоч і радісно, але соромно. Кажу: «Люди дивляться, сміятимуться». А він мені: «Які люди? Я нікого не бачу, крім тебе!» Коли ми разом, у мене й справді таке відчуття, що на всій планеті більше нікого немає, тільки я і він.
Але в мене ще є рідна сестра, якій треба все розповісти. Боялася, що Олена, як і багато хто, не схвалить, а мені найбільше потрібна була її підтримка. Зрештою, набралася сміливості й подзвонила.
– Любо-о-о, – протягнула вона приголомшеним голосом, коли почула, що я збираюся під вінець, — рік лише минув, як Степана поховали, а ти вже заміну йому знайшла! Я знала, що здивую сестру своєю новиною, але не думала, що причиною її обурення стане мій покійний чоловік.
– Оленко, я пам’ятаю, – перебила я її. – А хто встановлює ці терміни? Ти можеш назвати мені цифру? Через скільки часу я можу знову бути щасливою, щоб не отримати осуду?
Сестра задумалася:
– Ну, для пристойності треба хоча б років п’ять почекати.
– Тобто я маю сказати Олегові: вибач, приходь через п’ять років, а я поки хустку чорну носитиму?
Олена мовчала.
– А що це дасть? – продовжувала я. – Думаєш, через п’ять років нас ніхто не осудить? Усе одно знайдуться ті, кому кортить язики почесати, але мені, якщо чесно, до них байдуже. А от твоя думка важлива, і якщо ти наполягаєш, я скасую цю затію з весіллям.
– Знаєш, я не хочу бути крайньою, та одружуйтесь хоч сьогодні! Але знай, що я тебе не розумію і не підтримую. Ти завжди була собі на умі, але не думала, що на схилі літ зовсім берегів пустишся. Мала б совість, почекай хоча б ще рік.
Але я не здавалася.
– Ти кажеш: почекай ще рік. А якщо в нас із Олегом лише рік і залишився, що тоді? Сестра захлипала.
– Ну тебе, роби як знаєш. Я розумію, усі хочуть щастя, але ж ти стільки років прожила щасливим життям…
Я розсміялася.
– Оленко, ти серйозно? Ти також усі ці роки вважала мене щасливою? Хоча я й сама так думала. І тільки тепер зрозуміла, ким була насправді: робочою конякою. Я навіть не знала, що можна жити інакше, коли життя в радість!
Степан був хорошою людиною. Ми з ним виховали двох доньок, тепер у мене п’ятеро онуків. Чоловік завжди переконував, що головне в житті – сім’я. Я й не сперечалася. Спочатку ми працювали без пауз заради сім’ї, потім – заради сімей наших дітей, далі – заради онуків. Зараз згадую своє життя і розумію, що це була суцільна гонка за добробутом без перерви на обід. Коли старша донька вийшла заміж, у нас уже була дача, але Степан вирішив розширюватися, вирощувати для онуків домашнє м’ясо.
Взяли в оренду гектар землі й впряглися у віз, який тягнули не один рік. Він завів худобу, її весь час треба було годувати. Раніше півночі ніколи не лягали, о п’ятій ранку вже були на ногах. Цілий рік жили на дачі, у місто виїжджали рідко, та й то лише у справах. Іноді знаходила час подзвонити подругам, а ті хваляться: одна щойно з онукою з моря повернулася, інша з чоловіком у театрі була. А мені не те що в театр, у магазин з’їздити ніколи!
Бувало, без хліба по кілька днів сиділи, бо худоба зв’язала нас по руках і ногах. Одне лише сили додавало: діти й онуки ситі. Старша донька завдяки нашому господарству машину поміняла, молодша ремонт у квартирі зробила — значить, не дарма ми так гнули спину. Якось приїхала мене провідати приятелька, колишня колега, і каже:
– Любо, я спочатку тебе не впізнала. Думала, ти тут на свіжому повітрі відпочиваєш, сил набираєшся. Та ти ж ледь стоїш! І навіщо себе так загнала?
– А як інакше? Дітям же треба допомагати, – відповіла я.
– Діти дорослі, самі собі допоможуть, а ти б краще для себе пожила.
