Ми з Ігорем побралися влітку. Спека тоді стояла неймовірна, і перші тижні нашого сімейного життя в квартирі його матері, Любові Петрівни, запам’яталися мені тим, що вона ввесь час куховарила на кухні, бути в квартирі було неможливо.
– Я на всіх вас маю наготувати, – казала вона з докором.
В квартирі, крім нас, була ще сестра Ігоря. Місця й справді було дуже мало, але ми не мали куди дітися – на наші зарплати нам не вистачало навіть знімати квартиру.
Так ми прожили там пару місяців.
Я намагалася бути непомітною. Приходила з роботи, мила за собою чашку, акуратно складала речі в нашій маленькій кімнаті. Але відчуття, що я тут тимчасова гостя, яка заважає господині, не зникало.
Якось увечері, коли ми вечеряли на кухні, Любов Петрівна відставила тарілку і, не дивлячись на мене, звернулася до нас:
— Ігорю, я тут з Оксаною говорила. Вона з Сергієм вже серйозно про весілля думають. Сама розумієш, Таня, дівчині треба кудись чоловіка приводити. Вона ж тут прописана, це її рідна домівка. Вам би з Ігорем почати приглядатися до якогось житла. Може, орендуєте щось? Бо молодим треба окремо, та й Оксані простір потрібен.
Ігор тоді опустив очі в тарілку, довго жував хліб, а потім тихо відповів:
— Мамо, ми ж тільки два місяці як побралися. Грошей на оренду і нормальне життя поки не вистачає, ми ж відкладаємо.
— Ну, синку, треба пріоритети розставляти, — зітхнула вона. — Я ж не виганяю вас завтра на вулицю. Але до кінця місяця було б добре, якби ви щось вирішили. Мені теж важко, коли в квартирі стільки людей.
Того вечора ми довго не могли заснути. Ігор крутився, зітхав, а потім прошепотів:
— Тань, а що як нам до тітки Клави піти? Вона ж зовсім погана, лежить, догляду потребує. Мама каже, що соцпрацівниця до неї раз на тиждень приходить, а так вона сама. Мама до неї не їздить, каже, що там запах важкий і квартира занедбана.
— Твоя рідна тітка? — перепитала я.
— Так, батькова сестра. Вона одинока, дітей немає. Давай спробуємо. Принаймні, за оренду платити не треба буде, тільки за продукти й ліки.
Наступного дня ми зібрали дві валізи й поїхали на околицю міста. Квартира тітки Клави зустріла нас напівтемрявою і важким, застояним повітрям. Сама тітка лежала в маленькій кімнаті під купою ковдр. Вона була сухонькою, з прозорою шкірою, і спочатку навіть не зрозуміла, хто ми такі.
— Хто це? — прохрипіла вона, мружичись на світло.
— Тьотю Клаво, це я, Ігор, ваш племінник. Ми з дружиною Танею прийшли вам допомогти. Житимемо тут, якщо ви не проти, будемо за вами доглядати.
Вона довго мовчала, а потім ледь помітно кивнула.
Наступні два роки стали для нас випробуванням. Я навчилася робити уколи, перевертати хвору людину, щоб не було пролежнів, і готувати протерті супи. Кожен мій ранок починався з того, що я міняла білизну, мила тітку, розчісувала її сиве волосся. Ігор брав на себе важку роботу: тягав сумки з продуктами, ремонтував все, робив косметичний ремонт.
Любов Петрівна за цей час з’явилася лише двічі. Один раз заглянула на п’ять хвилин, постояла на порозі кімнати, затуливши ніс хустинкою.
— Ой, як тут у вас важко, — сказала вона тоді. — І як ви це терпите? Оксана ось ремонт у моїй квартирі зробила, Сергій меблі нові купив. А ви тут у старому мотлоху порпаєтеся. Таня, ти хоч би маску вдягала, чи що.
Я нічого не відповідала. Мені було шкода тітку Клаву. Попри хворобу, вона була дуже вдячною. Коли їй ставало трохи легше, вона брала мене за руку і тихо розповідала про свою молодість, про те, як працювала на заводі, як колись любила одного чоловіка, але не склалося.
Якось вона покликала нас обох до себе поговорити. Слова давалися їй важко.
— Діти мої… ви мене не кинули. Таня, ти мені як дочка стала. Я там у шафі, під документами, залишила папку. Все ваше. Я ще пів року тому нотаріуса викликала, поки сили були. Забирайте все. Живіть щасливо.
