.Ми з Максимом одружилися вже людьми свідомими, я вважаю, що в тридцять років вже є якесь розуміння того, що ти хоче від життя і для чого тобі сім’я.
Це я так думала в свої двадцять сім, але Максим в свої тридцять думав щось невідоме.
Ми орендували квартиру, тому хоч і мріяли про власне житло, але звідки було відкладати?
Тим більше, що Максим мав не дуже високооплачувану роботу, а я теж в офісі не можу заробити мільйони.
Я розуміла, що треба на чомусь економити, тому вважала за потрібне готувати вдома, а не витрачати гроші на кафе.
Тому у мене завжди був план після роботи: магазин, квартира, готування, прибирання.
Я свою частину ретельно виконувала, а от Максим геть розслабився.
Коли ми зустрічалися, то, звичайно, ділилися мріями, хто чого хоче і він казав, що мріє мати власну справу і багато заробляти.
Але виявилося на практиці, що слова словами й лишилися і єдині успіхи у Максима були хіба віртуальні…
Ми прожили так два роки і я зрозуміла, що просто не вигрібаю те все.
Я стомилася виконувати свою частину умовної сімейної угоди, в той час, коли Максим все відкладав на завтра.
– Кран капає!
– Завтра зроблю.
– Сміття винеси.
– Завтра.
– На роботу коли влаштуєшся?
– Завтра.
Так, Максима звільнили з роботи, але він не спішив шукати нову. Казав, що йому зарплата не підходить, то додому далеко, то роботи багато на таку зарплату, то не пройшов випробовувальний термін…
І я зрозуміла, що я просто не маю грошей аби й за квартиру платити, за комунальні і ще й їсти готувати. Моєї зарплати не вистачало, банально не вистачало.
Мої батьки були далеко і вони й без того не мали купа клопоту з моїми сестрами. А ще нюанс – чого я маю в них просити гроші, якщо я вкладаюся в сім’ю, а от Максим – ні. Тому, нехай платить його мама!
Я їй зателефонувала.
– Марино Дмитрівно, у нас зараз дуже скрута в грошах… Чи не могли б ви нам допомогти оплатити оренду?
– А чого платити?, – каже свекруха, – Переїжджайте до мене. Квартира у мене велика, всі помістимося…
Я була шокована… Це як з вогню та в полум’я.
Але нікуди було діватися і ми зібрали речі та поїхали жити до неї.
І тут почалося!
Приходимо ми майже одночасно додому зі свекрухою, а в хаті лежить на дивані Максим.
– Сину, а чого їсти нема?, – строго спитала свекруха.
– Я ж чоловік.
– Ти безробітний чоловік, дитино, тому піднявся і пішов в магазин за продуктами, ми втомлені з роботи і не плануємо ще й біля плити стояти.
І сталося чудо – Максим встав і пішов в магазин!
Через тиждень його куховарства він знайшов роботу, але це не реабілітувало його в очах матері:
– Ми троє працюємо, тому троє маємо все робити і так швидше буде, і легше для всіх.
Максима було не впізнати – він не лежав на дивані. А як не мив посуд, то пилососив, закидав в пралку і виносив сміття. І все це не «завтра»!
А далі чоловік почав мене кликати на орендовану квартиру:
– Олю, давай їдемо геть. Ми ж так гарно жили!
Але ви розумієте. Я не хочу нікуди їхати! Я нарешті маю час на все і гроші на все!
Читайте також:
Свекруха побачила, що я сумніваюся і додала свої аргументи:
– А чого їхати? Ви живіть в мене, збирайте на квартиру. Коли у вас буде малюк, то я й з ним допоможу, якраз на пенсію вийду.
Я тільки за таку перспективу. Тим більше, що все сказане свекрухою має під собою сенс і здорове зерно.
Залишилося лиш переконати Максима.
Фото Ярослава Романюка.
