Щойно за чоловіком закрила двері зі словами аби йшов до тієї… Не знати чи було б легше, якби вона була молодша та краща за неї… Та ж ні… Однокласниця колишня! Любов дитячу згадував…
– Бачити тебе не хочу! В той час, коли я стараюся для дітей, для онуків, ти маєш час на якусь Галю? Ти знаєш, скільки дітям зараз всього треба, яке все зараз дороге? А ти на неї гроші витрачаєш?
– Людо! Я люблю тебе і дітей… Це була помилка і вона більше не повториться, якщо ти схаменешся! Я так більше жити не хочу і не можу! Я хочу жити, а ти мене посуваєш на потім, колись… Мені вже не так багато лишилося аби я працював на машину для сина!
– Ти егоїст! То будеш працювати на машину для Галиної доньки?
– Людо! Я хочу працювати для нас! Коли ми з тобою десь разом були? Що ми разом робили? Тільки не кажи, що їздили до тебе в село! То був не відпочинок і всі ці тридцять років не був відпочинком!
– То, може, ми мали догори пупцем лежати і фіговими листками прикриватися?
– Та ти з самого початку з тими дітьми наче сказилася… Я думав, що виростуть та вивчаться і стане легше, але ж то ти! То їм з квартирами поможи, то з онуками тепер! Я більше так не хочу! Тому кажу тобі – або ми живемо для себе, або я йду до Галі!
– От і шуруй!, – Люда закрила за чоловіком двері і оглянулася по хаті…
Як таке взагалі можливо? Все ж у них добре було – дітей ростили, дітям помагали, тепер онуки є і їм треба допомогти…
І тут Галька вилізла із зустрічі випускників… Ще вона сміялася, що надто вже ретельно Ярик краватку підбирає.
– Дивися, бо ще шкільну любов згадаєш, – казала, а він лиш хмурився…
Вже тоді треба було насторожитися, а вона ж не могла залишити кабачкові ікру, якраз варила, не до того було…
А між ними колись було справжнє кохання, таке, коли все по краплинці починається і перетворюється в океан любові. Зналися змалку, мали мрії ще дитячі, дивилися на зорі і думали, що колись полетять в Космос…
А, коли виросли, то вже під тими зорями й обіймалися…
Вона його чекала з армії і листи йому писала з віршами, обмальовуючи поля сердечками, а на конверті мав бути відтиск губної помади…
«Моя любове! Я перед тобою
Бери мене в свої блаженні сни…»
Дотепер пам’ятає той вірш Костенко… Як вона тоді боялася аби він не розлюбив, не знайшов кращу, бо світ би завалився і зорі б впали на землю, їхні зорі…
Але він вернувся і було весілля, і були хрестини…
Не могла повірити, що можна бути такою щасливою, те щастя окрилювало…
Коли ж воно звелося до килима на стіні і кольорового телевізора? Далі машини і інституту для дівчат, хоч жодна з них не працює по спеціальності, до кращого подарунка для онуків, ніж свекри?
Люда не витримала і набрала Ярка:
– Ярчику, вертайся!
– Я нікуди не пішов, – почула вона голос чоловіка, – Сиджу і дивлюся на зорі.
Читайте також: Тільки спільне життя зі свекрухою відкрило мені очі на неї та мого чоловіка. Я такого точно не очікувала, що чекало мене в її квартирі
Люда вийшла і присіла поруч на гойдалці… Небо було таким самим, як багато років тому, чому ж вона так змінилася?
– Знаєш, я не знаю, як за курорт, але б могли поїхати з тобою десь в гори… Чи, навіть, в похід піти…
– Ого, ти вже не перегинай, – засміявся чоловік, – Не з моїми колінами…
– Добре, але давай в гори, щоб ближче до зірок…
Серпневі ночі стають по-осінньому холодними, але їм обом не відчувалося ні холоду, ні віку, головне аби вони обоє були поруч.
Фото Ярослава Романюка.