Тітки не стало через тиждень. А коли ми відкрили ту папку, то заціпеніли. Виявилося, що у тітки Клави була не одна квартира, де ми жили, а ще одна — однокімнатна в центрі, яку вона колись отримала в спадок від своєї матері й тихцем здавала через знайомих, щоб мати кошти.
Ми порадилися з Ігорем і виставили обидві квартири на продаж. Грошей після продажу виявилося достатньо, щоб купити велику трикімнатну квартиру в новобудові з панорамними вікнами та підземним паркінгом.
Ремонт ми робили з душею. Я обирала світлі кольори, натуральне дерево, м’яке освітлення. Хотілося, щоб нарешті було багато світла і повітря.
Коли все було готове, ми вирішили запросити Любов Петрівну на новосілля. Вона прийшла разом з Оксаною. Молодша сестра Ігоря виглядала втомленою, на руках у неї крутилася дворічна дитина, а старший син постійно намагався залізти брудними руками на білий диван у вітальні.
Любов Петрівна повільно проходила з кімнати в кімнату, торкалася штор, проводила пальцем по кухонній поверхні.
— Так… — вона зупинилася посеред кухні й почала роздивлятися кавомашину. — Гарно ви тут все облаштували. Навіть посудомийка є. І меблі, бачу, не з дешевих.
— Ми довго вибирали, — усміхнувся Ігор, наливаючи матері чаю. — Хотілося, щоб раз і назавжди.
— Тобі, Ігорю, завжди все в руки саме пливе, — раптом сказала Любов Петрівна, підтиснувши губи. — Просто так все дісталося. Одна тітка померла — і на тобі, палати царські. А бідна Оксана з двома дітьми в моїй двокімнатній тулиться. Сергій сердиться, каже, місця мало, діти на голові сидять. Ти б, синку, подумав про сестру. Тітка була й Оксанина, ти б хоч поділився грошима чи квадратними метрами. А ти відцурався від родини, хіба так можна?
Оксана кивнула, витираючи ніс молодшому синові:
— Так, Тань, ви б хоч на якийсь обмін погодилися з доплатою чи що. Нам би в новобудову, дітям тут майданчик кращий під вікнами. А мама каже, що ми могли б у вашій квартирі жити, а ви б до нас переїхали.
Я відчула, як всередині щось похололо. Я згадала ті безсонні ночі біля тітки Клави, запах ліків, те, як я мила підлогу о третій ранку, бо тітці стало зле. Згадала, як Любов Петрівна виставила нас за двері, щоб звільнити місце для “своєї”.
— Любове Петрівно, — спокійно сказала я, ставлячи чашку на стіл. — Ця квартира — це не просто подарунок з неба. Це два роки нашого життя, які ми віддали догляду за людиною, про яку ви навіть не згадували. Ігор працював на двох роботах, а я забула, що таке вихідні. Ми не будемо нічого міняти.
— Ну звісно, — пирхнула Оксана. — Тепер ви пани. Своя хата, своя правда. Мамо, я ж казала, що вони й слухати не захочуть.
Любов Петрівна лише зітхнула і почала збирати речі внука.
— Вирішуйте самі. Але пам’ятай, Ігорю, хто тебе виростив. Сім’я має ділитися.
Вони пішли досить швидко, залишивши після себе лише крихти від печива на килимі та якийсь неприємний осад. Ми з Ігорем сиділи в тиші.
— Знаєш, — сказав він через якийсь час. — Я ж мамі не сказав головного. Не хотів при Оксані.
— Про що ти? — я глянула на нього.
— Я бачив тест. Коли ти мені хотіла сказати? Думаєш у нас буде двійня?
Я присіла на диван. Двійня. У мене в голові пронеслися думки про дитячі ліжечка, про те, як ми будемо облаштовувати ту саму третю кімнату, яку Оксана так хотіла забрати.
— Мабуть, добре, що ми не погодилися на обмін, — прошепотіла я.
— Дуже добре, — відповів Ігор.
Свекруха після того вечора почала дзвонити рідше. Вона образилася, казала сусідам, що невістка “підбила сина проти рідні”. Навіть коли народилися дівчатка, вона прийшла лише раз, посиділа десять хвилин, подивилася на коляску і сказала, що в Оксани діти були спокійніші. Їй було нецікаво, як ми справляємося. Її більше хвилювало, що Сергій знову почав шукати нову роботу, і вони знову просили грошей.
Я просто закрила за нею двері й повернулася до дітей. У нас був свій світ, і в ньому було достатньо місця для нас чотирьох.