Я тоді не зрозуміла, що означає «пожити для себе»? Зате тепер знаю, що можна жити інакше: спати, скільки хочеш, спокійно ходити по магазинах, у кіно, басейн, на лижі. І нікому від цього не гірше! Діти не збідніли, онуки не голодують. Але найголовніше, я навчилася дивитися на звичні речі іншими очима.
Якщо раніше, згрібаючи на дачі в мішки опале листя, злилася, що від нього стільки сміття, то тепер це листя дарує мені настрій. Ідеш парком, підкидаєш його ногами й радієш, як дитина. Я навчилася любити дощ, адже тепер не треба мокнути під ним, заганяючи під дах кіз, а можна милуватися через віконце затишного кафе. Лише зараз роздивилася, якими дивовижними бувають хмари й заходи сонця, як приємно просто пройтися по хрусткому снігу. Побачила, яке, виявляється, гарне наше місто! І очі мені на все відкрив саме Олег.
Після того, як не стало чоловіка я була сама не своя. Усе сталося несподівано. Діти одразу розпродали все господарство, дачу й перевезли мене назад у місто. Перші дні ходила не розуміючи, що тепер робити і як далі бути. Звично прокидалася о п’ятій ранку, бродила по квартирі й думала, куди себе подіти.
А коли в моєму житті з’явився Олег, пам’ятаю, як уперше вивів мене на прогулянку. Він виявився моїм сусідом і знайомим зятя, допомагав нам перевозити речі з дачі. Уже потім зізнався, що спочатку не мав на мене ніяких планів, побачив згаслу, розгублену жінку й пожалів.
Каже, одразу зрозумів, що я життєрадісна й енергійна, просто треба мене розворушити. Повів мене в парк подихати повітрям. Ми сіли на лавочку, Олег купив морозиво, а потім запропонував прогулятися до ставка, погодувати качок. Я тримала качок на дачі, але за всі роки в мене не було ні хвилинки, щоб просто за ними поспостерігати. А вони, виявляється, такі кумедні! Так смішно пірнають, ловлячи хліб!
– Навіть не віриться, що можна просто стояти й дивитися на качок, – зізналася я. – На своїх мені ніколи було милуватися, тільки встигай запарювати їм зерно, готувати мішанку, годувати й прибирати, а тут – стій і дивись.
Олег усміхнувся, узяв мене за руку й сказав: – Зачекай, я тобі стільки цікавого покажу! Ти наче заново народишся.
І він мав рацію. Я, як маленька дитина, щодня відкривала для себе світ, і він мені так подобався, що минуле життя почало здаватися важким сном. Уже й не пам’ятаю, коли саме зрозуміла, що шалено потребую Олега, його голосу, сміху. Але одного разу прокинулася з думкою, що і він, і все, що зі мною зараз відбувається, – справжнє, без цього я тепер не зможу.
Мої доньки сприйняли наші стосунки насторожено! Казали, що я зраджую пам’ять про батька. Було дуже прикро, я ніби відчувала себе перед ними винною. Діти Олега, навпаки, зраділи, сказали, що тепер за тата спокійні. Залишилося тільки розповісти про все сестрі, і цей момент я відкладала до останнього.
– І коли у вас розпис? – запитала Олена після нашої довгої розмови.
– У цю п’ятницю.
– Ну що я можу сказати? Щастя-здоровʼя на схилі літ, – сухо попрощалася вона.
До п’ятниці ми з Олегом купили продуктів на двох, одяглися святково, викликали таксі й поїхали на розпис. Коли вийшли з машини, я застигла від несподіванки: біля входу в РАЦС стояли мої доньки із зятями й онуками, діти Олега з сім’ями і, найголовніше, моя сестра! Олена тримала оберемок білих троянд і усміхалася мені крізь сльози. – Оленко! Ти що, приїхала заради мене? – не повірила я своїм очам.
– Мушу ж я бачити, кому тебе віддаю, – засміялася вона.
Виявилося, що в ті дні, які залишилися до нашого весілля, вони всі заздалегідь зателефонували одне одному, домовилися й замовили столик у кафе.
Нещодавно ми з Олегом відзначили річницю нашого весілля. Він тепер для всіх рідна людина. А мені досі не віриться, що все це відбувається зі мною: я така щаслива, що боюся наврочити.
