fbpx
Історії з життя
Любочка закохалася. Закохалася, наче вперше, з калатанням серця в вухах, з тремтінням губ, з метеликами в животі, з шаленими мріями про них. І байдуже, що у любочки дитина і чоловік

Почуття накрило з головою, буквально тиждень спілкування і вона вже душі не чула в начальнику. Навмисне підходить з питаннями і дивиться не надивиться. Коли відповідає, то голос тремтить і червоніє аж вуха горять. Кохання.

Коли Любочка зрозуміла, що закохана, то аж впріла. Вона зразкова дружина з десятирічним досвідом і двома дітьми. Яке кохання? Чоловік виконує свої функції, як належить забезпечує і кохає на вихідні. Вони відкладають на навчання дітям і трішечки на машину. Любочці взагалі нема як відволікатися від наміченого плану! Що за бздура у неї в голові?

Але щодня вона вгрузає все більше і більше. Їй подобається про нього говорити з колегами, правда, вони набагато критичніші щодо нього, але їй байдуже, бо головне, що про нього. Вона наче збоку слухає, але чує тільки «Микола Васильович..», а далі його очі… Буває, що вона сама починає розмову з обурення персоною Миколи Васильовича, що навалив роботи, але потім чиста насолода від обговорення його персони…

Любочка розуміє чітко, що претендувати Миколу Васильовича марно – молода дружина час від часу пильнує, як у його «курятнику» справи. Вона приходить, окидає поглядом колектив, розуміє, що рівних їй нема і йде з чистою совістю додому. Любочка – людина весела і приємна, роботу свою виконує добре, а те, що останнім часом почала ретельніше фарбуватися і одяг новий прикупила, то таке… Колектив же жіночий – одна перед одною хочуть похвалитися.

Отож, наша Любочка чисто платонічно сохне за Миколою Васильовичем. І нікому від того зла, ніби, й нема: Микола Васильович не знає, чоловік її не знає, діти не знають, одна Любочка сама себе тішить… Аж якось, переманює Любочку до себе на роботу у інший відділ ще один начальник відповідальної служби. Каже, що: «У Миколи Васильовича вас і так багато, а Ви, Любове Василівно – цінний спеціаліст»… Любочці компліменти останній раз чоловік говорив… давно. Ну щось на рахунок «Бери це, не так тебе повнить» чи «Тобі до лиця, не будеш така сіра». А тут таке від чужого чоловіка… Вона була така щаслива, що насмілилася вголос пофліртувати:

– А ви, Миколо Васильовичу, хоч би раз мене похвалили, а от Семен Романович мене раз побачили і вже я цінний спеціаліст і ходіть до мене.

– Та як він сміє, – розкукурікався Микола Васильович, – Хай собі спеціаліста виростить, а тоді дасть комусь вкрасти…

Це було звичайнісіньке кукурікання півня, який не хоче віддавати будь-яку курку на сторону, але Любочка почула інше: «Я тебе не відпущу». Почуття її загорілися ще яскравіше і в мріях вже вона ходить по «курнику» і викидає надто підтоптаних курок. Фантазії Любочка перенесла додому і там їх так само плекала і леліяла, була часто задумана. Вона дивилася на своїх дітей. На свого чоловіка і нічого до них не відчувала. Є та й є. А от з Миколою Васильовичем… Спочатку вона ці думки соромливо відганяла, як гріховні, потім трішечки мріяла, потім ще і ще…

Якось, сидячи на лавочці дитячого майданчика, бездумно дивилася в одну точку. Її дівчатка бавилися, але окрім втоми від їх галасу, вона нічого не відчувала. Втоми від них усіх. Як же вона втомилася… Щось зашуміло в вухах, так ніби ти на мить глухнеш і чуєш лиш свист, а тоді як падаєш в реальність. Любочка плакала. Ні, Любочка ревіла і обіймала своїх верескливих дівчаток. Цілувала, як після довгої розлуки. Того вечора вони їли замовлену піцу, торт і допізна дивилися мультики, а мама з татом говорили і говорили… Договорилися до того, що поїдуть десь відпочивати, бо ж діти ще в садочку.

Любочці було важко дивитися на Миколу Васильовича, вона соромилася, що через свої думки мало не зруйнувала все дороге для неї, по-справжньому, цінне. Але, коли Микола Васильович не дав їй премію, то вона з полегшенням зрозуміла, що може легко його недолюблювати і вже абсолютно щиро погоджуватися з колегами, який цей півень хитрозроблений.

Автор: Ксеня Ропота

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page